Загадкові контури Королівського Холма

100c9dca03642d3643dbd8ed1039a858 XLНа телебаченні та у пресі витають чутки про дивовижні розкопки у Холмі на теперішніх польських теренах, де ніби-то похований король Данило, останки якого мають перевезти до Львова. Що ж насправді там відбувається? Про це довідуємося, як мовиться, із перших уст: у безпосереднього учасника подій – наукового консультанта польсько-української експедиції, професора, доктора історичних наук миколаївчанина Леонтія Войтовича. Він недавно повернувся з Холму, провівши там усе літо.

Опубліковано у: Перемишль і Перемиська земля протягом віків. - Вип.3.Інституції / Наукове товариство ім.Шевченка у Польщі; Інститут українознавства ім.І.Крип'якевича НАН України. Під редакцією С.За броварного. - Львів, 2003. - С.39-50

Поява бл.1086 р. у Перемишлi, Звенигородi та Теребовлi синiв князя-iзгоя Ростислава Володимировича, який на короткий час здобув далеке Тмутараканське князiвство, виглядає фантастичною, якщо не аналiзувати всiх причин створення чи, може, вiдродження Перемишльського князiвства. Ростиславичi не мали жодних видимих зв'язкiв з далекими захiдними землями. Їх дiд Володимир, старший син Ярослава Мудрого та шведської принцеси Iндiгерди, був новгородським князем. Його рання смерть за життя батька поставила сина Ростислава та внукiв у ряди iзгоїв. Єдиним фактором, який мiг сприяти Рюриковi та його братам в утриманнi їх князiвств, було те, що їх мати Ленка (Iлона) була дочкою угорського короля Бели I, сестрою королiв Ласло I та Гейзи I i тiткою короля Калмана Книжника (1). Але цього було надто мало, тим бiльше з огляду на полiтичнi симпатiї наступникiв Бели I. Тим не менше, князi-iзгої вистояли перед натиском волинського князя Ярополка Iзяславича, до якого ранiше належали їх територiї, закрiпили за собою захопленi землi пiсля снему у Любечi (1097 р.), дали вiдсiч пiсля ослiплення Василька Теребовельського, нарештi розгромили великого київського князя у битвi на Рожни полi (квiтень 1099 р.) i угорського короля пiд Перемишлем (початок червня 1099 р.) (2). Вистоявши у 1122-1125 рр. у конфронтацiї з польськими князями (3), Перемишльське князiвство залишилося державним утворенням - удiльним князiвством у складi Галицької землi, в якому перiодично правили окремi князi: Ростислав Володаревич (1124-1128), Володимирко Володаревич (1128 - бл.1141, до перенесення столицi землi у Галич), Володимир Ярославич (1187), Святослав Iгоревич (1209-1211, з перервами), герцог Андрiй (1225-1226), Лев Данилович (бл.1240-1269) (4). Таким воно залишалося аж до включення до складу Польського королiвства, причому пiсля перетворення Руського королiвства у Руське воєводство князiвство зберегло статус окремої землi. Вiд цiєї землi була окремо видiлена Сяноцька земля, яка першою була анексована королем Казимiром III бл. 1343-1344 рр. Очевидно, що у тi перiоди, коли у Перемишлi не було окремого князя, територiя князiвства управлялася намiсниками, одним з яких був у часи Болеслава-Юрiя Тройденовича вiдомий боярин Дмитро Дедько.

Перемишльське князiвство найпiзнiше з початку ХIII ст. мало окрему єпископську кафедру. Можливiсть iснування оригiнального перемишльського лiтописного зведення допускали такi вченi як Є.Перфецький (5), М.Тихомиров (6) та Ю.Лимонов (7). Не заперечував проти цього i О.Шахматов (8).

Перемишльське князiвство мало i сталi кордони, якi можна прослiдкувати. На заходi вiд Любачева цi кордони перетинали р.Вепр, простягаючись на 15-30 км на захiд вiд Вепру, далi в пiвденно-захiдному напрямку йшли через р.Сян та Вiслок до р.Яселцi в Карпатах, де починалися кордони з Угорщиною. Цей кордон був настiльки усталений, що залишався дiйсним аж до 1772 р., вiдокремлюючи Руське воєводство вiд Кракiвського та Люблiнського (9). Кордон з Угорщиною проходив вздовж Карпатської лiнiї оборони вiд Дукельського i Лупкiвського перевалiв через Спас, Окiп на вершинi Магури, Грозьову, Тустань, Синевiдсько та Тухольськi ворота (10). Князiвство займоло територiю до Верещицi, Днiстра i басейну Свiчi на сходi, на пiвночi межуючи з Белзьким князiвством по вододiлi басейнiв Сяну i Днiстра з басейнами Захiдного Бугу та Прип'ятi. Виходячи

з кордону мiж Перемишльською та Львiвською єпархiями 1398 р., межi князiвства проходили по рiчках Рак i Болотва до її гирла, а далi по Днiстру та Стрию. У складi Перемишльського князiвства залишалися замки Тустань i Самбiр, а також вся пiзнiша Стрийщина i Дрогобиччина. На заходi поряд з Перемишлем i Сяноком були такi мiста як Ярослав, Перевореск, Ряшiв i Коросно, ближче до белзької межi - Подтелич, Мостища i Вишня (11). Пiсля перемоги пiд Ярославом у 1245 р. князь Лев Данилович на межi Перемишльського i Белзького князiвства, яке вiн щойно отримав, заснував

Львiв, якому передувало кiлька бiльш давнiх поселень.

