Загадкові контури Королівського Холма

100c9dca03642d3643dbd8ed1039a858 XLНа телебаченні та у пресі витають чутки про дивовижні розкопки у Холмі на теперішніх польських теренах, де ніби-то похований король Данило, останки якого мають перевезти до Львова. Що ж насправді там відбувається? Про це довідуємося, як мовиться, із перших уст: у безпосереднього учасника подій – наукового консультанта польсько-української експедиції, професора, доктора історичних наук миколаївчанина Леонтія Войтовича. Він недавно повернувся з Холму, провівши там усе літо.

Леонтiй Войтович, доктор iсторичних наук, Iнститут Українознавства iм.I.Крип'якевича НАН України

Опубліковано: Істину встановлює суд історії. Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. – Т.2. Наукові студії. – Київ, 2004. - С.385-394

В точних науках стандарти чітко визначають зміст і значення кожного терміну, не допускаючи його довільного трактування. Цим шляхом намагається іти і юриспруденція. І в українській, як і у всій пострадянській історичній науці, давно назріла проблема установлення однозначного трактування основних термінів. Коли маркситсько-ленінська термінологія перестала бути єдино правильною, не тільки різні школи і напрямки, але й мало не кожен автор почали вкладати свій зміст у такі поняття як “держава”, “феодалізм” чи “середні віки”. Давно настав час визначитися і ввести єдине розуміння хоча б основних термінів і понять.

Здавалось би все дуже просто. В європейській та світовій науці (П.Рот , В.Мензель , А.Допш , М.Блок , Г.Кравінкель , Ф.Л.Гансгоф , Ф.М.Стентон , Л.Февр та iн.) термін феодалiзм визначається як система стосунків на основi феодiв-ленiв [feodum, feudum - вiд старофранкського fehu-od - худоба як майно, франц. - fier (ф'єр), англ. - fee (фi), нiм. - lehr (лен)] - земельних володiнь або фiксованих доходiв (у натурi чи грошах), якi надходять з певних територiй, наданих сюзеренами своїм васалам у спадкове володiння з правом iнвеститути (тобто надання частини цих територiй своїм васалам) за умовою виконання служб на користь сюзерена - вiйськової, адмiнiстративної, судової чи придворної. За умов функціонування васально-ленної системи держава переважно є певною конфедерацiєю слабо пов’язаних територiальних князiвств (герцогств чи графств). I тiльки розкладання васально-ленної системи приводить до утворення станових i абсолютних монархiй.

Термінологія, пов’язана з різними етапами феодалізму, довший час була предметом дискусії. Розрізняють два види надань: прекарії [precarium – щось надане в тимчасове користування] чи бенефіції [beneficium - привілей] та власне феоди, тобто умовні надання на період виконання служби і надання з правом успадкування . Хоча початково всі ці терміни фактично були синонімами одного поняття . Причому феодами називали земельну ділянку, яку отримували як плату за виконувану повинність чи роботу особи будь-якого стану, включаючи ремісників чи нижчий клір . Практично в усіх європейських постримських країнах, які розвивалися на базі „варварських” королівств, із утворенням постійних дружин королів та їх намісників починала складатися система роздачі бенефіцій і поступова заміна їх феодами. Спочатку верховний військовий вождь – король чи герцог, об’єднуючи функції військового вождя, судді, а в язичеську епоху ще й верховного жерця, намагався тримати при собі дружину, забезпечуючи її всім необхідним. Але межі герцогств та королівств збільшувалися, дружинники заводили сім’ї, старіли і ставали непридатними для військової служби, проте їх досвід та заслуги дозволяли передати їм в управління певні території з частиною прерогатив сюзерена. Це потребувало відповідного забезпечення для чого служили бенефіції. Але васалами прагнули гарантувати майбутнє своїх нащадків і тому місце бенефіцій зайняли феоди поряд з якими з’явилися алоди [alleux – землі чи володіння, вільні від будь-якої залежності, що передавалися у спадок) .

Отож, маючи такі доволі чіткі визначення цих понять, залишається тільки спроектувати їх на території Київської Русі та князівств, які утворилися на її землях після монгольського завоювання, знайти підтвердження або заперечення існування бенефіцій, феодів та алодів і визначитися із самим феодалізмом, звичайно враховуючи місцеві особливості. Цим шляхом пішов тільки російський дослідник М.Павлов-Сильванський, який, порiвнюючи такi руськi i германськi юридичнi iнститути як община-марка, боярство-лицарство, надання земельних ленiв, васальна служба, захисна залежнiсть i т.д., досить переконливо доказав, що мiж ними бiльше спiльного нiж вiдмiнного, і на цій підставі вважав руське суспільство феодальним . Феодальним суспiльством, не наголошуючи на самому термiнi, вважав суспiльство Київської Русi М.Грушевський .

