Загадкові контури Королівського Холма

100c9dca03642d3643dbd8ed1039a858 XLНа телебаченні та у пресі витають чутки про дивовижні розкопки у Холмі на теперішніх польських теренах, де ніби-то похований король Данило, останки якого мають перевезти до Львова. Що ж насправді там відбувається? Про це довідуємося, як мовиться, із перших уст: у безпосереднього учасника подій – наукового консультанта польсько-української експедиції, професора, доктора історичних наук миколаївчанина Леонтія Войтовича. Він недавно повернувся з Холму, провівши там усе літо.

Белз - одна з княжих столиць Волинської землі, вперше згадана під 1030 р. як важливий центр, відвойований військом київського князя Ярослава Володимировича, можливо і справді був центром племінного князівства, яке було включене до складу Київської Русі внаслідок походів Володимира Святославича. На Балканах, куди зрушені аварами хлинули потоки хорватських та сербських племен, зустрічаємо і волинські відлами: дулебів та лучан, що вписується в контекст волинського епосу про знущання обрів (аварів) над дулібами, збереженого „Повістю временних літ.” Серед цих племен у VII ст. зустрічаємо Друговітів та Белегезітів , що могло бути спотворенням назв дреговичів та белзян. Згадку про це плем’я зберегла і назва фесалійської провінції ХІІ-ХІІІ ст. – Белзетія . Якщо у союзі волинських племен було плем’я белзян, що досить вірогідно, то воно було близьким до сусідніх черв’ян , бо пізніше обидва ці масиви з містами Белз і Червень склали одне князівство. У тих випадках, коли з допомогою археологічних матеріалів вдається встановити племінні межі, вони практично співпадають з межами пізніших удільних князівств, що дозволяє припускати, що останні часто виникали на підготовленому грунті – через одно-півтора століття ще не встигла стертися пам’ять про племінні князівства, які існували тут до Рюриковичів .

Початки Белзького удільного князівства непевні . І.Крип’якевич вважав, що Белзьке князівство було виділене молодшому братові Романа Мстиславича – Всеволодові відразу по смерті батька у 1170 р. . І, справді, Ярослав Ізяславич з Мстиславичами у 1170 р. заключив якусь угоду із дорогобузьким князем Володимиром Мстиславичем. Але це, напевно, були володимирський князь Роман Мстиславич та берестейський князь Святослав Мстиславич. Останній тоді володів також Червенем і, може, усім пізнішим Белзьким князівством. Тому скоріше всього появу окремого Белзького князівства слід відносити до 1180 р., коли після смерті Ярослава Ізяславича відбувся переділ княжих столів і тодішній сюзерен Волині Ігнвар Ярославич добився дальшого роздроблення Східної Волині, що йому, безперечно, було вигідно.

Перший белзький князь Всеволод Мстиславич (1180-1195) був відважним і твердим, не уступаючи у цьому старшому братові Романові. У 1188 р., коли Роман вперше зайняв галицький престол, він передав братові Володимир, так як володимирські князі залишалися васалами луцького князя Інгвара Ярославича. Як свідчить літопис він навіть цілував Всеволодові хрест, тобто офіційно відмовився від цього князівства. Очевидно, що на цьому настояв молодший брат, оцінюючи в такий спосіб свою допомогу і підтримку. Але, коли у 1189 р. Роман втратив Галич, Всеволод не допоміг йому і не впустив до Володимира. Витримав белзький князь і облогу союзного Романові польського війська князя Мєшка Старого. І тільки під тиском Романового тестя Рюрика Ростиславича врешті повернув старшому братові Володимир. Треба сказати, що і сам Роман на той час, як князь торчеський, мав під рукою потужне військо чорних клобуків. Всеволод Мстиславич помер у квітні 1195 р. і був похований у Володимирі в Успенському соборі . Перед смертю він прийняв чернецтво.

Його старший син і наступник Олександр Всеволодович займав белзький престол у 1195-1208, 1215-1233 рр. Це був вмілий політик та інтриган, який намагався скористатися з проблем, які виникли у юних Романовичів після загибелі їх батька, та оволодіти володимирським князівством, а при нагоді і Галицькою землею, повторивши подвиг Романа Мстиславича. У 1208, 1209-1215 рр. йому вдалося опанувати Східну Волинь з Володимиром, але подальші спроби закінчилися провалом. Данило Романович схопив Олександра Всеволодовича і своє життя белзький князь закінчив, напевно, у галицькій тюрмі після 1234 р. . Він був одружений з дочкою київського князя Володимира Рюриковича .