Археологiчнi дослiдження останнiх рокiв пам'яток VIII-X ст. з цієї територiї, укрiплення городищ, якi збереглися, їх планування i забудова, ремiсничi комплекси, зокрема металургiйнi, рiвень технологiї виробництва дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв (12).

В українськiй та росiйськiй iсторичнiй лiтературi досi поширене етнiчне означення прикарпатських племен VIII-X ст. як БIЛИХ ХОРВАТIВ. Це непорозумiння викликане неправильною iнтерпретацiєю фрагментiв з трактату Костянтина Багрянородного "Про управлiння iмперiєю" ще вченими кiнця ХIХ - початку ХХ ст. Бiльшiсть європейських дослiдникiв локалiзують Бiлу Хорватiю бiля витокiв Одри, де ще у XIV ст. iснували автономнi хорватськi райони та збереглася хорватська топонiмiка.

Лiтература про бiлих хорватiв i хорватський етногенез налiчує сотнi книг i статей кiлькох десяткiв авторiв. Огляди цiєї лiтератури за певнi перiоди можна почерпнути у Л.Нiдерле (13), Т.Модельського (14), Ф.Шiшiча (15), Л.Гауптмана (16), Я.Вiдаєвича (17), Г.Лябуди (18), Б.Застерової (19), Г.Ловмянського (20), В.Iдзьо (21) та Л.Войтовича (22). Визначення хорватського вченого С.Сакача, який базувався на працях вiдомого швейцарського лiнгвiста Ф.де Соссюри, що назва "бiлi хорвати" за iранською термiнологiєю, прийнятою у слов'ян, означає "захiднi хорвати" сьогоднi заперечень не викликає (23). Бiльшiсть вчених вважали, що на першому етапi Бiлi хорвати були частиною хорватського масиву (24). Грунтовний аналiз вiдомостей про хорватiв, якi збереглися в основному джерелi - трактатi "Про управлiння iмперiєю" Костянтина Багрянородного

(25) дозволяє зробити висновок, що в серединi Х ст. Бiла Хорватiя займала в основному первинну територiю колишнього хорватського союзу (Великої Хорватiї) вздовж пiвнiчних кордонiв Угорщини, на заходi зикаючись з Бiлою Сербiєю, а на сходi її межi були доступнi нападам Печенiгiв. Бiла Сербiя тодi займала верхню течiю Одри i доходила до витокiв Вiсли. Далi хорватськi землi вiд витокiв Вiсли через басейн Сяну простягалися десь до середньої течiї Днiстра - верхньої течiї Пруту, звiдки могли бути доступними для нападiв Печенiгiв. З трактату також випливає, що пiсля того, як Угри розгромили державу Святоплука Моравського, пiсля чого межували з Хорватами бiля Карпат, тобто в Закарпаттi (26). Але фрагменти трактату, якi вiдносяться до Хорватiв бiля Карпат, не дозволяють називати їх Бiлими.

Пiдсумовуючи дослiдження всiх iнших писемних джерел, я дiйшов висновку, що у серединi Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свiй трактат, Велика Хорватiя як єдина держава вже не iснувала. У її захiднiй частинi була держава Бiла Хорватiя, яка, можливо теж мала назву Великої. Рiвночасно схiднi землi Великої Хорватiї по традицiї продовжували називатися Великою Хорватiєю, хоча на цих територiях виникли племiннi князiвства. Мiж Бiлою Хорватiєю i схiдними землями Великої Хорватiї вклинилися сiлезькi i лехiтськi племена, головним з яких були Вiсляни (27).

Починаючи з перших дослiдникiв текстiв Костянтина Багрянородного А.Бандурi, I.-Х.Гаттерера, Ф.Геркена, бiльшiсть вчених, в т.ч. М.Карамзiн, Я.Головацький, М.Лебедкiн, С.Соловйов, М.Барсов, Ф.Рачкi, О.Шахматов, С.Середонiн, Л.Нiдерле, Я.Пастернак, М.Смiшко, Б.Рибаков, П.Третьяков, В.Седов, а також багато iнших iсторикiв розмiщали початковi осади Хорватiв i Велику Хорватiю в Галичинi. С.Грушевський не подiляв цих думок, але для цього йому довелося вiдкидати свiдчення ПВЛ про Хорватiв, а також допускати можливiсть печенiзьких нападiв через угорськi землi i гори на Хорватiв на Верхнiй Одрi (28). Вiдчуваючи слабкiсть власної аргументацiї вчений залишав це питання вiдкритим. Його сумнiвами скористалися окремi польськi вченi як додатковими аргументами, щодо Великої Хорватiї на Вiслi, звiдки Хорвати прийшли у Галичину (29). Хорватськi iсторики, не вдаючись у подробицi, в цiлому прийняли версiю про прабатькiвщину за Карпатами. Модерна теза Г.Кунстманна, який запропонував повернутися до давньої версiї мiграцiї Хорватiв з гирла Дону на Балкани, а звiдти їх вихiд на пiвнiч до Одри, не отримала широкого визнання. Вiн виходив з того, що Велика i Бiла Хорватiя одне i теж поняття. Просто "Bel" повинно читатися як "Wel", а отже "velochrobati" (великохорвати) було первинною назвою хорватiв. Другим аргументом Г.Кунстманна є версiя походження племiнної назви Далемiнцiв вiд Далматiв (30). Хоча Н.Клаїч пiд впливом цiєї версiї змiнила свою попередню думку i помiстила Бiлу Хорватiю у Карантанiю (31), бiльшiсть iсторикiв виступила з критикою поглядiв Г.Кунстманна. З них особливо переконливою виглядає аргументацiя Р.Катiчiча (32). Окремо стоїть гiпотеза I.Мужича, який головним чином на пiдставi антропологiчних матерiалiв розвинув тезу про автохтоннiсть Хорватiв у Далмацiї (33).

