Загадкові контури Королівського Холма

100c9dca03642d3643dbd8ed1039a858 XLНа телебаченні та у пресі витають чутки про дивовижні розкопки у Холмі на теперішніх польських теренах, де ніби-то похований король Данило, останки якого мають перевезти до Львова. Що ж насправді там відбувається? Про це довідуємося, як мовиться, із перших уст: у безпосереднього учасника подій – наукового консультанта польсько-української експедиції, професора, доктора історичних наук миколаївчанина Леонтія Войтовича. Він недавно повернувся з Холму, провівши там усе літо.

Войтович Л.В., д.і.н. (Інститут українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України)

Опубліковано: Історичні записки. Збірник наукових праць. Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля. – Вип.2. – Луганськ, 2004. – С.190-202

Князь Олег – найбільш легендарна і загадкова особа серед наших князів. Фактично наслідком його діяльності було утворення Київської Русі. Але далеко не всі дослідники погоджуються його вважати князем, не кажучи вже до віднесення до династії Рюриковичів. Останнім часом полеміка навколо цього діяча активізувалася, причому знову набули прихильників крайні версії від повної легендарності Олега до визнання його князем Тмутараканської Русі, до складу якої входили ніби-то землі у Приазов’ї та по Сіверському Дінці.

За літописами Олег був родичем Рюрика . Він представлений то регентом, то воєводою Рюрика. Ще О.Шахматов допускав, що у Зведеннi 1093 р. Олег називався князем . Цiлий ряд дослiдникiв вважали його узурпатором. М.Грушевський навiть допускав, що Олег мiг правити у Києвi між Аскольдом та Діром, тобто десь між 860-880 рр., і належав до окремої київської династії. Він також допускав наявність двох Олегів, один з яких жив на початку Х ст. . Останню версію підтримував А.Новосильцев, виходячи з повідомлення ал-Масуді про царя ал-Дір сучасником якого був “цар ал-Олванг, у якого багато володінь, обширні будови, велике військо і багате військове спорядження. Він воює з Румом, франками, лангобардами і іншими народами. Війни між ними ведуться з перемінним успіхом.”. Дослідник вважав, що ці відомості ал-Масуді можна віднести до 40-80-х рр. ІХ ст., який зафіксував одночасне існування Діра і Олега перед їх сутичкою . За версiєю Г.Ловмяньского, Олег був смоленським князем, а його зв’язок з Рюриком - пiзнiша комбiнацiя . Останнім часом знову популярна версiя i тмутараканського походження Олега.

