Загадкові контури Королівського Холма

100c9dca03642d3643dbd8ed1039a858 XLНа телебаченні та у пресі витають чутки про дивовижні розкопки у Холмі на теперішніх польських теренах, де ніби-то похований король Данило, останки якого мають перевезти до Львова. Що ж насправді там відбувається? Про це довідуємося, як мовиться, із перших уст: у безпосереднього учасника подій – наукового консультанта польсько-української експедиції, професора, доктора історичних наук миколаївчанина Леонтія Войтовича. Він недавно повернувся з Холму, провівши там усе літо.

Л.Войтович, Р.Сколоздра

Опубліковано у: Громада (Миколаїв) 27.08, 5.09.2003

„Устя, Устечко. Під сонцем розцвіло. Було б ти містечко, як би не згоріло". Ці слова з народної пісні, записаної на початку ХХ ст. у Демні Михайлом Мочульським, дозволяють припускати, що мова йде про давнє минуле саме нашого Устя. І справді, якщо з початками сіл та малих містечок дуже важко розібратися, поза як вцілілі документи випадкові та фрагментарні, то з минулим Устя розібратися ще важче. Тільки у Галичині було до двох десятків населених пунктів з такою назвою, причому більшість з них містечок. А ще відомі Устя на Поділлі. Тому навіть деякі дослідники, які писали про ці містечка, плутали їх одне з одним.

У 1385 р. була укладена Кревська унія. Великий князь литовський Ягайло-Яків перейшов з православ'я у католицьку релігію, одружився з спадкоємницею польського престолу Ядвігою і став польським королем Владиславом Ягайлом, об'єднавши таким чином польську і литовську держави. У 1387 р. він прогнав зі Львова князя Володислава Опольського і окупував землі Галицького (Руського як його називали) королівства. До складу Великого князівства Литовського входили українські та білоруські князівства, які мали своє військо, адміністрацію і судочинство. Спроби уряду ліквідувати ці державні утворення привели до війни коаліції князів проти польсько-литовських військ у 1392-1393 рр. Одним з найактивніших учасників цієї війни був брат короля Владислава Ягайла - вітебський князь Свидригайло Ольгердович. Взятий в полон, він втік з краківського замку до Угорщини. Через кілька років польська сторона запропонувала Свидригайлові в обмін на повернення Подільське князівство. У 1403 р. до цих земель Свидригайлові додали ще Жидачівське князівство, яке було утворене на землях між Карпатами і Дністром, які до 1393 р. ще утримували гарнізони вірні Владиславові Опольському. За свідченням польського хроніста Яна Длугоша у 1403 р. Свидригайло Ольгердович отримав крім Terrarum Zudaczoviensem (Жидачівської землі) ще й districtus (округи) Strij (Стрий), Schydlоv (?), Stobniczam (Стебник ?), Drugnyam (Дроговиж ?) та Uscze (Устя). Назви місцевостей дещо спотворені, але з огляду на розташування самого Жидачівського князівства немає сумнівів, що мова йде саме про Устя над Дністром напроти Дроговижа.

Отже можна стверджувати, що у 1403 р. містечко Устя вже існувало і було центром невеликої округи. Могло воно виникнути значно раніше - ще у часи Галицького князівства. З пізніших документів відомо, що Устя довший час було крайнім портом на Дністрі і одним з центрів будівництва річкових суден. Відновлення дністровсько-чорноморської торгівлі, яка була досить активною у часи Київської Русі та Галицько-Волинської держави, припадає якраз на початок ХV ст. Саме тоді великий князь литовський Вітовт Кейстутович опанував чорноморське побережжя із портами Качібей (Хаджібей, нинішня Одеса) та Дашків (Очаків). У 1415 р. на прохання візантійського імператора через Хаджібей було налагоджено відправку хліба до Константинополя. З 1402 р. Хаджібей належав до володінь подільського князя Свидригайла Ольгердовича. Зрозуміло, що за таких умов значення Устя для князя Свидригайла було великим: володіння цим містечком дозволяло йому повністю контролювати дністровсько-чорноморську торгівлю, розквіт якої припадає на першу половину XV ст. Одночасно в околицях Хаджібея почалися соляні розробки. Тому у зворотньому напрямку купці стали возити сіль, засолену рибу, а також закуплені у Середземномор'ї шовк та дорогі прянощі. Ставши великим князем литовським, Свидригайло за угодою 1431 р. закріпив за собою причорноморські землі з портом Хаджібей.

Річкові судна будувалися на примітивних стапелях, званих „палями". Технологія будівництва і сама конструкція суден змінювалися повільно. Ми маємо більш докладні свідчення вже з XVI ст., але можна припускати, що за цей час зміни відбулися невеликі. На Дністрі і Сяні будувалися протягом усього середньовіччя і ранньомодерної доби будувалися струги, комеги, дубаси, шкути, галери, а пізніше і парусники.