Велика Бiла Хорватiя у Х ст. визнала залежнiсть вiд германського iмператора Оттона I. Її локалiзацiя на Верхнiй Вiслi i Верхнiй Одрi обгрунтована Л.Гауптманом (34) i пiдтримана Б.Графенауером (35) не викликає заперечень. Недавно С.Пантелич уточнив її захiднi та пiвнiчнi кордони на Заале i Бiлiй Ельстер (36).

Накопиченi археологiчнi матерiали також не суперечать цим висновкам. У VI-IX ст. весь хорватський ареал в основному мав спiльний обряд поховання. Тiло спалювали на певнiй вiдстанi вiд мiсця захоронення. Обпаленi костi складали в урну i з урною засипали в ямi або ж над урною насипали невеликий курган (37). Такi пам'ятки зустрiчаються у Прикарпаттi, Закарпаттi, Схiднiй Словаччинi (Кошiце) i у нинiшнiй Хорватiї (пам'ятки VII ст.) (38), уздовж течiї Ельби i низiв'ях Мульди, мiж нижньою Заале i Ельбою (кiнець VI - початок VII ст.) (39). У пам'ятках на територiї Нiмеччини урни празького типу часто закопували у земляних плоских могилах вимощених камiнням.

Виходячи з сказаного вище закарпатських, приднiстровських i присянських Хорватiв правильнiше називати Карпатськими Хорватами, але аж нiяк не Бiлими, що я i прийняв слiдом за Я.Iсаєвичем (40). Здогадку про iснування окремих хорватських князiвств на схiдних землях Великої Хорватiї першим висловив Р.Репель (41). На жаль, майже повна вiдсутнiсть писемних джерел змушує вiдноситися до цiєї проблеми дуже обережно.

Деякi уточнення можна спробувати на пiдставi т.з. Празького привiлею 1086 р. Вiн був наданий iмператором Генрiхом IV своєму канцлеровi празькому єпископу Яромiру-Гебгардту (1040-1089/90 рр.), синовi чеського князя Бржетислава I. Єпископ добивався виходу Празького дiоцезу з-пiд влади чеських королiв i перетвореня його у свiтський лен iмперiї. Документ 1086 р. спирається на бiльш раннiй документ 983 р. з описами меж Празької єпископiї. Зрозумiло, що празька кафедра не мала потреб фальсифiкувати схiднi кордони свого дiоцезу, де лежали територiї, котрi у ХI ст. належали до держави могутнього київського князя, а у церковному вiдношенi пiдлягали константинопольському патрiарху. Тому в документi 1086 р. було просто переписано вiдповiднi пасажi документу 973 р., пiдтвердженого папою Бенедиктом (972-974 рр.) та iмператором Оттоном I (+ 973 р.), якi вiдбивали стан справ ще за часiв Великоморавської держави кiнця IX ст. або Чеської держави другої половини Х ст. (42):

"Далi до пiвночi такi є кордони: Пшовани (Pssouane), Хорвати i другi Хорвати (Chrouati et altera Chrowati): Зласани (Zlasane), Требовани (Trebouane), Поборани (Poborane), Дедолiзи (Dedolize) аж до серединного лiсу, де бiжить границя Мiльчан (Milcianorum). Звiдси до сходу такi має рiки граничнi Буг (Bug) iменується i Стiр (Ztir) ... разом з гродом Краковiя (Cracouua) i краєм, котрий має назву Ваг (Vag) i з усiма територiями, котрi належать до згаданого граду, котрий є Краковiя (Cracouua). Звiдси, додавши границi угорськi, розширено посувається аж до гiр, котрих назва є Трiтi [Татри - Л.В.]..." (43)

Виходячи з цього тексту, Л.Нiдерле припускав, що близько 560 р. Авари розгромили i розчленили Велику Хорватiю, змусивши значну частину Хорватiв перейти в Паннонiю i Далмацiю (де вони живуть i нинi). А їх вiдлами були розсiянi в Заалi, на Одрi, у Схiднiй Галичинi i Чеських Карконосах (44).