О.Лебедєв висловив здогадку, що родичем Рюрика мiг бути представник мiсцевих нобiлiв . Однак за етимологiєю iм’я Олег скандинавського походження (“Helgi” – “священний”) . Можливо, що Олег був одним з шведських вождiв, який вступив в союз з Рюриком, скрiпивши його шлюбом Рюрика з своєю сестрою (так думав В.Татищев, вважаючи Олега братом Ефанди). Багато сучасних дослідників погоджуються з версією, що сестра Олега була матір’ю спадкоємця Рюрика . Пiсля загибелi Рюрика, вiн спочатку став регентом при малолiтньому племiннику, а потiм фактично узурпував владу, усунувши Iгоря. Вся полiтика Олега виглядає типовою для конунгiв-вiкiнгiв. Скорочення схiдної торгiвлi i початок занепаду Волзько-Балтiйського шляху грозили обiрвати процвiтання Славiї, перетворити її на другорядний лiсовий край. Торгiвля була основним iнструментом економiки князiвства, лише повноцiнний обмiн пiвнiчних товарiв i реекспорт схiдних товарiв могли забезпечити процвiтання самої Ладоги i виживання жителiв краю, так як мiсцевi продовольчi ресурси були невеликими, а для закупки їх, в першу чергу хлiба, потрiбнi були кошти. I тодi Олег взявся оволодiти ключовими позицiями вздовж шляху “з варяг в греки”, котрий у IХ ст. вiдтiснив давнiй Волзько-Балтiйський шлях. Головнi пункти цього шляху контролювала Куявiя, князь якої носив претензiйний титул “кагана”, щоби показати свою рiвнiсть з правителем хазар, якому ранiше платив данину. За літописами у Києві правили Аскольд і Дір, які ніби-то були “боярами” Рюрика. Спираючися на повідомлення арабського енциклопедиста Абу-л-Хасана Алі ібн ал-Хусейна ал-Масуді (кін.ІХ ст. – 956/957) про слов'янського царя ал-Діра, розповідь про хрещення русів патріарха Фотія та звістки ПВЛ, що обидва князі були поховані в різних місцях, можна з впевненістю говорити про різночасовість правління обох князів . Цей висновок не знімає і згадане вище повідомлення ал-Масуді, в якому розповідається про царя ал-Олванг (?), як прочитав це ім'я А.Новосельцев . Їх одночасовість досить таки проблематична і безпосередньо з тексту не випливає, а скоріше схожа на механічне поєднання різних джерел. Тому більшість дослідників сходяться на тому, що Дір правив спочатку, а Аскольд був його наступником чи одним з наступників. На мою думку Дір був першим київським князем, який прийняв титул “кагана”, демонструючи звільнення від хазарської залежності, і почав добиватися міжнародного визнання. Наслідком його діяльності було посольство до візантійського василевса Феофіла, зафіксоване Пруденцієм у Бертинських анналах під 839 р. . Тому він зберігся у історичній пам'яті (“а Дірова могила за святою Ориною”) та потрапив до книги ал-Масуді.