У 1208-1211 рр. белзьким князем був юний Василько Романович. Передача князівства відбулася через домовленість Олександра Всеволодовича з польськими союзниками вдови Романа. Але Олександр виділив з цього князівства уділ – Червенське князівство, землі якого відсікали Василька від Польщі, надавши цей уділ своєму молодшому братові Всеволоду. А у 1211 р. він взагалі відібрав у Романовича Белз. Всеволод Всеволодович тримав Белзьке князівство у 1211-1215 рр.

Після монгольської навали у 1241 р., коли Олександра та Всеволода Всеволодовичів, напевно, вже не було серед живих, Данило Романович передав Белзьке князівство законному спадкоємцеві Всеволодові Олександровичу. Очевидно в такий спосіб він прагнув об’єднати династію у боротьбі проти нового ворога – ординців. Белзький князь із своєю дружиною брав участь у знаменитій битві під Ярославом з претендентом на галицький престол Ростиславом Михайловичем та угорсько-польським військом, яке його підтримувало. Після 1245 р. звісток про нього в джерелах немає. А саме князівство перейшло до Лева Даниловича. Десь приблизно в цей час останній заложив на межі Перемишльського та Белзького князівств (посередині своїх володінь) місто Львів. Судячи з того, що дочка белзького князя Гремислава Всеволодівна була видана за опольського князя Болеслава , можна припускати, що Всеволод Олександрович виявився гідним нащадком батька і діда, не вдовольнився Белзьким князівством, вступив в конфлікт з Романовичами і закінчив в еміграції у Польщі.

Внук Гремислави Всеволодівни опольський князь Владислав, потавлений королем Людовиком Анжуйським на галицький престол, який він займав у 1372-1379 та 1385-1387 рр., як легітимний спадкоємець Романовичів титулувався „господарем руської землі, вічним дідичем і самодержцем” та карбував власні монети. З Белзького замку цей князь вивіз образ Богородиці візантійського письма, який нині відомий як найбільша польська святиня – Матір Божа Ченстоховська. Вірогідно, що цю ікону привезла з Візантії дружина Романа Мстиславича – Анна, від якої вона перейшла до її старшого внука Лева Даниловича і правнука Юрія Львовича. Юрій Львович отримав Белзьке князівство від батька близько 1269 р. Рівночасно Юрій отримав Холмське князівство, яке перейшло до його батька по смерті Шварна Даниловича. Юрій княжив у Холмі та Белзі до своєї коронації. Пізніше Белзьким князівством управляли намісники у ранзі воєводи, як видно з підписів свідків на грамотах князя Юрія-Болеслава з 1334-1335 рр. .

З огляду на стратегічне положення князівства, через землі якого йшли шляхи на Львів та Галич з виходом на східні ринки, на Ярослав та Перемишль з виходом на угорські і чеські ринки, на Сандомир і Люблін з виходом на польський ринок і Балтику, на Холм з виходом на мазовецький і ятвязький ринки і на Володимир і Луцьк з виходом на литовський, турово-пінський і київський ринки, воно стало одним з головних об’єктів польсько-угорської експансії в період боротьби за спадщину Романовичів. Любарт-Дмитро Гедимінович у 1349 р. відстояв Белз від поляків. У Холмському пом’янику серед белзьких князів попереду Юрія записаний Феодосій. Дуже ймовірно, що це старший брат і попередник князя Юрія Наримунтовича. У 1349 р. разом з Коріатом Гедиміновичем в Золоту Орду був посланий Вислоцький князь Семен, якого Ю.Вольф вважав сином Наримунта-Гліба Гедиміновича . Вірогідно, що Феодосій – це чернече ім’я князя Семена Наримунтовича, який у 1350 р. прийшов на допомогу Любартові-Дмитру Гедиміновичу і отримав від нього Белз. У 1352 р. князь Семен міг померти від важкого поранення, прийнявши перед цим чернецтво (як звикло було в княжих родинах). Тому у 1352 р. місто від угорців обороняв воєвода Дрозд. За свідченням Будайської хронiки під час волинської кампанiї 1351 р. в угорський полон потрапив якийсь князь, імені якого не названо . Крім Семена Наримунтовича у цій кампанії брали участь Любарт та Кейстут Гедиміновичі, Юрій Наримунтович та Данило Острозький, які у полон не потрапляли.

Потужне угорсько-польське військо під стінами Белза очолювали обидва королі. Досі залишається загадкою як воєвода Дрозд зумів відстояти місто. За даними Дубенської хроніки під час однієї з сутичок угорський король отримав удар по шолому залізною булавою і злетів з коня . Очевидно, що король не брав участі у штурмі, та ще й на коні. Поза як угорські війська підійшли до міста у лютому 1352 р., коли воно вже було обложеним поляками, то ця сутичка відбулася під час вилазки гарнізону або мала місце польова битва ще до початку облоги, хроніст міг і сплутати час цієї події. Саме у цій битві міг бути важко пораненим князь Семен Наримунтович. Важко повірити, щоби малочисельний гарнізон рішився на польову битву чи, навіть, вилазку, маючи надійну систему водяного захисту – за свідченням цієї ж хроніки угорці мусили битися, стоячи по шию у воді.