На думку Г.Ловмянського принаймi одне з названих у Празькому привiлеї племен Хорватiв можна без вагань локалiзувати над Вiслою i ототожнити з Вiслянами (45). Але вiн не врахував зауваження В.Кентшиньского (46) та висновки Я.Вiдаєвича (47), який не допускав можливостi ототожнення Вiслян з Хорватами. Якраз у Празькому привiлеї 1086 р. Кракiв та його околицi видiлено окремо. Тобто саме Вiсляни могли вiддiляти Бiлих [захiдних - Л.В.] Хорватiв вiд других Хорватiв: Зласан, Требован, Поборан, Дедолiзiв...

В науковий обiг давно введена одна цiкава пам'ятка, навколо якої не вщухає наукова полемiка. Т.з. Географ Баварський ("Опис мiст i територiй з пiвнiчної сторони Дунаю"), вiдредагований баварським монахом Рудольфом пiсля 844 р., джерелами якому служила переважно купецька iнформацiя. Польськi та чеськi вченi з перемiнним успiхом стараються розмiстити племена, згаданi у пам'ятцi, на своїй територiї. Коли це зовсiм не вдається, племена вiдносять до неiдентифiкованих.

В числi таких назв - "Zeruiani". Iснує версiя їх iдентифiкацiї навiть як чернiгiвських Сiверян. Найбiльшого визнання здобула здогадка Т.Левицького, за якою Zeruiani - Серби, тобто нинiшнi лужицькi серби. Т.Левицький виходив з порядку назв в контекстi пам'ятки: Lendizi - Thafnezi - Zeruiani - Prissani - Velunzani. Так як Lendizi - це Лендзяни, локалiзованi в Сандомирськiй землi, а на думку цього iсторика Prissani i Velunzani - спотворенi назви поморських племен ПУРЖИЧАН i ВЕЛИНЯН, то Zeruiani-Сорби були помiщенi мiж середньою Вiслою та нижньою Нотецiєю (48). Вже Г.Ловмяньский помiтив непевнiсть такої локалiзацiї (49). Але, розчарувавшись в можливостi розмiстити названi племена на польських землях, вiн взагалi запропонував не брати до уваги порядок назв в контекстi. Така теза дозволяє розглядати будь-якi версiї без обмежень, вiдiрвано вiд мiсця у текстi, в залежностi вiд фантазiї їх автора. Тому з'явився ще цiлий ряд версiй локалiзацiї цього племенi вiд Помор'я мало не до гирла Дунаю, але жодна з них не є переконливою. Крiм того жодна не пов'язана з порядком назв у Географа Баварського.

I.Крип'якевич пропонував "Zeruiani" читати як "ЧЕРВ'ЯНИ", тобто плем'я пов'язане з градами червенськими найдавнiших лiтописiв. Племiнна назва Черв'ян збереглася у Iпатiївському зведеннi, а також вiдбита у топонiмi Червняни (Черляни, нинi у Городоцькому р-нi Львiвської обл.) (50). Це в'яжеться i з контекстом, де сказано, що це плем'я складало велику "державу, що з неї, як кажуть, походять всi люди слов'янськi". Легко пояснити i етимологiю назви у нiмецькому спотвореннi: Zeruiani =Czeruiani = Czerweni = Черв'яни. Крiм того цей варiант вписується в порядок назв Географа Баварського: Lendizi - Thafnezi - Zeruiani - Prissani - Velunzani.

Lendizi - це, звичайно, Лендзяни. Velunzani - це Волиняни, але не гiпотетичне плем'я з околиць поморського мiста Велинь, котрого тодi ще не iснувало, а з Волинi, де Волиняни засвiдченi лiтописами i топонiмами.

Старша генерацiя польських iсторикiв, використовуючи iнший фрагмент трактату "Про управлiння iмперiєю", де повiдомлялося, що плем'я Lenzenionoi платило данину Києву в часи регенства Ольги, старалися посунути межi Лендзян мало не пiд Київ. Г.Ловмянський пiд впливом цих поглядiв допускав, що межi Лендзян могли сягати до Бугу та Стиру на Волинi (51). Час вiд часу i сьогоднi межi Лендзян на пiвднi i на сходi пересуваються до верхiв'їв Днiстра (52). Часом аргументацiя базується на тому, що Белз, Белзець чи Тисмениця однозначно захiднослов'янськi назви (53), нiби давнiх хорватiв можна беззастережно вважати схiдними слов'янами.

Лендзяни могли у серединi Х ст. утримувати верхiв'я Прип'ятi i певний час брати участь у днiпровськiй торгiвлi з Вiзантiєю. Можливо, що Бужани, Волиняни чи iншi волинськi племiннi князiвства знаходилися в цей перiод пiд їх гегемонiєю. Як учасники днiпровської торгiвлi вони могли сплачувати якусь частку Києву. Через це Костянтин VII i зарахував їх в число данникiв Києва.

