Загадкові контури Королівського Холма

100c9dca03642d3643dbd8ed1039a858 XLНа телебаченні та у пресі витають чутки про дивовижні розкопки у Холмі на теперішніх польських теренах, де ніби-то похований король Данило, останки якого мають перевезти до Львова. Що ж насправді там відбувається? Про це довідуємося, як мовиться, із перших уст: у безпосереднього учасника подій – наукового консультанта польсько-української експедиції, професора, доктора історичних наук миколаївчанина Леонтія Войтовича. Він недавно повернувся з Холму, провівши там усе літо.

Опубліковано у: Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Вип..7. - Дрогобич, 2003. - С.63-71

З різних причин прийняття королівської корони Данилом Романовичем досі не зустрічає адекватного відбиття в оцінках істориків, в тому числі і українських. Можна зустріти найрізноманітніші підходи до цієї події: від надмірної апологетики до ігнорування, написання королівського титулу у лапках або стверджування, що він не мав жодного значення і сам Данило Романович ним не користувався. Подібні твердження суперечать джерелам, автентичність яких не викликає сумнівів, тому немає потреби їх спростовувати. Але залишаються інші проблеми, які вимагають продовження дискусії, розпочатої українськими істориками на еміграції : чому саме у 1253 р. галицько-волинський князь Данило Романович коронувався як „король Русі", що тоді розумілося під назвою „королівства Русі" і чому Лев Данилович не був коронований королем, а його син Юрій Львович прийняв цю корону?

„Світлійшим королем Русі" - титулував Данила Романовича папа Іннокентій IV, „світлому мужеві Данилові І, королеві русинів" писав у 1254 р. віце-магістр Тевтонського Ордену Бургард фон Горнгаузен. Чи означав цей титул просто перетворення Галицької землі з князівства у королівство? Подібний висновок можна було б зробити на підставі титулу короля Юрія Львовича: „король Русі (regis Russiae), князь Лодомерії (principis Ladimiriae)", тобто „король галицький і князь володимирський (волинський)", тим більше, що подібний титул прийняли угорські королі, від яких його успадкували австрійські цісарі і на підставі цього у 1772 р. при першому розподілі Речі Посполитої отримали це королівство. Таке розуміння королівства Русі вважав допустимим Я.Ісаєвич, а також автор цих рядків. Сумніви у мене з'явилися тільки після вивчення джерел з ординської історії.

Титул короля Галицької землі (rex Galicie), судячи з грамоти від 2.05.1189 р., носив угорський король Бела ІІІ. Незважаючи на думку М.Грушевського про непевність цього факту, поза як цей документ не королівський, а єпископський, а інші документи відсутні, судячи з подальшої угорської політики стосовно Галицької землі, цей титул таки був прийнятий. Далі Угорщина при кожній нагоді намагалася об'єднати Галицьку землю з Угорщиною на підставі особистої унії, визнаної галицьким боярством, як це вдалося з Хорватією. Королями Галіції титулувалися Андрій ІІ (1205-1235) та його син Калман (1215-1222), причому останній був коронований у Галичі, що було визнано папою, і фактично володів галицьким престолом у 1215-1219, 1220-1221 рр. Якби у Римі вирішили просто коронувати Данила Романовича галицькою короною, його іменували б „rex Galiciae" чи „rex Galiciae et Lodomeriae" як титулувався з 1206 р. Андрій ІІ. Людовик Анжуйський, претендуючи на Галицьку спадщину по вигасненні Романовичів як спадкоємець Арпадовичів, спочатку прийняв перший титул, замінивши його у ході війни з Любартом-Дмитром Гедиміновичем титулом „короля Галіції і Лодомерії" (1370-1382). Угорські королі зберегли цей титул і від них він перейшов до австрійських цісарів. Угорщина не визнала анексії Галицької землі Польщею у 1387 р. (Казимір ІІІ визнав права Анжуйської династії за угодою 1350 р.) і у польсько-угодах 1412, 1415 та 1423 рр. вирішення цього відкладувалося на пізніше. Отже, схоже, що в силу різних причин угорські королі не успадкували титулу Данила Романовича та Юрія Львовича. Цей титул королів Русі, а також спробу через унію об'єднати королівство Русі з Польщею невдало здійснив Казимір ІІІ, який через протидію польської знаті був змушений вдатися до анексії, яку завершили його наступники. А можливо польська еліта, протидіючи унії, не тільки спиралася на власні амбіції, а мала певну рацію, побоюючись декларування існування королівства Русі?