Аскольд був одним з його наступників. М.Брайчевський змалював переконливий портрет Аскольд, як дiяльного i сильного правителя, який здійснив походи на Візантію у 860, 863 та 874 рр. та прийняв християнство . Однак спроби представити Діра і Аскольда слов'янами (ця версія спирається на Длугоша і виглядає достатньо наївною, як справедливо показав Є.Пчолов ) чи, навіть, прив'язувати їх до легендарної династії Кия , навряд чи правильні. Скандинавська етимологія їх імен (Н?skuldr та Dyrr) досить переконлива. Скандинави знали шлях з “варяг в греки” і, подібно до Славії, могли осісти і у інших регіонах (не підлягає сумніву скандинавське походження першої полоцької династії – князя Рогволода), допомагаючи, наприклад, звільнитися від хазарського впливу. Таким князем міг бути Дір, який привів з собою сильну дружину вікінгів і очолив боротьбу з хазарами. Чи був Аскольд його прямим нащадком? У “Gesta Danorum” Саксона Граматика є розповід про князя Hvitsercusa (Hvitserkra), сина Рагнара Ладброка, який володів Скіфією, завойованою Рагнаром. Після кількох невдалих спроб, місцевий геллеспонтський князь ввів у його столицю під виглядом купців своїх воїнів і переміг Гвітсеркра . Про загибель на сході сина Рагнара Ладброка згадують і ісландські саги . Звертаючи увагу на паралелі у розповіді ПВЛ про здобуття Києва Олегом і розповіді Саксона Грамматика про загибель Гвітсеркра (Гвіскарда-Аскольда ?), Г.Сторм , І.Стеєнструп та А.Ольрік вважали текст Саксона Грамматика відгомоном на здобуття Києва Олегом та загибель Аскольда (“Геллеспонт” - “Мармурове море” як выдбиття уяви про шлях з Балтики Західною Двиною і Дніпром до Чорного моря). Сказання про Рагнара Ладброка і його сина Гвітсеркра-Гвіскарда-Аскольда дозволяє допускати, що по смерті Діра у Києві могло дійти до переходу влади від однієї групи вікінгів (нащадки Діра) до іншої (Рагнар Ладброк та його син Аскольд). Такі події цілком у дусі часу. Запровадженя християнства, яке розпочав Аскольд, наштовхнулось на опозицiю частини знатi, як місцевої так і пришлої, скандинавської. Як сказано у фальсифікаті Iоакимового лiтопису “Олег бе муж мудрый и воин храбрый, слыша от киевлян жалобы на Оскольда...” Тобто противники християнства, напевно, встановили зв’язки з Олегом, сподiваючись з його допомогою звалити християнську партiю при дворi кагана. Вони могли допомогти Олегові проникнути в Київ і убити Аскольда. Не до кiнця вивченi стосунки київського кагана з уграми. В першiй чвертi IХ ст. хазари пропустили угрiв в Леведiю. Леведiя - це скорiше всього область лiсостепу на пiвнiч вiд Чорного моря по обох берегах Дону, мiж Києвом та Воронежом. Угорська експансiя на Донi зупинила тут слов’янську колонiзацiю, що засвiдчено археологiчними пам’ятками. На думку Я.Переньї угорцi брали данину з кривичiв i сiверян, а з полянами вели вiйну. Г.Вернадський довiряв плутаним вiдомiстям нотаря Анонiма i вважав можливим, що i Київ платив данину уграм. Як аргумент вiн приводив iм’я боярина Ольма (як похідне вiд Алмаша), котрий поставив ротонду св.Миколая на могилі Аскольда. Г.Маргер, навпаки, бачив в цьому iменi слiди угорсько-руського союзу. В.Томсен та А.Соловйов вказували на можливу етимологiю iменi “Олма” вiд скандинавського “Holmi”. В Олмi бачили навiть самого угорського вождя Алмаша, забуваючи, що вiн не мiг бути християнином, а, значить, не мiг поставити церкви на могилi Аскольда. Традицiя не зберiгла нiяких слiдiв залежностi київської держави (Куявії) вiд угорцiв. В Леведiї угорцi самi були данниками хазарiв, крiм того весь час вiдчували натиск печенiгiв. Бл. 839 р. угорськi загони як союзники болгар з’являються на Дунаї. Крiм того вони брали участь в хазарськiй усобицi. Напевно саме ця усобиця дозволила Куявiї звiльнитись вiд хазарської залежностi за часів Діра. Але, ставши ворогом хазар, київський каган ставав i ворогом їх васалiв угорцiв. Мiж серединою IХ ст., коли в Леведiї склався союз семи угорських племен, очолених Джилою (Дюлою), та 889 р., коли Алмаш повiв угрiв i кабарiв на Низ Днiпра, Бугу, Днiстра, Пруту, Серету i Дунаю, а потiм за Карпати, вони мусили нападати на київськi землi. Цi напади угрiв на слов’ян засвiдченi iбн Русте i Гардiзi. Слiди цiєї боротьби, яка пiдривала сили Аскольда, можна бачити в повiдомленнi Никонiвського зведення пiд 867 р. про вiйну Аскольда i Дiра з печенiгами, яких тодi ще в українських степах не було. Тому дуже правдоподiбною виглядає здогадка Г.Маргера про союз Олега з уграми, який забезпечив успiх його полiтики в опануванні Київським каганатом .

У 882 р. Олег здобув Київ, попередньо зайнявши Смоленськ (Гнiздово) та Любеч. У 883 р. Олег змусив платити данину древлян, у 884-85 рр. - сiверян, у 885 р. - вiв вiйну з тиверцями. Можливо, що у цих вiйнах йому допомагали угорцi. Топонiми (с.Мажари в околицях Овруча, р.Кабарiвка i с.Кабаровце у Зборiвському повiтi), угорське поховання на Крилосi свiдчать скорiше, що перехiд Арпада не був мирним, а у розповiдi угорського Анонiма про вiйни з галицькими i волинськими князями є і доля правди. Анонiм розповiдає i про вiйну з Києвом. В ПВЛ пiд 898 р. сказано: “идоша Угри мимо Кiевъ горою, еже нынЪ зовется Угорское, и пришедше ко ДнЪпру сташа вежами, быша бо ходяше яко и Половцы и пришедше отъ Востока и устремишася чрезъ горы великiя, иже прозвашася горы Угорскiя и почаща воевати на живущаа ту” . Отже, вiрогiдно, що Олегу вдалось спрямувати союзнi йому угорськi орди на землi волинських i хорватських князiвств.