Але вони залишилися у меншості. Скоріше з ідеологічних ніж наукових міркувань, російська наука сформувала версiю „особливого розвитку” руського суспiльства i протиставлення його суспiльству захiдному.

Революція застала ці дискусії у самому розпалі і відразу ж їх закрила, канонізувавши марксистський погляд на проблему. Марксистська догматика вважала, що феодальна суспiльно-економiчна формацiя, яка тривала вiд падiння Римської iмперiї до Англiйської буржуазної революцiї (кiнець V – середина XVII ст.), була заснована на власності феодалів на землю та експлуатації особисто залежних від них безпосередніх виробників - селян. Принаймі так спрощено засвоїв цю схему головний російський марксист В.Ульянов (Ленін), ототожнивши її з класичним російським кріпацтвом, яке якраз при феодалізмі ніколи не існувало. Пізніші дослідники, намагаючись узгодити цю догму з історичною реальністю, розділили феодалізм на три перiоди: раннє середньовiччя - перiод генези та раннього феодалiзму (кiнець V - X ст.), класичне середньовiччя - перiод розвиненого феодалiзму (ХI - XV ст.) i пiзнє середньовiччя - перiод розкладення феодалiзму (XVI - середина XVII ст.). В Радянському Союзi це було неможливо зробити, позаяк кріпосне право в Росії існувало до 1861 р. Запозичивши від росiйської дореволюцiйної iсторiографiї прихильнiсть до особливого схiднослов'янського чи росiйського розвитку суспільства, iснування феодолiзму вiднесли вiд VII-VIII ст. до 1861 р. Ця схема досі збереглася у шкільних підручниках з історії по всій Україні, незважаючи на те, що у самій Росії у неї вже майже не залишилося прихильників.

Основою цієї схеми (якщо відкинути дилетантсько-чудернацьке її ототожнення з кріпосним правом і продовження до 1861 р., можна було б і далі, особливо у 1931-1964 рр., коли селяни не мали паспортів та працювали за „трудодні”) стала розроблена вченим старої школи Б.Грековим теорiя вотчинно-сеньйоральної схеми як бази розвитку феодолiзму у Київськiй Русi. . Намагаючись надати їй наукової доказовості, Б.Греков був змушений багато що просто скалькувати iз захiдноєвропейських зразкiв, якi часом не мали аналогій, принаймі засвідчених джерелами у руських землях. Залишаючи головні моменти бездоказовими, або опертими на постулат „так мусило бути”, він оголосив кріпаками смердiв та iнші напiвзалежні i залежні верстви населення і „утвердив” тезу про закрiпачення селянства у часи Київської Русi та появу феодалiзму в результатi руйнування общинного ладу , при цьому повністю залишивши поза увагою общину-марку, яка дожила мало не до ХХ ст.

Схема С.Юшкова, загалом близька до схеми Б.Грекова, виглядає менш догматичною i обгрунтованiшою (принаймi стосовно проблем васальних вiдносин, iнститутiв вiча та iмунiтету) . Л.Черепнін, загалом підтримуючи схему Б.Грекова, підсилив її обґрунтуванням концепції „державного феодалізму” – верховної власності держави в особі князя на підвладні йому землі. Він також менш категорично ставився до перiодизацiї цього процесу, зокрема вважаючи, що у ХII ст. феодалiзацiя ще не завершилася . Більшого в ті часи зробити було не можна. Противники цієї схеми не тільки відлучалися від науки, але й знищувалися фізично.

Проблеми феодалiзму i iснування феодальних iнститутiв (синхронних в часi i подiбних за призначенням) знайшли своє вирiшення у працях В.Пашуто та М.Свердлова . Там же приведені аналіз і критика думок попередникiв. Але обидва автори не захотіли зачіпати основ схеми Б.Грекова, обмежившись її косметичним ремонтом.