Зрозумiло, що держави, яка офіційно називалася „Київська Русь", „Древня Русь" чи „Давня Русь" нiколи не iснувало (котра з цих історіографічних назв є сьогодні більш прийнятною - питання дискусійне, автор схиляється до першої). За джерелами сучасники називали державу Русь або Руська земля. При цьому останнiй термiн вживався як у широкому значеннi для всiєї держави, так i у вузькому значеннi - для територiї Київської, Чернiгiвської i Переяславської земель чи власне Київської землi. Iноземнi джерела подають назви Rus, Rus(s)ia, Rucia. Ruscia, Ruzzi, Ruzzia ar-Rus, Rutzeland, Ryscaland, Ryssland, Rusco, Ros i т.д. З похiдних назв джерелам вiдомi тiльки три: Мала Русь - вперше у 1334 р. в титулi галицько-волинського князя Болеслава-Юрiя: „Dei gratia natus dux totius Russae Minoris" („З Божої ласки природжений князь всiєї Малої Русi"), Велика Русь - вперше у 1542 р. та Бiла Русь - під 1305 р., але у такому пiзньому джерелi як Густинський лiтопис. Терміну „Червона Русь", ще досі популярного у польській історіографії, середньовічні джерела взагалі не знали, хоча поряд з термінами „Біла Русь" (тобто „Західна Русь" за аналогією з Білою Хорватією та Білою Сербією) та „Чорна Русь" (тобто „Північна Русь") він міг відбивати якусь архаїку раннього періоду історії Русі(„Червона Русь" - „Північна Русь"). До терміну „Мала Русь" повернемося трохи нижче, а термін „Велика Русь" для московських книжників служив підставою для претензій до територій, які колись входили до складу Київської Русі, що відбивало реалії московської політики у XVI ст. і незабаром стало основою офіційного титулу великих князів московських. У ХІІІ ст. королівство Русі могло означати тільки всю державу, яку історики назвали Київська Русь.

Данило Романович, як i його батько, дiд та прадiд, намагався стати сюзереном всiєї Русi, тобто князем київським. Це йому вдалося після відновлення батьківської спадщини і повторного об'єднання галицьких і волинських земель перед самим монгольським наступом на столицю. Обороняв Київ перед військом Бату восени 1240 р. тисяцький Дмитро із галицько-волинською дружиною.

Золота Орда як держава сформувалася у 1243 р., після того як Бату змушений був перервати похід у Європу, коли його покинули зі своїми ордами Гуюк та інші царевичі, які по смерті каана Угедая відійшли на схід. Як і всі монгольські великі і малі улуси, вона ділилася на дві частини: правий і лівий фланги (улус Джучі, напевно, був так розділений ще при житті самого Джучі чи у 1227 р.). Ці частини отримали назви Синьої і Білої Орд (Кок-Орди і Ак-Орди), тобто східної (правий фланг) та західної (лівий фланг) орд. Правий фланг з центром на правобережжі Сир-Дар'ї і містами Сигнак та Отрар отримав брат Бату - Орду, лівий фланг, напевно, - наступний брат Берке. Спочатку лівий фланг займав Поволжя, а після 1243 р. його центр перемістився на Північний Кавказ, де були найкращі пасовища, що було особливо важливим для монголів-кочовиків. Крім того Бату розділив свої володіння на 12 улусів, які входили до складу обох флангів (термін „улус" загалом означає „державу", але в даному розумінні найкраще відповідає терміну „князівство"), які, в свою чергу, стали ділитися на дрібніші улуси (адміністративні одиниці і феоди одночасно), відповідно монгольській практиці за військовим принципом у залежності від рангу їх державця (темник, тисячник, сотник, десятник). Великі улуси-князівства, які ввійшли до складу Ак-Орди і Кок-Орди, отримали Чингізиди - переважно близька родина Бату. Берке отримав тоді Північний Кавказ, інший брат Шейбан - межиріччя Іртиша і Обі. Старший син Бату Сартак отримав правобережжя нижньої течії Волги.

