Загадкові контури Королівського Холма

100c9dca03642d3643dbd8ed1039a858 XLНа телебаченні та у пресі витають чутки про дивовижні розкопки у Холмі на теперішніх польських теренах, де ніби-то похований король Данило, останки якого мають перевезти до Львова. Що ж насправді там відбувається? Про це довідуємося, як мовиться, із перших уст: у безпосереднього учасника подій – наукового консультанта польсько-української експедиції, професора, доктора історичних наук миколаївчанина Леонтія Войтовича. Він недавно повернувся з Холму, провівши там усе літо.

Опубліковано у: Король Данило Романович і його місце в українській історії / Львівський національний університет ім.І.Франка, Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім..М.С.Грушевського, Громадський комітет для відзначення 800-літнього ювілею короля Данила. - Львів, 2003. - С.24-29

Незважаючи на те, що дiяльнiсть одного з найвидатнiших українських полiтичних дiячiв - короля Данила Романовича - дослiджується давно (Д.Зубрицький, I.Шараневич, М.Дашкевич, М.Грушевський, I.Крип'якевич, Л.Черепнiн, К.Гуслистий, В.Пашуто, М.Котляр, Д.Домбровський, Л.Войтович та iн.), доводиться константувати, що надто багато проблем, пов'язаних з цiєю особою залишаються не тiльки дискусiйними, але й загадковими. На мiй погляд ми тiльки наближаємося до пiзнання особистостi короля Данила, мотивацiй його вчинкiв i оцiнки його дiяльностi.

Чи не першою загадкою з життя короля Данила-Iвана (хресне iм'я Iван встановлене на пiдставi булли папи Iннокентiя IV ) залишається дата його народження, яка тiсно пов'язана iз загадкою походження його матерi - другої дружини Романа Мстиславича.

Джерела не дозволяють однозначно встановити походження другої дружини Романа. За версiєю В.Пашуто, яку підтримав М.Котляр, вона була дочкою волинського боярина. Ця версія, прийнята О.Головком та іншими дослідниками. Польські історики підтримують версію Г.Гралі, який вважав, що другою дружиною Романа була Марiя iз знатного вiзантiйського роду Каматерос (Євфросинiя Каматерос була дружиною iмператора Олексiя III Ангела).

На мою думку бiльш вiрогiдною є версiя М.Баумгартена, згiдно якої Роман одружився з дочкою вiзантiйського iмператора Iсаака II Ангела та Маргарити-Марiї, дочки угорського короля Бели III. Ця версiя дозволяє пояснити практично всi загадковi моменти пiзнiших подiй. Стає яснiшою причина загибелi Романа - похiд на допомогу нiмецькому королевi Фiлiповi IV Гогенштауфену, який був одружений з Iриною, дочкою Iсаака II Ангела, тобто рiдною сестрою його дружини. З цим узгоджуються повiдомлення цистерiанського абата Альберiка, а також гiпотези С.Томашівського, М.Кордуби, В.Пашуто, Л.Махновця та iн. Можливо вони навiть зустрiчалися особисто: князь Роман Мстиславич пожертвував на честь св.Петра монастирю бенедиктинцiв у Ерфуртi 20 гривень срiбла, за що був зарахований до фундаторiв цього монастиря. Вiд Гогенштауфенiв могли бути запозиченi iдеї "доброго порядку" - пропонованi Романом змiни системи успадкування князiвських престолiв. (Незважаючи на сумніви щодо вірогідності цього повідомлення В.Татіщева, висловлені свого часу ще М.Грушевським та недавно підтримані новою аргументацією О.Толочка, і цю проблему не можна вважати вирішеною, аргументи прихильників вірогідності проекту Романа: Б.Рибакова, М.Котляра, П.Толочка, Л.Войтовича, О.Головка та інших також досить вагомі). Угорський король Андрiй II прийняв вдову i Данила „як милого сина свого", бо вона була його племiнницею. Вдову Романа визнало вiйсько i боярство, тодi як вдову Мстислава Великого (дочку новгородського боярина) трактували досить низько. Її незвично як для жiнки висока роль, яку можна порiвняти хiба зi св.Ольгою, легко пояснити iмператорським походженням. Нарештi цим можна пояснити i грецькi iмена у дiтей i внукiв, не звичнi для Рюриковичiв (Данило, Саломея, Iраклiй, Лев).

