Загадкові контури Королівського Холма

100c9dca03642d3643dbd8ed1039a858 XLНа телебаченні та у пресі витають чутки про дивовижні розкопки у Холмі на теперішніх польських теренах, де ніби-то похований король Данило, останки якого мають перевезти до Львова. Що ж насправді там відбувається? Про це довідуємося, як мовиться, із перших уст: у безпосереднього учасника подій – наукового консультанта польсько-української експедиції, професора, доктора історичних наук миколаївчанина Леонтія Войтовича. Він недавно повернувся з Холму, провівши там усе літо.

Опубліковано у Громаді (Миколаїв) 10.12.2002

Час заснування Надітич, як і більшості сіл, невідомий. Тільки міста, та й тільки такі як Миколаїв, текст фундаційного привілею якого зберігся, мають точну дату заснування. Для Миколаєва - це 20 лютого 1570 року. Тому відлік історії міст прийнято проводити від часу першої згадки в документах. Ця згадка, знову ж таки для міст, як правило не дуже сильно відстає від часу заснування. Інша справа села, які часом в документах згадуються раз у століття. Треба ж брати до уваги, що документи збереглися вкрай нерівномірно. Більшість згадок про села походять з податкових реєстрів, люстрацій староств та актів купівлі-продажу.

Перша згадка про Надітичі датується 1412 р. Вона приведена у відомого польського хроніста Яна Длугоша, який мав доступ до документів королівської канцелярії. З такого документу походить і виписка приведена у Длугоша, яка зафіксувала поїздку короля Владислава ІІ Ягайла в Угорщину через галицькі землі. З Бібрки король поїхав у Меденичі, далі у Дрогобич і через Перемишль та Сянок до Угорщини. По дорозі з Бібрки у Меденичі він зупинявся у поселенні, яке у "Хроніці" Длугоша названо "Надзеюв", тобто своєрідний варіант українського "Надіїв". Позаяк по дорозі з Бібрки до Меденич немає населених пунктів з подібною назвою, то доводиться думати, що мова йде про нинішні Надітичі.

У 1498, 1512 та 1515 рр. село згадується в числі звільнених від податків на певний термін поселень, які особливо постраждали від ординських нападів. Назва його в кожній з цих згадок звучить по різному: Надійчичі, Надзійчиці, Надійчиці. Позаяк село згадується поряд з Розвадовом, Стільськом та іншими відомими селами на Миколаївщині сумнівів, що мова йде саме про Надітичі не виникає. 6.01.1554 р. король Зигмунт Август підтвердив холмському старості Габрієлеві Тарлу купчу на села Розвадів, Веринь, Устя, Надійчичі, Стільсько і Демню. В наступному році той же король надав Габрієлю Тарлові, на той час радомському каштелянові, стаційне з сіл Устя, Розвадів, Надійчичі і Стільсько.

Отож "Надійчичі" - назва "Надітичі" зафіксовіана вперше в документі нового власника відомого львівського патриція Костянтина Корнякта у 1578 р. Назви на - "ичі", як встановив відомий львівський дослідник О.Купчинський, належать до найдавніших слов'янських назв. Якщо "Надійчичі" - то заснування села було би пов'язане з якоюсь жінкою на ім'я "Надія". Але звідки ж взялися тоді "Надітичі" - таке спотворення назви не відповідає мовним правилам слов'янських мов. І неможливо уявити аби К.Корнякт став перейменовувати у такий спосіб село. Скоріше спотворення зазнали попередні записи назви, коли писарі фіксували більш звичну для слов'янського вуха назву, а саме "Надійчичі", а не "Надітичі".

У місцевому фолькльорі стійко зберігається легенда про угорське походження корінних жителів с.Надітич. Згідна з цією легендою і етимологія назви: від угорського "нодь тічі" - "великий брід". Ріка Брідниця саме тут впадає у Дністер, а назва населених пунктів від ріки, на якій вони розташовувалися, досить поширена у Європі. Доречі, "нодь" в угорській транскрипції пишеться як "надь".

Звідки могли взятися тут угорці? У 1377-1385 рр., в часи короля Людовика Анжуйського, який претендував на галицьку спадщину після вигаснення нащадків короля Данила, галицька земля перебувала під управлінням угорських урядовців. На Жидачівщині угорські гарнізони перебували до 1392-1395 рр. Саме в цей період (між 1377-1385 рр.) могло виникнути угорське військове поселення, яке контролювало переправу через Дністер. Через пізніші Надітичі проходив "соляний шлях" з Перемишля на Жидачів, скоріше всього він функціонував значно раніше, коли біля переправи ще не було поселення. І сама назва на "ичі" вказує скоріше на домонгольські часи.