Більшість дослідників вважають, що п'ять улусів охопили Північне і Західне Причорномор'я. Пониззя Дунаю і межиріччя Пруту і Дністра отримав, можливо, брат Бату - Бувал, бо пізніше цей улус був центром володінь його внука знаменитого Ногая. Межиріччя Дніпра та Дністра дісталося Коренці (Куремсі). В Бакоті сидів його баскак, а болохівські князі стали його прямими васалами. Лівобережжя отримав зять Бату - Мауці (Могуцій). Його васалами стали чернігівські князі. Правобережжя Дону було віддано Картану, одруженого з сестрою Бату. П'ятий улус охоплював Крим. Не виключено однак, що перші три улуси насправді складали один велетенський улус, який належав Мауці. М.Сафаргалієв вважав, що Бувал це спотворення імені Мувал, тобто цей царевич був тотожним Мауці і отримав від Бату улус у складі всього Причорномор'я аж до Дунаю. Цей улус потім перейшов до його сина Татара та внука Ногая. А Коренца був просто темником і еміром Мауці, адже не випадково темник Бурундай, який змінив пізніше Коренцу, був еміром Ногая. Крім того, ніде немає натяку, що Коренца був Чингізидом, а всі великі улуси були роздані саме Чингізидам.

Папський дипломат Плано де Карпіні згадує Мауці у переліку монгольських вождів. П.Рикін досить переконливо ототожнив цього Мауці (Moucy) з Муджі Яя, який за Рашид ад-Діном був другим сином Чагатая. Мауці - син Чагатая, звичайно, більше підходив на зятя Бату. Як Чингізид, через якого відбулося пов'язання гілки Джучі з гілкою Чагатая, він міг отримати в улус все Причорномор'я від азовських берегів до гирла Дністра або, навіть, Дунаю. Як сюзерен цих територій Мауці міг вимагати пізніше у Данила Романовича Галич.

Повернути собi Київ князь Данило пробував i пiсля вiдходу монгольських вiйськ. З цим, значною мiрою, булла пов'язана поїздка Данила Романовича в ставку Бату пiсля блискучої перемоги у 1245 р. пiд Ярославом над претендентом на галицький престол Ростиславом Михайловичем, якого пiдтримувала Угорщина. Але „князю бувшому великому, володiвшому Руською землею, Києвом, i Володимиром, i Галичем" не вдалося отримати вiд монгольського владики ярлика на столицю. Не випадково князiвський лiтописець записав: „Ой, гiрше зла честь татарська". Галицького князя приймали значно краще за iнших i не зачепили його основних володiнь, але „його ж отець був цезарем у Руський землi... син того не дiстав честi". Напевно тому Мауцi, до чийого улусу були віднесені ці землі, i послав Даниловi виклик "Дай Галич", намагаючися протидiяти спробам князя вiдновити своє панування на Днiпрi.

Бату відмінив вимогу Мауцi, але дав зрозуміти, що монголи не бажають відродження Київської Русі навіть як васальної держави. Пізніше, надаючи ярлик на Київ Олександрові Невському, який цього добивався, він поставив старшим серед володимиро-суздальських князів його молодшого брата, підкресливши тим самим не тільки падіння значення Києва, але й ліквідацію імперії Київська Русь. Взагалі Бату поклав початок політики, орієнтованої на подальше роздроблення земель колишньої Київської Русі. З кожною із цих земель у монголів були свої стосунки, відмінні від інших. Старші з володимиро-суздальських і рязанських князів стали безпосередніми васалами хана, очевидно у подібних стосунках мали перебувати сюзерени Смоленської землі та Великий Новгород, які не були завойовані, а піддалися добровільно. Переяславська земля була віддана ординцям, в околицях Переяслава була ставка Коренци. Чернігівські князі стали васалами Мауці, а дрібні князі з Київської землі разом з болохівськими князями його васала Коренци. Васалами Мауці (чи навіть Коренци?) мали бути, напевно, і галицько-волинські князі. Турово-пінські князі, визнавши ординську зверхність, залишилися волинськими васалами. І тільки Полоцька земля, не піддавшись Орді, відкрила обійми для литовських династів, які опанували її головні престоли.