На перший погляд важко заперечити iснування у часи Київської Русi феодальних вiдносин, перш за все наявнiсть не тільки бенефіцій, але й самих феодiв чи ленiв, якщо пiд останнiми розумiти не тільки земельнi володiння але й фiксованi доходи з них (грошовi або натуральнi), наданi сюзереном своїм васалам у спадкове володiння за умови виконання останнiми певних служб на користь сеньйора (вiйськової, з управлiння певними територiями, судочинства чи придворної служби). Але спокуса i надалi шукати особливi вiдмiнностi, характернi тiльки для руських земель, завжди була привабливою. Наприклад, М.Приселков так i не визнав Київську Русь за державу феодальну, хоча тоді подібна позиція вимагала великої мужності.

Цiлий ряд дослiдникiв досi шукають особливий шлях розвитку суспiльства Київської Русi. Найцiкавішими виглядають спостереження за певними особливостями вiдносин у Київськiй Русi, якi, безперечно, мали мiсце i вiдрiзнялися вiд аналогiчних явищ в iнших країнах. Тут можна видiлити погляди I.Фроянова (та його школи), В.Рогова, Л.Милова й О.Толочка. Всi цi дослiдники вiдiйшли вiд традицiйної константацiї, що економiчною основою феодальної роздробленостi було натуральне господарство. З позицiй цих класичних постулатiв пояснити економiчнi причини роздроблення Київської Русi неможливо, що змусило i ряд зарубiжних дослiдникiв засумнiватися в iснуваннi феодальних вiдносин на Русi.

І.Фроянов мав мужність відверто виступити проти грековських постулатів і повністю зруйнувати всю вотчинно-сеньйоріальну схему, не кажучи вже про спроби трактувати смердів та інші верстви напівзалежного населення як кріпаків . Слушними виглядають заперечення концепції верховного феодального землеволодіння, перш за все спостереження за особистими володіннями князів, їх придбанням боярських земель . Але, зруйнувавши догматичну марксистсько-ленінську схему Грекова-Черепніна, і створивши цiлiсну концепцiю суспiльства Київської Русi, яку розвивають нинi його прихильники, І.Фроянов не зумів позбутися того ж марксистсько-ленінського розуміння основних визначень феодалізму. Для нього феодалізм також немислимий без великого сеньйорального землеволодіння. А в Київській Русі у більшості її земель надання волості означало надання права збирати доходи з неї („пожалування кормління” за прийнятою російськими істориками термінологією), що було встановлено значною мірою самим І.Фрояновим . А бенефіції-кормління за його висновками демонстрували дофеодальні стосунки і тільки певне наближення до самого феодалізму. Внаслідок чого його схема переросла в такий же кам’яний канон, як і конструкції попередників. У ній Київська Русь, як і держави, що виникли на її місці, перетворилися на міста-поліси з віддаленими пригородами під демократичним управлінням громадського органу - віча, в якому головну роль відігравало боярство. Князі ж перетворилися на безвольних слуг віча, діяльность яких скеровувалася лідерами громад - мудрими боярськими вождями .

Не тільки І.Фроянов та його школа не змогли позбутися марксистсько-ленінського догматизму, під постулати якого неможливо підігнати суспільні стосунки, що мали місце в Київській Русі та князівствах, сформованих на її землях. Тут безсилими виявилися й висока професійність та талант Б.Грекова, Л.Черепніна, В.Пашуто та інших. Тому В.Буганов, А.Преображенський та Ю.Тихонов мусили константувати, що „князі Київської Русі початково роздавали своїм васалам не земельні володіння, а доходи з них. Вже пізніше мала місце тенденція до перетворення данини, яку збирали на користь окремих феодалів, на земельні лени. Віднесення експлуатації до пригноблення зі сторони ранньофеодальної держави до ХІІ ст. і відмова розглядати данину як формування ренти не дозволяють дати характеристику суспільного ладу і давньоруської державності у класовому змісті” .

Наводячи ту ж цитату, навіть такий блискучий і далекий від догматизму дослідник як І.Данилевський, продовжує звертатися до „класичних” марксистських визначень і готовий відмовити Київській Русі у державності, позаяк вона явно не була „державою економічно пануючого класу” . Привабливішими, на мій погляд, є думки тих дослідників, які у поглядах на державу вже не озираються на „класичні” формування, зокрема О.Мельникової . Але зведення до спільного знаменника поглядів щодо визначення поняття держави також потребує окремої дискусії.