Об’єднавши землi вздовж шляху “з варяг в греки”, Олег мусив зiткнутися з Хазарським каганатом, котрий контролював шлях зi сходу через Нижню Волгу та Каспiй. У 909 р. 16 лодей (бл.800 дружинникiв) прорвались через хазарськi землi в Каспiйське море, пiдплили до о.Абесгуна в Табаристанi i спалили стоячий там торговельний флот. У 910 р. тi ж руси зайняли Сарi. На думку А.Новосильцева i В.Пашуто в такий спосiб Олег йшов на зближення з Вiзантiєю i ослаблював позицiї халiфату . На Кавказi в цей перiод йшла важка боротьба. Цар Смбат I (892-914) з допомогою Вiзантiї сподiвався вiдродити сильну незалежну Вiрменiю. Iшхани, очоленi Гагiком Арцрунi, бачили вихiд у вiрнiй службi намiснику Ширвану i Вiрменiї Юсуфу iбн Абу-с-Садж, який хоча i платив данину в Багдад, фактично залишався незалежним володарем. Смбат I потерпiв поразку, був схоплений через зраду iшханiв i страчений. Але, навряд чи вiрно шукати зв’язкiв мiж походами русiв на Каспiй та полiтикою Смбата I, Вiзантiї i Юсуфа. Так само мало шансiв зв’язати експедицiї русiв з полiтикою Iсмаїла Саманiда (892-907), який володiючи Мавераннахром i Хорасаном, добився вiд халiфа передачi собi Табаристану i простягав руки до Ширвану. Скорiше всього це були просто спроби здобути якусь торгову факторiю на Каспiї, яка би дозволила обминути i хазарське i булгарське посередництво у схiднiй торгiвлi. Однак повне незнаня ситуацiї прирiкало всi цi спроби на невдачi. 912/13 р. за даними ал-Масудi руський флот на 500 лодях через Керченську протоку ввiйшов в Азовське море. Це мав бути величезний ледунг в 15-20 тис.дружинникiв. Хазари дозволили русам пройти через Дон, звiдки волоком лодi були перетягненi у Волгу i вiйсько спустилося по нiй у Каспiйське море. Каган саме воював з печенiгами, крiм того вождi русiв обiцяли йому половину здобичi. Результатом походу був розгром мусульманської торгiвлi на Каспiї, хоча масштаби його дозволяють припускати, що мова йшла все-таки про завоювання одного з портiв i перетворення його в руську факторiю. Коли ескадра повертала назад, руси погодились вiддати половину здобичi кагану. Але мусульманська гвардiя кагана почала вимагати розправи. Каган скорився на вимогу гвардiї, хоча i попередив вождiв русiв. Битва тривала три днi i закiнчилась перемогою мусульман. Отже всi спроби Олега закрiпитись на Каспiї, якщо такi були, результатiв не дали.