З iсторикiв на спроби Данила Романовича відновити Київську Русь, нехай і залежну від Монгольської імперії, першим звернув увагу О.Толочко. Вiн датував поїздку Данила Романовича в Орду 1250 р. Хронологiя Галицько-Волинського лiтопису достатньо проблематична. Але, напевно, все ж мають рацію М.Грушевський та інші історики, якi датували цю поїздку 1246 р. Саме з цього перiоду розпочався рiзкий поворот у полiтицi Данила Романовича, якому надали ярлик на Галицьку та Волинську землі, у сторону тiсних контактiв iз Захiдною Європою i боротьби з ординською зверхнiстю. Тодi ж почалося гарячкове укрiплення мiст i перенесення столицi у Холм на захiдному кордонi. Одночасно велися пошуки союзникiв проти Орди. У 1251 р. такий союз було скрiплено шлюбом дочки Данила з володимиро-суздальським князем Андрiєм Володимировичем, який незабаром виступив проти ординцiв.

Ці заходи завершилися вiдкритим викликом Золотiй Ордi у 1253 р., коли Данило Романович прийняв вiд римського папи Iнокентiя IV королiвську корону. Як васал хана Золотої Орди він не мав права цього робити. Такий акт мiг означати тiльки одне: повну вiдмову вiд ординської залежностi. У середньовіччі, як майже до початку ХХ ст., не допускалося випадковостей з титулами. Тому і московська дипломатія у стосунках з усіма сусідами так вперто добивалася визнання найдрібніших частинок титулу своїх правителів. Не було жодної випадковості, а самочинне коронування потребувало довгого шляху до його визнання, як це було з тими ж московськими царями. Не випадково великий князь литовський не надів сам королівської корони, а чекав офіційної коронації, яку б визнали всі. Бату був ханом (тобто королем) Золотої Орди і васалом каана (імператора) Монголії. Прийняття його васалом королівської корони від римського папи не тільки означало розрив васальних стосунків, а зрівнювало колишнього васала з його сюзереном. Титул „король Русі" означав, що король Данило претендує на звільнення всієї території колишньої Русі.

Сумнiватися у ньому не доводиться: папськi булли надiйно пiдтверджують iнформацiю лiтописця. Папа оголосив хрестовий похiд проти Орди. Його буллу отримав навiть князь Олександр Невський. Вiдразу ж пiсля цього у 1254 р. почалися походи проти Бакоти, де старшина Милiй став ординським баскаком, та болохiвських князiв, якi залишилися васалами Коренци. Цi заходи викликали вiйну з Коренцою, яка закiнчилася перемогою короля Данила.

Можна стверджувати, що Данило Романович добре володiв iнформацiєю про подiї в Ордi. Час виступу було обрано вдало. Батий хворiв, у 1255 р. вiн помер у вiцi лише 48 рокiв. Передчуваючи смерть, вiн вiдправив сина Сартака у Каракорум до Менгу-каана. Зобов'язаний своїм престолом Батиєвi, Менгу затвердив Сартака як тiльки-но прийшла звiстка про смерть його батька. Але Сартак не доїхав до столицi, вiн помер вiд отрути у 1256 р. За цiєю загибеллю стояв Берке, який по смерті Орду був найстаршим серед Джучидів. По смертi Сартака Менгу затвердив ханом Улакчi, доручивши Боракчин-хатун, вдовi Батия, опiкуватися сином до його повнолiття. Але i цей юний хан помер у 1257 р. не без допомоги Берке.

У 1258 р. Берке нарештi став ханом Золотої Орди. Почався перепис населення у завойованих руських князiвствах, для контролю за ними монголи призначали баскакiв, темникiв, тисяцьких, сотникiв i десятникiв. Коренца був змiщений i замiнений темником Бурундаєм. Це був один з кращих монгольських полководцiв, який вiдзначився ще у боях на Волзі у 1236 р. та в угорському походi 1241 року, а пiзнiше був соратником Ногая i загинув у 22.05.1289 р. на вiйнi з Хулагiдами в Азербайджанi. Отримавши значну допомогу, „у тяжкiй силi", Бурундай у 1258- 1259 рр. відновив ординське панування. На його вимогу були зруйновані укрiплення Володимира, Луцька, Крем'янця i Львова. Король Данило пiд час походiв Бурундая перебував в емiграцiї. Очевидно, що монголи його змiстили, а брат i сини скорилися пiд загрозою плюндрування краю. Монголи не змогли здобути столицю Данила Холм, але й король не змiг пiдняти на боротьбу своїх захiдних союзникiв.