За В.Роговим завдяки централiзованiй рентi-податку, яку отримували князi-намiсники, поставлені київським князем у своїх волостях, „умови для полiтичної роздробленостi визрiли ранiше нiж на полiтичну авансцену вийшло широкою масою приватне землеволодiння” . З цією тезою можна погодитися, але тiльки частково. Князі-намісники існували (і то короткий час) тільки у планах київських політиків. Потрапивши в реалії колишніх племінних князівств, де ще недавно сиділи свої „світлі князі” з місцевих династій, молодші Рюриковичі відразу ж відчули себе їхніми наступниками, при цьому отримавши підтримку місцевих еліт. А стосунки на основi бенефіцій залишалися панівними в більшості земель, оскільки і самі князі i їхні васали змушені були переходити з одного престолу на інший, що за умов слабкого правового поля робило земельні лени мало привабливими. Після Любецького снему 1097 р. такі переміщення князів і далі залишилися тільки в межах переважно однієї землі. Але й тоді Ігор Святославич (+ 1202 р.) спочатку княжив у Путивлі, потім – Курську, далі - Новгороді Сіверському і закінчив чернігівським князем. За таких умов бенефіції були вигіднішими і саме доходи від них складали економічну базу правлячої еліти та її оточення. Тенденції до політичного роздроблення, все ж, полягали не тільки в сепаратизмі місцевих еліт, але й у феодальній природі міжкнязівських відносин, коли кожен князь дробив власну волость, надаючи володіння синам як своїм васалам, які перетворювалися на васалів своїх старших братів, далі дроблячи отримані „уділи”. Вже у самій цій структурі суспільства закладалася основа політичного дроблення. Тепер уже князь сам шукав підтримки у місцевих еліт для реалізації своїх амбітних планів. Їх інтереси співпадали, що сприяло закріпленню за певними територіями регіональних династій – відгалужень розрослого дерева Рюриковичів. Так створювалися умови для перетворення бенефіцій у феоди. Князь і його нащадки осідали на певній території, їх бояри зливалися з місцевою елітою, для якої феоди були привабливішими за бенефіції. Безперечно має рацію І.Данилевський, що в певний період усі сили знаходилися у стані нестійкого балансу. Співвідношення цих сил почало змінюватися, причому у кожній землі по своєму .

Думка Л.Милова схожа на висновки В.Рогова: князi отримували не земельнi лени, а тiльки земельну ренту-податок з цих ленiв з обов’язковим суверенiтетом над цим леном, який забезпечував повну гарантiю її отримання . Це теж тiльки один iз економiчних факторiв, якi на певному етапi впливали на розвиток феодальних вiдносин. Навіть на початках Київ залишав князям-намiсникам (бенефіцiарам) частину податку, який збирався на данiй територiї, для утримання їх дружин та дворiв. Так Ярослав Володимирович, будучи князем-намiсником у Новгородi, з трьох тисяч гривень, якi збиралися на його територiї, залишав тисячу гривень для своєї дружини. Але збором цього податку ці князі отримували повний суверенітет над даною територією, включаючи і судові функції, які раніше київський князь реалізував через „полюддя”, розглядаючи спірні питання під час об’їздів.

Концепцiя О.Толочка значно глибша i об’ємнiша. Він виходив із засади, що Київська Русь нiколи не була централiзованою державою , з чим важко не погодитися. Перiоди єдиновладдя київських князiв у Х - на початку ХII ст. були, справдi, скорiше винятком, нiж правилом. Цей фактор також можна б видiлити як одну з неекономiчних причин наступного роздроблення. Але і жодна з iнших ранньосередньовiчних iмперiй (у зарубiжнiй iсторiографiї їх позначають термiном „варварськi” на противагу Вiзантiйській iмперiї, яка була спадкоємницею Римської; у радянськiй iсторiографiї панував термiн „ранньофеодальнi”), сформованих з племiнних князiвств та їх об’єднань, не була стабiльною. Перш за все iншоетнiчнi частини або тi, залежнiсть яких вiд центру була слабшою, при кожнiй нагодi робили спробу вiддiлення. Крім того, відсутність єдиного ринку, зв’язаного приблизно однаково з усіма частинами імперії, та слабо розвинене правове поле не створювали доцентрових сил, які могли би збалансувати відцентрові сили, наприклад Полоцьку землю, де вже на початку ХI ст. завершилося формування етнiчного кривицько-дреговицького (ранньобiлоруського) державного утворення.