Струги були звичайними довбаними одно древками з нарощеними з дощок бортами. Такі судна рухалися при допомозі 10-12 весел і могли перевозити 12-15 чоловік з відповідними вантажами.

Комега - це судно без парусів чотиригранної форми з однаковим прямокутним викінченням передньої і задньої частин. Таке судно плило тільки за течією і після прибуття на місце його продавали. Комегу обслуговувало 9-11 чоловік. Вона мала руль та 4-5 пар весел. Використовувалася переважно для транспортування зерна.

Дубаси робилися з дубового дерева, корма їх була стята, а ніс видовжений. Мали від 6 до 14 весел, а у довжину сягали до 40 ліктів (1 лікоть = 59, 95 см). Вантажопідйомність - 20 лаштів (1 лаш = 60 корців, 1 корець мав бл. 100 кг), екіпаж - 8-14 чол.

Шкути вже були справжніми суднами, які могли ходити і під парусом. Носова частина їх була звужена і заокруглена. Основою судна були корпаки, які виготовлялися із ялиці, смереки або сосни. Внизу вони мали 15-30 см у діаметрі і мали бути довгими 3-9 метрів. При цьому треба було знайти дерево без сучків. Борти шкутів виготовлялися з дощок. На кормі робилася „буда" з двома вікнами, посередині - „стіл", куди вставлялася щогла. Вантаж ставився по обидва боки столу вздовж бортів і прикривався солом'яними матами. Коли перевозили зерно - у мати вставляли „сторожі" для провітрювання. Вздовж бортів були лавки для гребців. Рульовий стояв на помості перед „будою". Шкути мали до 18 весел і в довжину сягали до 50 ліктів.

В околицях Устя росли дубові та хвойні ліси. Весь необхідний для будівництва річкових суден матеріал був на місці. Королівський уряд сам хотів контролювати чорноморську торгівлю. Король Казимір Ягеллончик посилав по Дністру збіжжя через Білгород на Кіпр, де існувало християнське королівство, яке вело боротьбу з турками. У 1405 р. Жидачівське князівство перейшло до Федора Любартовича (Свидригайло Ольгердович отримав Сіверське князівство), якому у 1431 р. повернули Волинь. Напевно тоді округа Устя та інші districtus, які були долучені до князівства у 1403 р., залишилася у складі коронних земель. У документі з 1433 р. Устя значиться як населений пункт Дроговизького староства. У 1469 р. Устя знову зафіксоване серед володінь дроговизького старости Андрія Тарла поряд з Дроговижем, Розвадовом, Верином і Поляною.

Після поразок Свидригайла Ольгердовича у війні проти Польщі король Владислав Ягеллончик у 1443 р. віддав чорноморські порти з Хаджібеєм подільському магнатові Яз- ловецькому. Але поява на політичній карті Кримського ханства привела до того, що ординці швидко відвоювали причорноморські степи. Це відразу ж відбилося на дністровській торгівлі. За належність Хаджібея ще тривали переговори до початку XVI ст., але ці землі залишилися за Кримом. Сам порт занепав після припинення хлібної торгівлі. Спроби відновити її у ХVI ст. не дали результатів через козацько-ординське протистояння і постійне втручання у справи князівства Молдови, яке володіло середньою і нижньою течіями Дністра. Тепер сплав по Дністру йшов не далі Сорок, а вихідними його точками стали Жидачів, а із середини XVI ст. - Розділ.

Жидачівські князі, які перетворили свою столицю у вихідну точку дністровської торгівлі спричинилися до втрати значення і часткового занепаду Устя. Справа була довершена у 1498 р., коли містечко було спалене під час спустошливого нападу Менглі-Гірея. Ординські напади тривали майже щороку до 1515 р. Після них Устя вже не змогло відродитися і залишилося селом. У 1512 р. його звільнили від податків на 6 років через понесені спустошення. У 1515 р. знову було надане податкове звільнення через татарські напади Устю, а також сусіднім селам Дроговиж, Верин, Горбачів та Розвадів.

Збереглася грамота короля Зигмунта Старого від 30.03.1531 р. про розмежування земель сіл Устя та Дроговиж, „держави" подільського воєводи і дроговизького старости Андрія Тарло, та с.Вербіж, належного Львівській латинській капітулі.