Чому Мауці не брав участі у війнах 1254, 1258-1259 рр.? Джерела нічого не говорять, щодо участі цього царевича у військових походах, а Плано де Карпіні зазначив, що він зоставався у монгольських землях. Мауці міг був пораненим в одному з попередніх походів, міг бути розніженим принцом подібно до самого Бату (яким його зобразив китайський мініатюрист) або просто померти до початку цих подій. По його смерті Берке, напевно, передав цей улус іншому Чингізидові - Татару, батькові Ногая або самому Ногаю, якого виділяв серед інших царевичів.

У 1260 р. ситуацiя в Золотiй Ордi знову загострилася. Смерть Менгу-каана привела до боротьби за головний монгольський трон мiж Хубiлаєм та Арик-Бугою. Вiйна мiж претендентами закiнчилася у 1264 р. на користь Хубiлая. Берке не приймав участi у цiй вiйнi, використавши її для поступового вiдокремлення Золотої Орди вiд Монгольської iмперiї. Цьому сприяло i перенесення столицi Монгольської імперії у Ханбалик (Пекiн). Одночасно розпочалося суперництво мiж Золотою Ордою i державою Хулагу, якому Джучиди допомогли завоювати Iран. Основною причиною були претензiї Берке на Азербайджан, який Хулагу не хотiв вiддавати, тримаючи свою столицю у Тебрiзi. У 1262 р. розпочалася ця вiйна, яка з перервами тривала майже до кiнця XIV ст. Перша велика битва на лiвому березi р.Кури (1263 р.) закiнчилася повною поразкою Хулагу. Тут, за свiдченням арабського iсторика Iбн Васила, Берке виголосив свою знамениту сентенцiю: „Якщо б ми дiяли спiльно, то пiдпорядкували б весь свiт".

Змiна ситуацiї в Ордi, яка вимагала концентрацiї сил на сходi, дозволила у 1262 р. королевi Даниловi повернутися з Угорщини. З цього перiоду i майже до 1265 р. Галицько-Волинська держава не визнавала ординської зверхності. Отже можна стверджувати, що король Данило помер у своїй столицi Холмi не ординським васалом, а незалежним володарем, до кiнця залишаючись вiрним своїй полiтицi.

Причорноморський улус отримав Ногай, який відзначився на війні з Хулагідами. Це був вмілий і твердий політик, який протягом короткого періоду підпорядкував собі Тирновське царство, Видинське і Бранічевське князівства, змусив Візантію та Сербію рахуватися з кожним його кроком. Князь Лев Данилович теж став його васалом. З одного боку він мусив рахуватися з реаліями і не загострювати стосунків з Ордою. З іншого - саме з допомогою Ногая він приборкав потяг своїх рідних братів, а також Володимира Васильовича до роздроблення королівства. Лев Данилович використовував допомогу Ногая і в боротьбі за литовську і польську та угорську спадщину. Ногаю, який продовжував розширювати свій вплив на Балканах, карбував власну монету і фактично утворив окремий улус з центром в гирлі Дунаю в Ісакчі, що загрожувало відривом від Золотої Орди, потрібен був надійний васал і союзник на півночі. Через це, напевно, Лев Данилович, якого західні джерела титулують „королем" так цього титулу і не прийняв. Подібна ситуація тривала до походу золотоординського хана Телебуги у 1287 р., який першим зрозумів небезпеку політики Ногая і спробував зробити галицько-волинських князів своїми безпосередніми васалами. Можливо, що саме через це Ногай доклав зусиль до загибелі Телебуги, після чого його старі стосунки з галицько-волинськими князями були відновлені. Галицько-волинські дружини були у складі війська Ногая у битві, яка відбулася 15.09.1300 р. у місцевості Куканлик десь у низів'ях Південного Бугу чи Дністра.