Пiвденнi кордони Лендзян доходили до Угорщини, але це не значить, що вони доходили до Карпат. Знахiдка цiлого угорського кладовища Х ст. у Перемишлi свiдчить про те, що угорськi впливи у цьому регiонi могли сягати аж до меж Сандомирсько-Люблiнської землi. Перемишль був

хорватським мiстом (54). Назва його походить вiд Пшемисла - хорватського або моравського князя. Пiсля розгрому Великої Моравiї хорватськi князiвства могли стати об'єктом боротьби мiж Чехiєю, Угорщиною i Польщею. Польща в цей час переживала перiод складання. В орбiту держави Мєшка I ввiйшли Лендзяни, а також, на короткий час, Червень i Перемишль, котрий перед цим перебував у сферi угорського впливу. У 981 р. Володимир Святославич приєднав цi землi до Києва. Якщо б цi землi були етнiчними територiями Лендзян, то за них би неминуче пiшла довга боротьба. Але цього не трапилось, бо цi землi були хорватськими.

П.Шафарик та Л.Нiдерле вважали, що Thafnezi - це плем'я, яке жило на р.Танвi, правiй притоцi Сяну (55). За Географом Баварським на їх територiї було 257 градiв. Басейн рiки Танви бiдний на археологiчнi знахiдки, що викликало застереження дослiдникiв. Однак практично на жоднiй з територiй племен, перелiчених Географом Баварським, не вдалося вiдшукати вiднопiвдного числа градiв. Менi здається вiрною здогадка М.Филипчука, який пропонує пiд civitas Географа розумiти не гради, а громади-общини (56). Решта варiантiв локалiзацiї племенi Thafnezi (поморськi, дравськi, верхньодунайськi) слабо аргументованi, базуються на спiвзвучностi назв без пов'язання з їх етимологiєю, археологiчним матерiалом i порядком назв у Географа (57). Є.Кухарський розмiстив Танян на пiвдень вiд Лендзян i на пiвнiч вiд Карпат (58), що по сутi не заперечує версiї Шафарика-Нiдерле.

Повернувшись до порядку назв: Лендзяни - Таняни - Черв'яни - Prissani - Волиняни, можна бачити в Prissani тiльки Присанiв, тобто плем'я, що живе на р.Сян (спотворену назву вiд Zlasani з Привiлею 1086 р. - засяни, засянцi, позаяк форми присянцi, прикарпатцi i т.д. характернi для бiльш пiзнього часу). За даними Географа у них було 70 громад. В районi Перемишля-Сянока було майже стiльки ж городищ. Карамзiн (59), Добровський (60) i Кралiчек (61) вiдстоювали тотожнiсть Prissani = Brzezani. Крисiньский висунув варiант: Prissani = Brissani, згаданi Гельмольдом над нижньою Гавелою (62). Войцеховський, Кернсновський, Ловмяньский та iншi прив'язували це плем'я до поморських Пуржич (63). Iснують ще локалiзацiї племенi в районi Пружан в Бiлорусi чи Прiзрена на Балканах. Всi вони змушують сильно "вивертати" назву джерела, у залежностi вiд бажань дослiдника. Вони не враховують нi етимологiї назви, нi наявностi археологiчних пам'яток вiдповiдної епохи i не вписуються в контекст назв Географа. Я сильно сумнiваюсь, що "Опис територiй з пiвнiчної сторони Дунаю" взагалi включав поморськi племена, вiддаленi вiд дунайського регiону.

Локалiзувавши Засян (Засянцiв, Присянцiв) можна спробувати локалiзувати i iншi племена, згаданi в Привiлеї 1086 р.: Тrebouane, Poborane, Dedolizi. Найпростiше було би Требовлян ототожнити з Теребовлянами, якi розмiщались в районi нинiшньої Теребовлi в басейнi Середнього

Днiстра на його лiвому березi. Цей район густо заповнений археологiчними пам'ятками вiдповiдного перiоду. При локалiзацiї племенi дослiдники виходили з засади, що назва племенi походить вiд "треба" - ритуальна жертва. Требов'ян пробували локалiзувати в Ческiй Требовi над Орлiце (С.Закршевський, С.Арнольд), на р.Требнiце (Я.Вiдаєвич, Т.Лер-Сплавiнський), р.Качавi в околицях Легнiце, яка колись називалася Требовою. Всi цi локалiзацiї слабо в'яжуться з документом 1086 р. Можна ще згадати i р-н Требiшова у Словакiї чи р.Теребовлi на Закарпаттi (М.Млинарска-Калетинова). Велика кiлькiсть топонiмiв, пов'язаних з Требов'янами на територiї по обидвi сторони Карпат, а також у нинiшнiй Хорватiї (53 назви) може бути i свiдченням мiграцiї одного з найбiльших хорватських племен, можливо пов'язаного з охороною головного святилища хорватського язичеського пантеону.

Гiпотеза Я.Iсаєвича щодо можливої помилки у текстi Привiлею 1086 р. (рiка Стiр, скорiше всього, спотворена назва р.Стрий) виглядає досить привабливо. У 60-80 рр. Х ст. Кракiвщина входила до Чеської держави, межа впливiв якої проходила в районi рiчок Стрия (схiдний кордон пiзнiшого Перемишльського князiвства) i Бугу (64). З цього масиву треба виключити волинськi землi, бо у Привiлеї 1086 р. не згадуються сусiднi з Засянами волинськi племена Черв'ян та Танян, не кажучи вже про Бужан i Волинян. Прийняття цiєї гiпотези сильно звужує базу пошукiв локалiзацiї хорватських племен, згаданих в Привiлеї 1086 р., обмежуючи її витоками Захiдного Бугу та р.Стрий.