Цей шлюб мiг бути наслiдком угоди, укладеної посольством у складi Твердяти Остромирича, Недана, Домажира i Негвара, яке у серединi 1200 р. бачив у Константинополi Добриня Ядрiйкович, пізніший перемишльський єпископ. Сам факт цiєї угоди сумнiвiв не викликає.

За Галицько-Волинським лiтописом пiсля загибелi батька Даниловi було чотири роки, тобто вiн народився у 1201 р. Але немає впевненостi, що цей запис не вiдноситься до 1206 р., коли почався похiд на Галич Рюрика Ростиславича. Крiм того у волинськiй вiйськовiй "Повiстi про битву на Калцi", яка включена до цього лiтопису, сказано, що Даниловi було 18 рокiв на час битви, тобто вiн народився не ранiше 1204 р. А, судячи з подробиць деталей битви, автором „Повісті" був її учасник, або особа, яка безпосередньо черпала інформацію від учасника чи учасників цієї битви.

Переговори у Вiзантiї проходили лiтом 1200 р., отже принцеса Анна (iм'я дружини Романа встановлено на пiдставi того, що над її могилою у Володимирi-Волинському внук Мстислав Данилович у 1289 р. Поставив каплицю св.Iоакима та Анни) могла ще у 1200 р. прибути у Галич. Це також дозволяє вiдносити народження Данила Романовича до кiнця 1201 - початку 1202 р. Але точної дати ми так i не знаємо. Це питання все-ще залишається дискусійним.

Роман Мстиславич був видатною особистістю, але законних підстав для успадкування галицького престолу не мав. У першої галицької династії ще залишалися легітимні спадкоємці. Володимир Ярославич від попаді мав двох синів Василька і Володимира, яких угорці утримували в почесному полоні ще у 1218 р., про всяк випадок як невелику, але козирну карту в боротьбі за Галицьку спадщину. Були і спадкоємці "по кужелю", тобто по жіночій лінії - внуки Ярослава Осмомисла, сини його дочок.

Поки був живим Роман - ніхто не наважувався оголосити про свої права. Після його загибелі першими виступили Ігоревичі. Їх мати і мачуха (для старших) Євфросинія Ярославна, дружина сіверського князя Ігоря Святославича, була дочкою Ярослава Осмомисла. Ігоревичі успадкували незначне Путивльське князівство, в якому їм було тісно. Честолюбивий інтриган, який рвався до київського престолу, чернігівський князь Всеволод Чермний на снемі (з'їзді) князів з гілки Ольговичів у Чернігові на початку 1206 р. добився підтримки походу Ігоревичів на Галич. Вдова Романа, яка зуміла організувати відсіч Рюрику Ростиславичу під Микулином, не змогла втриматися в Галичі через відверту неприхильність місцевого боярства. Вона змушена була шукати притулку в Угорщині (не на Волині, де Романовичі мали прихильників, а в Угорщині, королі якої самі претендували на Галицьку спадщину - ще один аргумент на користь походження Анни, яка шукала допомоги у свого родича - угорського короля). Так почалася перша еміграція маленького Данила.

За час того першого перебування при угорському дворі він виховувався з майбутнім угорським королем і своїм сватом Белою IV, вивчив угорську мову. Йшли розмови про заручини юного Данила з Марiєю-Анною (* бл.1204 + 1237), дочкою короля Андрiя II. Що ж тодi завадило реалiзації цих планiв до 1214 р. (коли була укладена угода в Спiшi), адже Марiю-Анну видали замiж за болгарського царя Iвана II Асеня аж у 1221 р.? Король Андрій ІІ претендував на Галич ще у 1189 р., коли Бела ІІІ, судячи з грамоти від 2.05.1189 р., титулувався „королем Галича" (rex Galicie). Прийнявши внучатого племінника „як милого сина свого", Андрiй II незабаром прийняв і титул короля Галичини i Володимирiї. Угорський король хотiв об'єднати Галицько-Волинську землю з Угорщиною на зразок Хорватiї персональною унiєю на основi признання її галицьким боярством. У такому випадку шлюб його дочки з Данилом Романовичем був би зайвим. Це ще одна загадка з бiографiї короля Данила.