У Холмському пом’янику першою серед белзьких князів записана Анна. Очевидно – це не випадково. У Гремислави Всеволодівни була внучка Анна Болеславна, яка померла у 1365 р. у монастирі кларисок у Вроцлаві. У 1350-1352 рр. її було більше 20 років і вона могла бути дружиною Семена Наримунтовича, для якого шлюб із спадкоємницею белзького престолу давав легітимні підстави для володіння князівством . Як відомо Гедиміновичі практикували закріплення престолів через матримоніальні зв’язки.

За миром 1352 р. Белзьке князівство залишилося за Любартом-Дмитром Гедиміновичем, який надав його князеві Юрію Наримунтовичу, який до цього тримав Кременець. У 1366 р. Белз знову витримав облогу польського війська. Але війна закінчилася не на користь Любарта Гедиміновича . Белзький князь розірвав з Любартом і склав васальну присягу польському королеві. За це він отримав від останнього Холмське князівство, втрачене васалом Любарта –Данилом Острозьким . Думка, що це сталося раніше, бо у 1359 р. в документі про розмежування Холмської землі з Люблінською записаний princes Georgius heres Chelmensis , не виглядає переконливо, бо тоді немотивованою була би облога Белза польськими військами у 1366 р. Очевидно у документі згаданий Юрій Данилович, старший син тодішнього холмського князя.

Але таке становище тривало недовго. По смерті Казимира ІІІ Любарт-Дмитро Гедимінович повернув собі Володимир і Холм. Юрій Данилович став холмським князем, а Юрій Наримунтович, який зберіг за собою Белз, знову став вассалом або союзником волинського князя. У 1372 р., коли війна відновилася, белзький князь виступав на стороні Любарта. Наприкінці 1376 – на початку 1377 р. війська Кейстута і Любарта Гедиміновичів та Юрія Наримунтовича мало не дійшли до Кракова. На початку літа 1377 р. васал угорського короля галицький князь Владислав Опольський втік в Угорщину . Але ці успіхи були короткочасними. В кінці літа сильна угорська армія почала тіснити війська волинських князів. Сили Кейстута зв’язали хрестоносці і він не зміг допомогти своїм союзникам. Юрій Наримунтович сім тижнів обороняв Белз. Відсутність допомоги і закінчення припасів змусили його капітулювати .

Восени 1377 р. полоненного белзького князя вивезли до Угорщини. Великий князь литовський Ягайло послав в Угорщину свого брата Скіргайла, якому вдалося домовитися про звільнення з полону Юрія Наримунтовича . Схоже, що литовська сторона розглядала белзького князя не як свого васала, а тільки як родича великого князя. Було обіцяно, що він не буде втручатися у боротьбу за Галицьку і Волинську землі. Вже у 1378 р. Юрій Наримунтович був посланий у Новгород Великий, де він княжив до 1383 р.

Белзьке князівство восени 1377 р. було долучено до земель Владислава Опольського, а згодом, коли князь Владислав став палатином Польщі, перейшло під пряме управління угорських намісників. Король надав частину Белзького князівства ратненському князеві Федору Ольгердовичу, який склав йому васальну присягу . Городло з повітом отримав інший королівський васал – князь Олександр Корятович .

По смерті Людовика Анжуйського у 1382 р. Любарт-Дмитро Гедимінович повернув собі ряд волостей, в тому числі Каменець, Олесько, Городло, Лопатин і Снятин. У 1383 р. з Новгороду Великого повернувся Юрій Наримунтович і відновив своє панування над більшою частиною Белзького князівства. Принаймі він володів Любачевом з повітом і деякими іншими територіями . Його син Іван Юрійович разом з волинським князем Федором Любартовичем приймав участь у коронації Ягайла у Кракові і 22.03.1386 р. белзький князь присягнув на вірність королю та королеві Ядвізі .

У 1387 р. польське військо зайняло Белзьке князівство. Юрій Наримунтович та Іван Юрійович втратили свої володіння, в т.ч. і Любачів. У наступному 1388 р. король Владислав Ягайло передав Белзьке князівство мазовецькому князеві Земовитові Земовитовичу, який був його суперником у боротьбі за руку Ядвіги та королівський трон. Рівночасно старший брат Земовита отримав Дорогичинське князівство. Порозуміння з мазовецькими князями було скріплено шлюбами Януша Земовитовича з Данутою-Анною Кейстутівною та Земовита Земовитовича з Олександрою Ольгердівною.