Але, можливо, що Язловецькі, які продовжували боротися за Хаджібей і плекали надію на відродження дністровської торгівлі, також намагалися оволодіти Устям. У 1530 р. за Устя заплачено від трьох плугів як з власності (скоріше оренди) червоногородського старости Юрія Язловецького. Напевно за ним числилася якась частина села, бо 6.01.1554 р. король Зигмунт Август своєю грамотою повідомив львівського войського Яна Тарла, Миколу Тарла з Щекаровиць, Юрія Язловецького і Станіслава Фредра, що він дозволив Габріелю Тарлові, охмістрові двору королеви і старості холмському, викупити від них оренду Дроговижа, Устя та інші сіл, які до „королівщини", тобто до державної скарбниці. Устя і надалі зберігало своє значення, а річкові кораблі (хоч і не у такій кількості) продовжували будуватися. Зберігалася зацікавленість у відродженні чорноморсько-дністровської торгівлі. Не тільки турецькі дипломати нагадували про це польській стороні на численних переговорах, але й республіка Венеція у середині XVI ст. розробила проект сплаву зерна по Дністру.

У 1564-65 рр. Габріель Тарло платив від Устя „стаційне" на утримання кварцярного війська з півтора лану землі, три сири, півтора колоди вівса (до 95 кг), троє курей і 36 яєць. Габріель Тарло помер у 1565 р. без нащадків і його „держання" у Дроговизьким старостві разом із самим староством перейшло до Миколи Тарла, засновника Миколаєва, після смерті якого у 1571 р. вдова Ядвіга Тарло передала їх зятеві Юрієві Мнішкові.

Очевидно Тарли вже не випускали Устя з своїх рук, а відомості з 1565 р. з реєстру поборового Подільського воєводства про внесення плати шляхтичем Якубом Вольським іменем служебника Язловецького Миколи Монастирського за Устя від 10 плугів, 1 попа, 12 комірників та 1 жорна річкового млина відноситься до іншого Устя. Це інше Устя мало магдебурзьке право, бо у документі згаданий війт (advokatus) Дмитро, який присягав, що 3 плуги зостали знищені і тому плата внесена тільки за 10 плугів (волок). Напевно це подільське містечко Устя тотожнє Устю біля Заліщик. У 1578 р. воно перебувало у власності Язловецьких, які платили від 12 плугів, попа, 2 млинів по 12 грошів, 2 ремісників по 4 гроші, 7 коморників (inquilini) по 6 грошів та чопового 5 флоринів 12 грошів. У 1583 р. це Устя ділилося на Верхнє і Нижнє, тоді як у топоніміці нашого Устя нічого подібного не збереглося. Окрім того наше Устя не мало бровару і не мало права варити меду та горілку, що було привілеєм Миколаєва, а отже не могло платити чопового.

Отримавши у спадок оренду Устя Юрій Мнішек, який постійно потребував гроші, передав його в оренду в свою чергу іншому. На прохання цього орендаря Яна Глінки, возний та два шляхтичі склали реляцію у львівському гродському суді про напад ординців у п'ятницю 9.12.1620 р. Під час цього нападу Устя було спалене, у Миколаєві забрано багато людей, а у Дроговижі спалено заїжджий двір з корчмою. У 1623 р. знову було зафіксовано татарський напад.

Особливо постраждали околиці Миколаєва під час походу гетьмана Б.Хмельницького на Львів у 1648 р. та у наступні роки, коли ординці, як союзники гетьмана, пустошили землі Руського воєводства. 03.07.1649 р. Стась Климків і Сень з Устя склали клятву у Дроговижі від імені жителів села перед старостою М.Остророгом про спустошення Устя і спалення церкви татарами та козаками. На підставі цієї клятви було зроблене подання до Львівського гродського суду про звільнення цього королівського села від податків. Громадянська війна з її жорстокими реаліями, коли і „свої" і „чужі" були однаково небезпечними, не шкодувала жителів Устя. У 1659 р. село було пограбуване королівськими жовнірами. Реєстр шкод від 9.01.1659 р. був складений перед Львівським гродським судом.

За люстрацією 1665 р. Устя мало платити від півтора лану землі, яку тримали 12 підданих, чиншу - 10 злотих, 20 грошів. Піп Матвій з зятем Стефаном, які мали чветь лану, платили 15 злотих. Мельник Олекса - 8 злотих, загродник Матвій - 4 злотих. Коморники платили як у Дроговижі. Село відбувало такі ж повинності. Разом провента складала 44 злотих 10 грошів.

З середини XVII ст. дністровська торгівля взагалі завмерла. Суден ніхто не будував.

1689 р. була складена скарга М.Луця на королівських жовнірів, які заподіяли Устю шкоду на 105 злотих. Продовжувала тривати війна з турками (1682-1699), основні події якої відбувалися на Поділлі і у Молдові. Все Прикарпаття було заповнене королівськими військами, які не отримуючи платні та „стації" кормилися за рахунок цивільного населення.

1711 р. було зафіксовано нашестя саранчі. Як свідчить реєстр шкод від 18.08.1711 р. у селі впало 162 голів великої рогатої худоби.