В регiонi, на якому пiзнiше виникло Перемишльське князiвство, у IХ-Х ст. напевно iснували племiннi хорватськi князiвства Засян, Теребовлян, Поборан i Дядошан. В часи князя Святоплука I Моравського (871-894 рр.) вони ввiйшли до складу Великої Моравiї. Пiсля падiння цiєї державиДядошани, Поборани i Теребовляни вийшли з-пiд моравського впливу, а Засяни, схоже, потрапили пiд угорський, а пiзнiше польський впливи. Цi племiннi князiвства були у Х ст. завойованi київським князем Володимиром Святославичем i включенi до складу його держави. Причому мiсцева князiвська династiя вцiлiла тiльки у Перемишлi. Одна з двох "чехинь" в числi дружин Володимира, напевно, були дочкою останнього перемишльського династа.

Розвиток суспiльства, давнi державницькi традицiї, якi розвивалися не менше 2-3 столiть, сприяли швидкому вiдродженню Перемишльського князiвства у кiнцi ХI ст. Достатньо було появи претендента на престол - суспiльство було готове i пiдтримало цього претендента. Подiбнi тенденцiї мали мiсце i у Звенигородi та Теребовлi, де ранiше також були племiннi хорватськi князiвства. Звенигород зайняв мiсце зруйнованого Стольська, можливо столицi одного з князiвств названих у Празькому привiлеї. Оскiльки це князiвство залишилося за старшою гiлкою Ростиславичiв, воно легко злилося з Перемишльським князiвством. Спроба Ольговичiв вiдродити Звенигородське князiвство успiху не мала.

Таким чином менi здається, що iснують всi пiдстави перiод iснування Перемишльського князiвства як окремої державної одиницi датувати щонайменше VIII-XIV ст.

------------------------------------------------------------------------

1 Войтович Л.В. Генеалогiя династiй Рюриковичiв i Гедимiновичiв. - Київ, 1992. - С.109

2 Войтович Л. Битва пiд Перемишлем у 1099 р. // Український альманах. - 1999. - Варшава, 1999. - С.105-110

3 Лимонов Ю.А. Ян Длугош и русские летописи // Лимонов Ю.А. Культурные связи России с европейскими странами в XV-XVII веках. - Ленинград, 1978. - С.43-50

4 Войтович Л. Удiльнi князiвства Рюриковичiв i Гедимiновичiв у XII-XVI ст. - Львiв, 1996. - С.58-61

5 Перфецький Є. Перемишельський лiтописний кодекс першої редакцiї в складi хронiк Яна Длугоша // Записки НТШ. - Т.147. - 1927; Perfeckij E. Historia Polonica Jana Dlugosze a ruske letopisectvi. - Praha, 1932

6 Тихомиров М.Н. Русский летописец и "История Польши" Яна Длугоша // Исторические связи России со славянскими странами и Византией. - Москва, 1969. - С.237

7 Лимонов Ю.А. Ян Длугош.., - С.15-16, 33-34, 43-50 та iн.

8 Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. - Санкт-Петербург, 1908. - С.340-343 та iн.

9 Кордуба М. Захiдне пограниччя Галицької держави мiж Карпатами та долiшнiм Сяном // Записки НТШ. - Т.138/140. - 1925. - С.159-245

10 Рожко М.Ф. Карпатськi фортецi доби Київської Русi // Київська Русь. Культура. Традицiї. - Київ,1982. - С.12-20

11 Крип'якевич I.П. Галицько-Волинське князiвство. - Київ, 1984. - С.30-33

12 Цигилик В. Залiзодобувний центр в с.Рудники на Прикарпаттi на рубежi I та II тисячолiть н.е. // Миколаївщина. Збiрник наукових статей / Вiдпов. ред. Л.Войтович. - Т.1. - Львiв, 1998. - С.39-48; Филипчук М. Слов'янськi поселення Українського Прикарпаття у другiй половинi I тисячолiття н.е. Стiльсько та його округа // там же. - С.80-104

13 Niderle L. Slovanske starozitnosti. - D.2. - Sv.1. - Praha, 1906. - - S.250-261

14 Modelski T.E. Z onomastyki i terminologi sredniowecznej // Kwartalnik Historyczny. - T.34. - 1920. - S.11-14

15 Sisic F. Povijest Hrvata v vremije narodnih vladara. - Zagreb, 1925. - S.86-88

16 Hauptmann L. Dolazak Hrvata // Zbornik Kralja Tomislava. - Zagreb, 1925. - S.86-88

17 Widajewicz J. Panstwo Wislan. - Krakow, 1947. - S.16-30

18 Labuda G. Piersze panstwo slowianskie - panstwo Samona. - Poznan, 1949. - S.203; Id., Studia nad poczatkami panstwa polskiego. - Poznan, 1988