Регіон, в якому знаходяться Надітичі, довший час був пусткою, яка належала до князівського домену. Князі намагалися осадити ці землі, надаючи їх переважно полоненим. Так виникли недалекі поселення Горішнє і Долішнє (колися Ляшки Горішні і Ляшки Долішні), Бринці (від "бранці" - полонені), Прибіллє (від "прибильці", тобто "прибульці" чи "прибулі", раніше воно називалося Ятвяги - з ними галицькі князі воювали у ХІІІ ст. на волинських кордонах), Дуліби біля Стрия (волинські полонені, дуліби жили у Східній Волині) і, можливо, Київець (полонені кияни під час війн Володимирка Володаревича або Ярослава Осмомисла з київськими князями). Могли тут поселені і угорські полонені, яких особливо багато було після знаменитої битви під Ярославом у 1245 р. Саме тоді, вірогідно, могло виникнути поселення Надітичі на соляному шляху з Перемишля до Жидачева. У той час, відразу після монгольської навали, король Данило та його сини намагалися активно сприяти заселенню пусток, не зважаючи на національну та релігійну приналежність колоністів. Відносна близькість до угорських кордонів не повинна дивувати. Самі гори Карпати у той час були пусткою, своєрідною нейтральною лінією, яку пилнували ланцюжки фортець з обох боків. Галицька лінія йшла через Синєвир-Тустань-Спас. Дорога до Угорщини, якою проходило угорське військо в його походах на Галич, було в обхід цих укріплень: через Михайловці-Гуменне на Сянок і Перемишль.

Отже можна сказати, що ми не знаємо, і, навряд, чи колись дізнаємося про справжній час заснування Надітич та перших його поселенців. Але те, що ми про це знаємо, дозволяє допускати, що це поселення виникло у 1245 р. або десь між 1377-1385 рр. і першими поселенцями були угорці. Звичайно, це не більше ніж гіпотеза, хоча й науково обгрунтована.

Кожен населений пункт славний перш за все людьми, які тут живуть або з ним пов'язані. Зупинюся тільки на кількох особах, пов'язаних з Надітичами.

Вже згадуваний Костянтин Корнякт, за походженням грек, відомий львівський патрицій, купець, який торгував грецькими винами, східними прянощами і отримав шляхетство. Він підтримував львівські українські братства і фундував Успенську церкву на вулиці Руській у Львові та її дзвінницю, відому нині як Вежа Корнякта. Це окраса не тільки ренесансного Львова, але й усього українського зодчества ХVI ст. Будував її відомий зодчий Петро Красовський, якого ряд дослідників пов'язують з українською шляхетською родиною Красовських, активних львівських братчиків, які походили з Красова. Саме звідси, з кар'єрів на Поляні брали камінь для львівських будов. Тут молодий Петро міг зустрітися з італійськими майстрами, які зводили львівські будови, серед них ще одну перлину українського ренесансу - палац Корнякта на Ринку, де сьогодні Історичний музей.

Отець Роман Каленюк, місцевий парох, також заслужив на добру пам'ять односельчан. Він переконав сільську громаду взяти позику в австрійському банку і на ці кошти у 1911-1914 рр. було збудовано нині існуючу церкву Пресвятої Трійці. Її дерев'яна попередниця під такою ж назвою простояла ще з 1725 р. Сам о.Роман, як польовий духівник австрійської армії потрапив у російський полон у 1914 р. в складі залоги фортеці Перемишль. А селянам війна "списала" кредит, так як одним з її результатів стала ліквідація Австро-Угорської держави.

Славної пам'яті Андрій Федорович Данчевський (1910-1938), абсольвент Стрийської гімназії, член УВО та ОУН, перший провідник ОУН Миколаївщини, який загинув пробираючися на Закарпаття, щоби підтримати боротьбу за Закарпатську Україну, відкрив цілу когорту патріотів, які віддали своє життя за свободу і незалежність України. Тридцять вісім з них сьогодні можна назвати поіменно. Їх імена опубліковані у другому томі "Миколаївщини".

І хоча ми не можемо точно сказати скільки літ існують Надітичі, в одному можна бути впевненому: Надітичі - одне з найдавніших поселень Миколаївщини заслуговує на спеціальне дослідження своєї історії. Своє минуле потрібно знати і шанувати.