Тільки ближче до кінця першої чверті XVIII ст. економічне життя краю почало поступово поправлятися після кризи, викликаної козацькими і турецькими війнами, які майже безперервно тривали з 1648 до 1711 р. Устя залишалося серед добр Дроговизького повіту, зберігаючи статус королівського села, яке звично тримали в оренді дроговизькі старости. У 1735 р. серед добр дроговизького старости М.Ржевуського, якому належали роздільський та дроговизький ключі.

Ржевуські налагодили у своїх володіннях виробництво полотен, солі, металевих виробів, а також зерна та м'яса. Вони старалися відновити дністровську торгівлю, споряджаючи судна з Роздолу до Бендер. Відроджувалося і будівництво кораблів в Устю. У 1738 р. Ржевуський писав до економа Роздільського ключа, щоб той прослідкував за будівництвом замовлених в Устю двох дубасів.

У 1742 р. у селі зафіксовано 40 господарств. Окрім землеробства селяни в рахунок інвентаря поставляли у Демню болотну руду та виконували теслярські роботи на тамтешньому металургійному виробництві, які приносило Ржевуським великі прибутки. У Демні не тільки виробляли штаби заліза для подальшої переробки, але й робили цвяхи, серпи та інші залізні вироби.

Після першого поділу Польщі у 1772 р. Устя разом з Галичиною відійшло до Австрії. За звітом Бережанського округу намісництву королівства Галіції і Лодомерії у Львові від 28.07.1785 р. в Усті був 71 двір, в яких проживало 420 чоловік.

У 1787 р. у селі було 73 будинки, 2 млини, 236 моргів поля, 619 моргів лук і пасовищ. Священиком у греко-католицькій церкві був М.Ланчевич. Австрія сприяла відродженню дністровської торгівлі. Граф В.Дідушицький, який сам відбув подорож по Дністру, у 1785 р. запропонував нову конструкцію річкових суден, яка враховувала сильну течію, круті повороти та підводні скелі ріки. Були підняті борти на 35 цалів (1 цаль = 2,7 см), збільшено глибину судна на 46 цалів, так що воно виступало з води на 26 цалів, ніс судна став на 3 лікті вищим від основи корпусу, що дозволяло йому плисти проти хвиль. Було обладнано додаткові стінки і подвійне дно, корпус укріплено шпангоутами, влаштований дах-палубу над вантажем, який тепер шпаклювали та смолили. Судна тепер обов'язково мали якорі і просмолені полотняні пластирі для захисту товарів від великих хвиль. У 1804 р. німецький інженер К.Бавер збудував у Роздолі судно за чеськими зразками, які плавали по Ельбі. На цьому судні довжиною 32-33 віденських ліктів (віденський лікоть = 77,9 см) він доплив до Одеси, де завантажив судно 4800 пудами товару і вернув назад, використовуючи у плаванні проти течії коней та волів. Саме плавання тривало від 20 квітня до 20 листопада 1804 р. З утвердженням Росії на чорноморських берегах виникла потреба у річкових суднах, чим скористалися дністровські корабели. У 1845-1852 рр. до Тирасполя та Маяків щорічно стали переганяти на продажу по 466-576 галер, не рахуючи менших суден. Яка частина з них була виготовлена на устянських „палях" встановити неможливо.

Спеціальна урядова комісія виробила рекомендації по покращенню судноплавства на Дністрі та Західному Бузі. Як центри суднобудування та річкові порти на Дністрі були запропоновані Козоброди біля Заліщиків, Галич, Губин, Голешів, Журавно, Букачівці, Жидачів та Розділ. Почалося випрямлення дністровського русла. Для Устя ці заходи стали доленосними. Довтривала ера будівництва річкових суден закінчилася. З середини ХІХ ст. Устя стало звичайним землеробським селом. Виправлення дністровського русла у цій частині привело до частих затоплень території села та заболочення долини р.Щирок. А незабаром дерев'яні річкові кораблі відійшли у минуле, а з ними скінчилося у короткочасне піднесення Роздолу, Жидачева та Журавна, яке відбувалося у середині ХІХ ст. Будівництво колій та твердих доріг стало завданням актуальнішим, а вирубка лісів та інтенсифікація господарської діяльності привело до обміління рік.

З 1850 р. зберіглися журнал обліку і плани земельних ділянок жителів с.Устя, за якими легко встановити межі і розміри кожного господарства. Ці документи виконані значно краще і точніше ніж у пізніші періоди, включаючи і наші часи. У 1868 р. жителі Устя скаржилися до Відня, вимагаючи замінити викладання у школі з польської мови на українську. За переписом 1880 року у селі був 121 будинок у яких мешкало 708 чоловік (704 греко-католики та 4 жиди), селяни мали ріллі - 380, лук та городів - 544, пасовищ - 265 моргів, крім того до фундації гр. Скарбка, тобто до притулку сиріт у Закладі належало: лук і городів - 263, лісу - 101 моргів.