Ногай загинув, а хан Тохта змушений був продовжувати війну за Азербайджан. Його родичі спустошили улус Ногая, але самі втягнулися в усобицю з його сином Джуке та внуком Кара-Кішеком. Це дозволило Галицько-Волинському королівству відновити свою незалежність від Орди, що було задекларовано коронацією Юрія Даниловича. Більше того, у 1303 р. він добився утворення окремої Галицької митрополії, на що пішла константинопольська патріархія, яка опиралася утворенню нових діоцезів. Досить згадати спроби Андрія Боголюбського чи великих князів литовських. Ця митрополія об'єднала єпископії, які знаходилися на територіях поза межами ординського контролю, включаючи і непідвладні королю Юрію, наприклад турівську (митрополит київський перебував у Володимирі на Клязьмі під ординським контролем).

Князь Андрій Юрійович та його брат Лев мали поважні проблеми з ординцями. Не випадково, що вони пропонували Тевтонському Ордену захист від ординців, підкреслюючи, що саме ці землі знаходяться на межі фронту християнської Європи проти Орди, яка з часів Узбека повністю перейшла у мусульманський табір, а Владислав Локєток в листі до папи Івана ХХІІ від 21.05.1323 р. назвав їх військо нездоланним захистом від ординців. Можливо, що тому Андрій Юрійович не прийняв королівського титулу, а брати так і не допомогли рухові закарпатських феодалів, які закликали їх поборотися за угорську спадщину. У світлі цих фактів мотивованим виглядає припущення про загибель обох князів у боротьбі з Ордою.

Компроміс, який привів до влади Болеслава-Юрія Тройденовича, тобто не дозволив опанувати трон королівства литовському чи польському претендентам, був укладений за участі хана Узбека. Допоміг Узбек і пізніше Любартові-Дмитру Гедиміновичу та Дмитрові Детькові у боротьбі проти Казиміра ІІІ. Ординці змагалися за повернення свого впливу на королівство до смерті Узбека у 1342 р. Напевно тому у 1334 р. галицько-волинського князь Болеслав-Юрiй титулувався „з Божої ласки природжений князь всiєї Малої Русi", віддаючи данину реаліям часу і підкреслюючи відмову галицько-волинських володарів від усієї Русі, хоча перед тим використовував титули „Nos Georgis Dei gratia dux Russiae", "Ceorgius Dei gratia dux Terrae Russiae, Galiciae et Ladimere", "Georgius, ex dono Dei natus dux et dominus Russiae". „Мала Русь" тут виступає в значенні тієї частини Русі, яка не була підвладна монголам. Можливо, що це стало також однією з причин виступу польської еліти проти планів Казиміра ІІІ унії Польщі з королівством Русі. У Кракові могли побоюватися війни з Золотою Ордою, яка в середині ХІV ст. переживала період піднесення. Подібні мотиви могли вплинути і на рішення Людовика Анжуйського, який вдовольнився більш надійним і „земним" титулом „короля Галіції і Лодомерії", відмовившись від більш престижного і претензійного титулу „короля Русі". Тим самим він презентував відмову від тих земель Русі, які знаходилися під ординським пануванням. Титул „князів Русі" взяли собі пізніше мазовецькі князі, які володіли Белзьким та Жидачівськими князівствами, але це було вже тоді, коли Орда агонізувала і не могла їм загрожувати. І сам титул на той час перетворився на пустий звук.

Усвідомлюючи дискусійність багатьох висловлених здогадів, а водночас і актуальність цієї проблематики, хотів би звернути увагу на необхідність всебічного її дослідження. Потрібно й далі провадити пошуки серед угорських, тевтонських та інших джерел і ще раз перевірити всі давні гіпотези та постулати.

Леонтій Войтович. Королівство Русі: реальність і міфи

У статті здійснено спробу розв'язати ряд проблем: чому саме у 1253 р. галицько-волинський князь Данило Романович коронувався як „король Русі", що тоді розумілося під назвою „королівства Русі" і чому Лев Данилович не був коронований королем, а його син Юрій Львович прийняв цю корону?

Vojtovycz Leontij. Rus' Kingdom: reality and myths

In article effectuated attempt to untie a row of problems: why namely in 1253 y. Galycz and Wolyn' duke Danylo Romanowycz was crowned as "Rus' king", that then understood under "Rus' kingdom" name and to what Lew Danylowycz was not crowned by king, and his son Jurij adopted this crown?