Юрій Наримунтович і далі продовжував титулуватися белзьким князем, вважаючи себе легітимним спадкоємцем і володарем цього престолу. Востаннє він згаданий під 1392 р., коли разом з князем Іваном Ольгімунтовичем Гольшанським допоміг здобути Вільно тогочасному противникові Ягайла – князю Вітовтові Кейстутовичу . Іван Юрійович продовжував служити Вітовтові і загинув у 1399 р. у битві на р.Ворсклі . Він також писався “Белзьким”.

Белзькі князі з мазовецької династії були васалами старших мазовецьких князів. Князь Земовит Земовитович (1388-1426) намагався сприяти розвитку своїх нових володінь. Міста стали отримувати магдебурзьке право та різні інші привілеї. Рівночасно проводилася політика надань мазовецькій шляхті, протегування у містах німецьким та польським колоністам і широке будівництво католицьких храмів, яким надавалися землі. Князь також боровся за передачу йому всього князівства, так як окремі його частини все-ще тримали інші володарі. Документ з 1395 р. засвідчує, що на той час Земовит Земовитович володів Белзом, Любачевом, Буськом, Грабовцем, Городлом, Всеволожем та Лопатином з волостями до них належними . Але Грабівець належав князеві Гуркові Любартовичу , а Городло у 1412-1413 рр. належало безпосередньо великому князю Вітовту Кейстутовичу . Ще якісь частки у князівстві тримав король. Тому у 1426 р. спадкоємці Земовита Земовитовича склали реєстр скарг з цього приводу . Однак частина їх вимог так і залишилася невиконаною. У 1428 р. король надав магдебурзьке право Пукаржеві на Грубешівщині, що не міг би зробити, якби ця територія належала мазовецькому князеві .

При розподілі спадщини Земовита Земовитовича Белзьке князівство отримав його середній син. Князь Казимир Земовитович (1426-1442) не мав інших володінь і тримав свій двір у Белзі. У 1431 р. разом з братом Земовитом, князем равсько-сохачевсько-гостинінським, белзький князь взяв участь у війні проти великого литовського князя Свидригайла Ольгердовича. Коли військо Земовита обложило Луцьк, князь Казимир із старостою Яном Менжиком та 6-тисячним белзьким військом обступив Олесько. В розпал боїв за одеський замок у Белзі повстали міщани. Було організовано ополчення і здобуто Буськ – друге за величиною місто князівства. Для втихомирення населення Белзького князівства, яке підтримувало заходи Свидригайла, довелося знімати облогу Луцька .

Казимир не мав спадкоємців і князівство відійшло до його молодшого брата – плоцько-равсько-візько-сохачевсько-гостинінського князя Владислава Земовитовича (1442-1455). В руках останнього поступово зосередилася вся спадщина Земовита Земовитовича, який окрім Белзького князівства тримав ще Равське, Сохачевське, Полоцьке, Гостинінське, Плотське, Візьке і Куявське князівства. У Белзі князь Владислав бував рідко. При ньому місцева шляхта все виразніше ставала польською, витісняючи українські елементи. Продовжувалися війни із Свидригайлом Ольгердовичем, в ході яких волинські і союзні їм ординські війська не раз вторгалися у Белзьке князівство. У 1442, 1450 і 1453 рр. особливо постраждало місто Буськ і його округа .

Від Владислава Земовитовича князівство успадкував старший син Земовит (1455-1462). Він також рідко бував у Белзі, де сиділи його намісники у ранзі старост. Але належність Белзького князівства до мазовецької династії дозволяла старшим мазовецьким князям титулуватися ”князями Мазовії і Русі”, а також претендувати на свою значну частку при розподілі Великого князівства Литовського, яке планувалося при королівському дворі у середині ХV ст. Поряд з тим саме існування Белзького князівства консолідувало місцеве населення, підтримувало його державницькі традиції. Проводячи політику централізації держави, королівська влада не була зацікавлена в існуванні подібних державних утворень. Для їх ліквідації часом не гребували жодними засобами. Земовит Владиславич помер при загадкових обставинах 1.01.1462 р. У ніч з 26 на 27 лютого 1462 р. був отруєний і його 16-річний брат – останній белзький князь Владислав Владиславович.

За угодою з місцевою шляхтою Белзьке князівство було перетворене на воєводство і анексоване Польщею. Цей процес розпочався значно раніше, десь з часу смерті Казимира Земовитовича, коли місцева, на той час майже повністю польсько-мазовецька шляхта, практично зосередила правління князівством у своїх руках.