Вершиною його полiтики вважають похiд на Константинополь i угоду з Вiзантiію 911 р. М.Брайчевський, на основi реконструйованого ним Аскольдового лiтопису, приписав цю угоду Аскольду. Така версiя досить вiрогiдна, хоча i дискусiйна. Вона побiжно пiдтверджує належнiсть Олега до династiї Рюриковичiв, яка була зацiкавлена приписати собi успiхи попередникiв. Мовчання вiзантiйських джерел стосовно походу русiв 911 р. (нереальнiсть походу 907 р., на мою думку, була переконливо доведена О.Шахматовим , хоча дослідники продовжують дотримуватися різних версій з цього питання , переважно вважаючи, що похід відбувся у 907 р., а угода була укладена остаточно у 911 р. , що виглядає зовсім непереконливо ) свiдчить не на користь опонентiв Брайчевського. Є також версія, що Олег не мав відношення до угоди 911 р., а його ім'я просто було вкомпоноване редактором літопису , але сумнівно щоби це можна було вважати доведеним фактом: якщо угода 911 р. існувала, то її уклав безсумнівно Олег, якщо ні – то йому редактори приписали угоду Аскольда з 874 р., як вважав М.Брайчевський. Це ще одна важлива і дискусійна проблема нашої давньої історії, яка залишається відкритою. ПВЛ вiдносить смерть Олега до 912 р., вказуючи на його могилу на Щекавицi . Там же приведено i вiдому версiю про смерть князя вiд укусу змiї. За Новгородським Першим лiтописом Олег помер 922 р. вiд укусу змiї, але в околицях Ладоги, де i був похований. Ще О.Шахматов звернув увагу, що лiтописець Нестор пов’язав смерть Олега iз поверненням з переможного походу та Києвом, а у Початковому зведеннi було написано як i в Новгородському Першому лiтописi. Напевно все ж легенда про смерть Олега iснувала у кiлькох варiантах, а Нестор для свого зведеня просто вибрав найбiльш багатий на подiї . Лiтописець мiг з полiтичних мотивiв перенести подiї на 10 рокiв назад, на час найвищого пiднесення Олега, аби не показувати організатора Київської Русi у непривабливому для нього свiтлi. У переписцi кордовського мiнiстра Хасдая iбн Шапрута з хазарським каганом Йосифом є розповiдь про спробу вiзантiйського iмператора Романа Лакапiна (920-944) пiдбурити проти хазар “царя Русiї” Хелгу. Цей князь зайняв Самцкерц Хазарський (за М.Артамоновим це Тамань, можливо, скоріше - Керч-Корчев), за що хазарський архонт Боспору захопив три вiзантiйськi мiста. Потерпівши поразку від хазар, Хельгу нiби-то розпочав вiйну з Вiзантiію, його флот було спалено грецьким вогнем i він пiшов морем у Персiю чи Фракiю. Деякі історики побачили у цьому листі ремінісценсії з походу русів на Каспій у 945 р. (чому не 912/913?) і пропонували корінно змінити хронологію давньої історії . Інші звертали увагу, що Кембрiджiйський документ мiг бути помилково повязаний з василевсом Романом Лакапiном . Г.Вернадський пропонував бачити в Хельгу з хазарського документа старшого сина Ігоря та Ольги, мужа Предслави.

Популярною залишається версія про тмутараканського князя Хельгу , яка останнім часом булла підкріплена аргументацією В.Первухіна. Справедливо вважаючи, що немає жодних підстав для перегляду хронології правління Олега, російський дослідник вирішив, що так само немає жодних підстав для ототожнення Хельгу з хазарської переписки з Олегом Віщим. Хельгу-Олег з хазарської переписки – це представник династії Рюриковичів, який був найбільш активним на хазарському напрямку. Такий князь міг правити у Чернігові. Частковий розгляд матеріалів розкопок знаменитої Чорної могили у Чернігові у 1996 р., зокрема заклепки від лоді, як і сам обряд поховання у лоді, вказують на скандинавські традиції: в центрі ритуального простору знаходився котел з м’ясом жертовної тварини, над ним доспіхи – ритуал повторював обстановку Вальгалли – воїнського раю, куди потрапляли тільки герої. Чернігівський князь Хельгу-Олег міг у 941 р. здійснити самостійний похід на Тмутаракань, а з-відти у 943/944 р. – на Берда . В останньому поході брав участь і знаменитий полководець Ігоря та Святослава – Свенелд .