О.Толочко правильно, на мій погляд, вбачає сутнiсть процесу феодальної роздробленостi „в набуваннi князями земель у повному обсягу прав на надiлення у кордонах пiдвладної їм територiї” . У зв’язку з цим вiн датував розгортання цього процесу 30-60 рр. ХII ст., зазначаючи, що корiння його було у попереднiх десятирiччях. Загалом заперечуючи дату 1132 р., умовно прийняту багатьма дослiдниками за початок удiльного перiоду (без сумнiву, процес не мiг бути одночасовим, а тривав протягом десятирiч), вiн фактично її не вiдкидав. Наголошуючи на умовностi подiбного вiдлiку, вважаю можливим приймати традицiйну вже дату 1132 р. .

Ми мусимо брати до увагу два фактори: надання бенефiцiй у виглядi повного чи часткового отримання ренти-податку з одночасним суверенiтетом для гарантiї такого отримання, що широко практикувалося у більшості земель протягом ХІ-ХІІ ст. (початки таких надань легко знайти й у Х ст.). та можливiсть iснування земельних ленiв у племiнних князiвствах, включених в орбiту Київської Русi. Обидва цi фактори також служили стимуляторами феодального роздроблення ще в ХI ст. або навiть ранiше. На матерiалi Новгородської землi таку гiпотезу пiдтримує ряд дослiдникiв . Виходячи з рiвня розвитку технологiї окремих ремесел, наявності величезних городищ типу Стільського, для будівництва яких потрібно було організовувати маси людей, дещо по-іншому можна дивитися і на хорватські князiвства у басейнах Дністра та Сяну, приєднаних до Київської Русі в кінці Х ст. Про ці князівства збереглися згадки в писемним джерелах, нагромадилося багато археологічного матеріалу, що дозволяє відносити їх початки до VII-VIII ст., якщо не раніше. Безсумнiвним є вплив на них такої ранньофеодальної держави, як Велика Моравiя. Отож, можна також задуматися над витоками феодальних вiдносин у Галицькiй землi i причинах могутностi галицького боярства. Хоча закріплення у Галицькій землі Ростиславичів і наступне об’єднання її частин зусиллями Володимирка Володаревича створили добрі умови для переходу від системи бенефіцій до системи феодів. Тим більше, що гарним прикладом служили сусідні угорські землі з якими Галицька земля перебувала у тісних контактах.

Подiбнi фактори могли iснувати i вливати на розвиток феодальних вiдносин i в iнших землях, перш за все - Полоцькiй, Смоленськiй, де закріплення певних князівських династій також створювало гарні умови для розвитку феодальної системи.

Фактично, першi прояви феодальної роздробленостi були зафiксованi у рiшеннях Любецького та Витичiвського снемiв. Закріпляючи цілі землі за певними гілками династії Рюриковичів, князівські з’їзди не збиралися погоджувати ці рішення із вічами міст-держав. Після 1097 р. ці землі, а згодом і князівства, які утворилися в їх складі, можна вважати феодами щодо київського князя. Спеціально не зачіпаю титулатуру, це теж потребує окремої дискусії, дещо в іншому руслі ніж, її почав А.Поппе . Мені здається цілком допустимим слідом за Б.Рибаковим розглядати землі, на які розділилася Київська Русь, як „королівства” , але як „королівства” чи „великі герцогства” у складі „варварської імперії”, якою була і залишалася Київська Русь, навіть прилучившись з утвердженням християнства до Візантійської православної цивілізації (за схемою А.Тойнбі). Ці землі-„королівства” ділилися на менші князівства („герцогства”) у складі яких виділялися ще дрібніші („графства”), що дуже близьке до аналогічної картини у сусідній Польщі, а ще більше – Священній Римській імперії германської нації. Різниця полягала в тому, що тільки династії, які тримали всі ці феоди були гілками династії Рюриковичів. Цікаво, що і територія цих князівств („герцогств” та „графств”), де її вдається визначити (а таких спроб надзвичайно мало) практично співпадає з етнічними племінними територіями (вловлюваними археологами) та пізнішими адміністративними повітами .