19 Zasterova B. Hlavni problemy z pocatku dejin slovanskych narodu // Vznik a pocatky slovanu. - T.1. - Praha, 1956. - S.34-45

20 Lowmianski H. Poczatki Polski. - T.2. - Warszawa. - 1964. - S.114-130

21 Iдзьо В.С. Ученi ХIХ столiття про етногенез Галицької Русi. До питання локалiзацiї i етноутворення Прикарпатських хорватiв // Iсторико-фiлологiчний вiсник Українського iн-ту. - Т.1. - Москва, 1997. - С.163-176

22 Войтович Л. "Бiлi" хорвати чи "карпатськi" хорвати ? // Миколаївщина. - Збiрник наукових статей / Вiдпов. ред. Л.Войтович. - Т.1. - Львiв, 1998. - С.49-79

23 Sakas S. Iranische Herhunft des Kroatischen Volksnamens // Orientalia Christiana Periodica. - T.15. - 1949. - S.313-340

24 Marquart J. Osteruropatshe und oetasiatishe Streifruge. - Leipzig, 1903. - P.129-139; Hauptmann L. Dolazak Hrvata.., - S.88-120; Hruby V. Puvodni Hranice Biskupstvi Prazskeho a hranice Rice Ceske v 10 stoleti // Casopis Matice Moravske. - T.50. - 1926. - S.104; Perich L. Slezko. - Praha, 1945. - S.45; Dvornik F. The making of Central and Eastern Europe. - London, 1949. - P.392; Третьяков П.Н. Восточнославянские племена. - Москва-Ленинград. - 1948. - С.245; Королюк В.Д. К вопросу об отношениях Руси и Польши в Х веке // Кр. сообщ. ин-та славяноведения. - N 9. - 1952. - С.43-50; Блiфельд Д.З. Утворення Київської Русi // Нариси стародавньої iсторiї Української РСР. - Київ, 1957. - С.357; Войтович Л. Слiдами бiлих хорватiв // Лiтопис червоної калини. - 1993. - N 5-6. - С.2; Його ж. "Бiлi" хорвати чи "карпатськi" хорвати ? .., - С.49-50

25 Constantine Porphirogenitus.De administrando imperio. - Vol.II. - Commentari by F.Dvornik, R.J.Jenkins, B.Lewis, Gy.Moravcsik, D.Obolensky, S.Runciman. - London. - 1962; Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. - Москва, 1982. - С.267-333; Костянтин Багрянородный. Об управлении империей /Под ред. Г.Г.Литаврина и А.П.Новосельцева. - Москва, 1991; Loncar M. Porfirogenetova seoba Hrvata pred sudom novije Literature // Diadora. - 14. - 1992. - S.375-443; Войтович Л. "Бiлi хорвати" чи "карпатськi" хорвати? .., - С.50-63

26 Constantine Porphirogenitus.De administrando imperio. - Vol.II. - P.63

27 Войтович Л. "Бiлi хорвати" чи "карпатськi" хорвати? .., - С.62; Його ж. Князiвства карпатських хорватiв // Етногенез та рання iсторiя слов'ян: новi науковi концепцiї на зламi тисячолiть / МатерiалиМiжнародної археологiчної конференцiї 30-31 березня 2001 року. - Львiв, 2001. - С.195-210

28 Грушевський М. Iсторiя України-Руси. - Т.1. - Київ, 1991. - С.213, 493

29 Lowmianski H. Poczatki Polski. - T.2. - Warszawa. - 1964. - S.112; - T.3. - Warszawa. - 1967. - S.68-69

30 Kunstmann H. Uber den Namen der Kroaten // Die Welt der Slaven. - 27/1. - 1982. - S.121-136; Id., Kamen die westslavischen Daleminci aus dalmatien ? // Die Welt der Slaven. - 28. - 1983. - s.370; Id., Wer waren die Weisskroaten des byzantinischen Kaisers Konstantin Porphyrogenetos // Die Welt der Slaven. - 29/1. - N.F. VII. - 1984. - S.119

31 Klaic N. Poganska Stara ili Vela Hrvatska cara Konstantina Porfirogeneta // Croatica Christiana Periodica. - G.12. - B.21. - Zagreb, 1988. - S.49-62

32 Katisic R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena siuga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. - 20. - 1990 (1992). - S.225-328

33 Muzic I. Podrijetlo i pravjera Hrvata. - Split, 1991

34 Hauptmann L. Dolazak Hrvataislava.., - S.88-120; Id., Das Regensburger Prwileg von 1086 fur das Bistum Prag // Mitteilungen des Instituts fur Osterreichische Geschichte. - T.62. - 1954. - S.147

35 Grafenauer B. Prilog kritici izvjestoja Konstantina Porfirogeneta o doseljenju Hrvata // Historijski zbornik. - T.5. - Zagreb, 1952. - S.1-55

36 Pantelic S. Najstarija povijst Hrvata. Mainz, 1993

37 Тимощук Б.А. Восточнославянская община VI-Х вв. - Москва, 1980; Филипчук М.А. Нова знахiдка. Плiсненський саркофаг // Лiтопис Червоної калини. - 1993. - N 10-12. - С.55