Подібною була давня гiпотеза В.Мавродiна нiбито князь чи воєвода Причорноморської Русi, який порвав з Києвом або взагалi не був з ним пов’язаний, а новгородський лiтописець сплутав його з Олегом i перенiс подiї до близької йому Ладоги.

Всі ці версії залишаються дискусійними. У переписці могла відбитися реакцiя на похiд Олега у 911 р.: успiхи противника виставлялися його поразкою (при умовi помилковостi версiї М.Брайчевського щодо Аскольдового лiтопису). Цікаво, що хазари вважали Олега союзником Вiзантiї, що логiчно випливало би з угоди 911 р. чи бiльш давньої угоди Аскольда 874 р., порушувати яку Олегу не було потреби. Важко сказати наскільки в цьому документі відбито реальні події і до якого часу їх слід віднести. У той перiод Русь виступала союзником Вiзантiї. У 912 р. Вiзантiя почала вiйну з болгарським каганом Симеоном. У 915 р. на кордонах Русi з’явились печенiги, i з ними було укладено мир, спрямований проти Симеона. Близько 921 р. Олег мiг бути втягненим у вiйну з хазарами на боцi Вiзантiї. Пiсля перших перемог могли прийти поразки. А у Києвi опозицiя могла привести до влади таємного християнина Iгоря, до того ж i легітимного спадкоємця Рюрика. У результатi Олег мiг закiнчити своє життя у Ладозi, забутий всiми, а у Києвi волхви в угоду новому володарю могли скласти легенду з традицiйним мотивом вiрностi долi, можливо i не позбавлену якихось реалiй. Цiкаво, що у норвезькому епосi є сага про Орвара-Одда, якому чаклунка пророкувала смерть вiд коня. Фiнал саги однаковий з фiналом легенди про смерть Олега. Оповiдання саги заплутане, простiший варiант пропонують норвезькi народнi легенди . К.Тiандер з цього приводу висловив припущення, що первинною була легенда про смерть Олега в Ладозi: вона послужила матерiалом для лiтописця Нестора i для автора саги. Тiльки скальду довелося мати справу з уже обробленим i достатньо заплутаним матерiалом, тодi як лiтописець мав пiд руками легенду у чистому виглядi . Зворотнiй вплив саги можна побачити у версiях про вiд’їзд Олега за море. Взагалi-то смерть вiд власного коня, з черепа якого виповзає гадюка, i понуре вiщунство спiвзвучнi з мотивом вiдплати, з мотивом (однаково страшним як для вiкiнгiв так i для слов’ян, що поклонялися Перуну-Одину) смертi вiд власного меча . Так Iгор i його двiр могли вiдплатити Олегові за те, що вiн довго не допускав до управлiння державою законного спадкоємця Рюрика. А остаточно заплутало все редагування лiтопису за яким герой, який об’єднав землi вздовж днiпровського шляху, помер у зенiтi слави пiсля переможного походу 911 р. Ще одна гiпотеза належить А.Лященку, який помилково вважав, що “Вiщий” - це переклад скандинавського iменi Олега. Велика література, присвячена організаторові Київської Русі, не тільки свідчить про його роль у нашій історії, але й демонструє наскільки важкими і дискусійними залишаються спроби відновити його біографію . Так само неоднозначними залишаються оцінки діяльності князя Олега. Деякі з них грішать наївним патріотизмом, на зразок думки Б.Рибакова, що Олег, знищивши слов'янську природню династію Кия, нащадками якого були Аскольд і Дір, зупинив самобутній розвиток і приніс тільки варязьку непримиренність та жорстокість . Подібне протиставлення мирних і лагідних слов'ян із жорстокими варягами має давні корені ще з XVIII ст. Грішили цим і галицькі патріоти, зокрема Корнило Устиянович (1839-1903), історичні поеми і драми якого за це цілком справедливо критикував І.Франко.