Данило Романович, як i його батько, дiд та прадiд, намагався стати сюзереном всiєї Русi, тобто князем київським. Це йому вдалося перед самим монгольським наступом на столицю. Повернути собi Київ князь Данило пробував i пiсля вiдходу монгольських вiйськ. З цим, значною мiрою, булла пов'язана поїздка Данила Романовича в ставку Батия пiсля блискучої перемоги у 1245 р. пiд Ярославом над претендентом на галицький престол Ростиславом Михайловичем, якого пiдтримувала Угорщина. Але „князю бувшому великому, володiвшому Руською землею, Києвом, i Володимиром, i Галичем" не вдалося отримати вiд монгольського владики ярлика на столицю. Не випадково князiвський лiтописець записав: „Ой, гiрше зла честь татарська". Галицького князя приймали значно краще за iнших i не зачепили його основних володiнь, але „його ж отець був цезарем у Руський землi... син того не дiстав честi". Напевно тому улусбек Мауцi (Могучiй), чий улус охоплював Лiвобережжя i доходив до Києва, i послав Даниловi виклик "Дай Галич", намагаючися протидiяти спробам князя вiдновити своє панування на Днiпрi.

З iсторикiв на цi спроби Данила Романовича звернув увагу тiльки О.Толочко. Вiн датував поїздку Данила Романовича в Орду 1250 р. Хронологiя Галицько-Волинського лiтопису достатньо проблематична. Але, напевно, все ж правi М.Грушевський та інші історики, якi датували цю поїздку 1246 р. Саме з цього перiоду розпочався рiзкий поворот у полiтицi Данила Романовича у сторону тiсних контактiв iз Захiдною Європою i боротьби з ординською зверхнiстю. Тодi ж почалося гарячкове укрiплення мiст i перенесення столицi у Холм на захiдному кордонi. Рiвночасно велися пошуки союзникiв проти Орди. У 1251 р. такий союз було скрiплено шлюбом дочки Данила з володимиро-суздальським князем Андрiєм Володимировичем, який незабаром виступив проти ординцiв.

Вiдкритий виклик Золотiй Ордi було зроблено у 1253 р., коли Данило Романович прийняв вiд римського папи Iнокентiя IV королiвську корону. Як васал хана Золотої Орди він не мав права цього робити. Такий акт мiг означати тiльки одне: повну вiдмову вiд ординської залежностi. Не випадковим був і титул: „король Русі". Сумнiватися у ньому не доводиться: папськi булли надiйно пiдтверджують iнформацiю лiтописця. Папа оголосив хрестовий похiд проти Орди. Його буллу отримав навiть князь Олександр Невський. Вiдразу ж пiсля цього у 1254 р. почалися походи проти Бакоти, де старшина Милiй став ординським намiсником, та болохiвських князiв, якi залишилися ординськими васалами. Цi заходи викликали вiйну з Коренцою (Куремсою), який володiв улусом на Правобережжi. Ця вiйна закiнчилася перемогою короля Данила.

Можна стверджувати, що Данило Романович добре володiв iнформацiєю про подiї в Ордi. Час виступу було обрано вдало. Батий хворiв, у 1255 р. вiн помер у вiцi всього 48 рокiв. Передчуваючи свою смерть, вiн вiдправив сина Сартака у Каракорум до Менгу-каана. Зобовязаний своїм престолом Батиєвi, Менгу затвердив Сартака як тiльки-но прийшла звiстка про смерть його батька. Але Сартак не доїхав до столицi, вiн помер вiд отрути у 1256 р. За цiєю загибеллю стояв брат Батия - Берке. По смертi Сартака Менгу затвердив ханом Улакчi, доручивши Боракчин-хатун, вдовi Батия, опiкуватися сином до його повнолiття. Але i цей юний хан помер у 1257 р. не без допомоги Берке.