Любецький та Витичівський снеми виконали своє завдання, усунувши ряд причин протистояння між князями і стримавши швидкий розпад того нестійкого об’єднання, яке все ж, правильніше називати Київською Руссю, а не Древньою. Київ все-таки усвідомлювався самими князями як центр держави, володар якого ставав найстаршим серед Рюриковичів, подібно до того, як володар Кракова ставав сюзереном Польщі, незважаючи на те скільки інших князів і у якому ступені визнавали цю зверхність. Подібно і германський король ставав імператором тільки після фактичного або символічного (у вигляді в’їзду) здобуття Риму. Крім того назва Древня або Давня автоматично покликує запитання: а де нова, новітня чи середня? Такий поділ прийнятний для Єгипту чи Росії (Древня Русь – Владимиро-Суздальская Русь – Московская Русь – Россия). Тому шкода, що серед українських істориків прихильників „Древньої” чи „Давньої” Русі значно більше, ніж серед петербурзьких істориків.

Одночасно Любецький та Витичівський снеми узаконили фактичне закрiплення окремих земель за певними гiлками роду Рюриковичів, запрогнозувавши можливiсть перетворення цих земель з адмiнiстративних одиниць у державно-адмiнiстративнi. Цьому сприяло закрiплення в межах земель бенефiцiй бояр i дружинникiв, якi служили певнiй гiлцi роду, з подальшим перетворенням бенефiцiй у феоди, пов’язання самих князів і прибулих з ними бояр та дружинників з мiсцевими елiтами i верхiвкою мiст, формування мiсцевих ринкiв, сiтки дорiг та iнфраструктури, переплетення торговельних iнтересiв боярської та мiської елiт.

Звичайно, одним з важливих факторiв залишався i надалі фактор традицiї племiнних князiвств. Володимир Святославович та Ярослав Володимирович не могли встигнути стерти певні етнічні вiдмiнностi мiж рiзними племенами, чиї князiвства склали Київську Русь. Тим бiльше, що в пiвнiчно-захiднiй частинi держави ще йшла асиміляція балтів, яка завершувалася на користь слов’ян, на величезних просторах Суздальської i Рязанської земель жили переважно угро-фiнськi племена, а слов’янськi колонiсти складали тiльки незначну частку їхнього населення. Проти них протягом ХI ст. спалахували повстання пiд язичеськими гаслами. Кожна з земель, які сформувалися у складі Київської Русі, мала не тільки свої особливості, але й різні рівні суспільних відносин. Система нових мiжкнязiвських вiдносин, зафiксована Любецьким та Витичiвським снемами, сприяла реставрацiї деяких старих племiнних князiвств, звичайно, вже у іншій територіальній якостi. За цей час (кінець Х – середина ХІІ ст.) вже стерлися етнiчнi вiдмiнностi мiж спорідненими між собою волинськими племенами чи близькими до них племенами приднiстровських та карпатських хорватiв, до того ж, розбавлених мiграцiєю тиверцiв та уличiв i київськими переселенцями. Але залишилися системи шляхiв i давнi сформованi місцеві ринки, до яких тяжiли новостворенi елiти. Через це, наприклад, старi князiвства бужан, волинян, лучан i дулiбiв скоро вiдродилися практично на тих же територiях вже як Белзьке, Володимирське, Луцьке та Дорогобузьке князiвства в системi Волинської землi.

Не пов’язуючи феодалізм з кріпосним правом, досить легко визначити його верхні хронологічні межі. Такі найкращі в Європі для свого часу правові пам’ятки, як Литовські статути дозволяють відтворити картину суспільних відносин у XVI ст. Феодалізм зник із зникненням системи васальних зв’язків. Формально останні були ліквідовані після видання Віленського привілею 1492 р., за яким удільні князі втратили не тільки право зносин з іноземними володарями, але й право надання своїм васалам . Але на сіверських землях, князі яких перейшли під московський протекторах, та й у більшості удільних князівств на Волині, які фактично продовжували існувати, поступово зливаючись з приватними володіннями їх сюзеренів, ця система проіснувала ще майже до середини XVI ст. Литовські статути зафіксували шляхту як еліту суспільства, яка користувалася всіма політичними та економічними правами. Навіть дрібна безземельна шляхта на службі в магнатів мало нагадує васалів. Тим більше смішно шукати васалів-феодалів у централізованій абсолютистській російській монархії XVIII-XIX ст., військова і чиновницька еліта якої відрізнялася від нинішньої тільки тим, що мала на правах приватної власності кріпаків, яких можна було купити і продати на ринку.

Автор розглядає дану статтю як вступ до дискусії, щодо визначення і введення єдиного розуміння терміну феодалізм і пов’язаних з ним сформованих у західноєвропейському світі понять (бенефіція, феод, алод, феодальна держава) у контексті дослідження середньовічного суспільства на землях України.