38 Belosevic J. Materijalna kultura Hrvata od VII do X stoljeta. Zagreb, 1980. - S.47

39 Schmidt B. Die spate Volkerwanderungszeit in Mitteldeutschland. - Halle. - 1961. - S.41; Hermann J.

Die Slawen in Deutschland. - Berlin, 1986. - S.18

40 Iсаєвич Я.Д. До питання про захiдний кордон Київської Русi // Iсаєвич Я. Україна давня i нова. Народ, релiгiя, культура. - Львiв, 1996. - С.90-104

41 Roepell R. Geschichte der europaischen Staaten // Geschichte Polens. - Bd.1. - Hamburg, 1840. - S.144

42 Kozlowska-Budkowa Z. Repertorjum polskich dokumentow doby piastowskiej. - Krakow, 1937. - S.13-15; Labuda G. Czeskie chrescijanstwo na Slasku i w Malopolsce w X i XI wieku // Chrystianizacja Polski poludniowej. - Krakow, 1994. - S.92-94

43 Codex diplomaticus et epistolaris Regni Bohemiae / Ed. G.Friedrich. - T.1. - Praha. - 1894-1897. - P.93; Vanecek V. Pevnich tisic let. - Praha. - 1949. - S.126

44 Niderle L. Slovanske starozitnosti. - D.2. - Sv.1. - S.193, 224

45 Lowmianski H. Poczatki Polski. - T.2. - S.174

46 Ketrzynski W. Granice Polski w X wieku // Rozprawy Polskiej Akademii Umiejetnosti. Wydzial Historyczno-Filozoficzny. - T.35. - 1894. - S.2-3

47 Widajewicz J. Panstwo Wislan. - Krakow., 1947. - S.15

48 Lewicki T. Leizike Konstantina Porfirogenety // Roczniki Historyczne. - T.32. - Poznan, 1956. - S.32-33; Labuda G. Grodla skandynawskie I anglosaskie do dziejow slowianszyzny. - Warszawa, 1961. - S.66-69, 83

49 Lowmianski H. O pochodzeniu Geografa Bawarskiego // Roczniki Historyczne. - T.20. - Poznan. - 1951-1952. - S.51

50 Крип'якевич I. Галицько-Волинське князiвство. - Львiв, 1999. - С.81, 84, 29

51 Lowmianski H. Poczatki Polski. - T.4. - Warszawa, 1970. - S.491-493

52 Labuda G. Narodziny polsko-ukrainskiej granicy etnicznej - w polskiej historiugrafii // Poczatki sasiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-slowackie w sredniowieczu. - Rzeszow, 1996. - S.9-17

53 Nalepa J. Prapolski bastion toponimiczny w Bramie Przemyskiej і Ledzanie // Poczatki sasiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-slowackie w sredniowieczu. - Rzeszow, 1996. - S.47-64

54 Королюк В.Д. К вопросу об отношениях Руси и Польши в Х веке.., - С.48-49

55 Szafarzyk P.J. Slowianskie starozitnisti. - T.2. - Poznan, 1844. - S.188, 782; Niderle L. Slovanske starozitnosti. - D.4. - Praha, 1924. - S.150

56 Филипчук М. Генезис Прикарпатських городищ VIII-ХIV ст. з позицiї полiсної структури суспiльства // Тези доп. мiжнар.конференц. "Еволюцiя розвитку слов'янських градiв VIII-XIV ст. у передгiр'ї Карпат". - Львiв, 1994

57 Nalepa J. Z badan nad nazwami plemiennymi u Slowian Zachodnich. Thafnezi Geografa Bawarskiego // Dobnicy Arsbok. - 1957-1958. - Lund, 1961. - S.64-85; Zakrzewski S. Opis grodow i terytoriow z polnocnej strony Dunaju czyli t. zw. Geograf Bawarski. - Lwow, 1917. - S.52

58 Kucharski E. Polska w zapisce karolinskiej zwanej newlasciwe "Geografem Bawarskim" // Pamietnik IV Powszchnego Zjazdy historykow Polskich. - T.1, sekcja 2. - Lwow, 1925. - S.8

59 Карамзин Н.А. История государства Российского. - Т.1. - Санкт-Петербург, 1818. - С.22

60 Dobrovski J. Die Sloven stamme auf der Nordseite der Donau // Archiv fur Geschichte, Statistik, Literatur und Kunst. - 18. - 1827. - N 92-93. - S.150

61 Kralicek A. Der sogenannte Bairische Geograph und Mahren Zeitschrift des Vereines fur die Geschichte Mahrens und Schlesiens. - 2. - 1898. - S.220

62 Krysinski A. Pomorze pleminne w swietle przekazy t. zw. Geografa Bawarskiego // Materialy Zachodnio-Pomorskie. - 7. - 1961. - S.499

63 Kiersnowski R. Plemiona Pomorza Zachodniego w swietle najstarszych zrodel pisanych // Slavia Antiqua. 3. 1951-1952. s.81; Lowmianski H. O pochodzeniu Geografa Bawarskiego.., - S.15

64 Iсаєвич Я.Д. До питання про захiдний кордон Київської Русi.., - С.90-104