У 1258 р. Берке нарештi став ханом Золотої Орди. Почався перепис населення у завойованих руських князiвствах, для контролю за ними монголи призначали баскакiв, темникiв, тисяцьких, сотникiв i десятникiв. Коренца (Куремса) був змiщений i замiнений темником Бурундаєм. Це був один з кращих монгольських полководцiв, який вiдзначився в угорському походi 1241 року, а пiзнiше був соратником Ногая i загинув у 22.05.1289 р. на вiйнi з Хулагiдами в Азербайджанi. Отримавши значну допомогу, „у тяжкiй силi", Бурундай у 1258-1259 рр. відновив ординське панування. На його вимогу були зруйновані укрiплення Володимира, Луцька, Крем'янця i Львова. Король Данило пiд час походiв Бурундая перебував в емiграцiї. Очевидно, що монголи його змiстили, а брат i сини скорилися пiд загрозою плюндрування краю. Монголи не змогли здобути столицю Данила Холм, але й король не змiг пiдняти на боротьбу своїх захiдних союзникiв.

У 1260 р. ситуацiя в Золотiй Ордi знову загострилася. Смерть Менгу-каана привела до бротьби за головний монгольський трон мiж Хубiлаєм та Арик-Бугою. Вiйна мiж претендентами закiнчилася у 1264 р. на користь Хубiлая. Берке не приймав участi у цiй вiйнi, використавши її для вiддiлення Золотої Орди вiд Монгольської iмперiї. Цьому сприяло i перенесення столицi Монгольської імперії у Ханбалик (Пекiн). Рiвночасно розпочалося суперництво мiж Золотою Ордою i державою Хулагу, якому Джучиди допомогли завоювати Iран. Основною причиною були претензiї Берке на Азербайджан, який Хулагу не хотiв вiддавати, тримаючи свою столицю у Тебрiзi. У 1262 р. розпочалася ця вiйна, яка з перервами тривала майже до кiнця XIV ст. Перша велика битва на лiвому березi р.Кури (1263 р.) закiнчилася повною поразкою Хулагу. Тут, за свiдченням арабського iсторика Iбн Васила, Берке виголосив свою знамениту сентенцiю: „Якщо б ми дiяли спiльно, то пiдпорядкували б весь свiт".

Змiна ситуацiї в Ордi, яка вимагала концентрацiї сил на сходi, дозволила у 1262 р. королевi Даниловi повернутися з Угорщини. На мій погляд з цього перiоду i до походу золотоординського хана Телебуги у 1287 р. Галицько-Волинська земля знову не визнавала ординської зверхностi. Отже король Данило помер у своїй столицi Холмi не ординським васалом, а незалежним володарем, до кiнця залишаючися вiрним своїй полiтицi.

До заслуг короля Данила Романовича належать i переозброєння армiї, запровадження технiчних новинок, зокрема мобiльних метальних машин та панцирiв для коней, укрiплення i заснування мiст. Тут також свої загадки i проблеми. Серед них найцiкавiша - проблема заснування Львова, але це окрема тема, якій присвячено ряд розвідок, частина яких ще в друці. Цікаво, що не маючи жодного підтвердження в джерелах (навпаки польський історик М.Кромер, т.з. білорусько-литовські літописи: Археологічного товариства, Рачинського, Ольшевський, Євреїновський та Румянцівський, ряд авторів XVI-XVIII ст., зокрема Мартин Груневег, Йоганн Альнпех, Симеон Окольський, Бартоломей Зиморович, а також один актовий документ кінця XVI ст., вважали, що місто було збудоване князем Левом, а на Галицькій брамі міста був латинський напис: "Князь Лев поклав мені підвалини. Нащадки дали ім'я Леонтополіс"), більшість дослідників схильні вважати засновником Львова саме короля Данила.

Ми торкнулися тільки незначної частини і проблем, пов'язаних з особою короля Данила Романовича. Не до кінця ще використані джерела з історії Золотої Орди. Нові латиномовні джерела вводять в обіг польські та угорські дослідники. Нас чекають ще цікаві знахідки та дискусії.