97d987363fe63c4fd6af306d4ce1e151 XLУ цьогорічному третьому номері журналу «Вісті комбатанта» надрукована цікава розвідка, котра стосується і наших героїв – земляків, Івана Паньківа («Явора») та Миколи Мельничина («Кірама»). Пропонуємо її увазі наших читачів до чергової річниці створення УПА, оскільки матеріал висвітлює маловідомі факти нашого героїчного минулого. Оригінальна мова автора збережена.

У регулярних арміях відділи парашутистів належать до категорії військової еліти. В УПА таких відділів не було. Бойові відділи УПА - це чоти, сотні та курені легкої піхоти, яких рівень бойової готовности дуже часто залежав від здібностей та особистого характеру командира. Все таки в УПА були парашутисти.

Потреба в парашутистах з’явилася восени 1944-го, коли Червона армія витиснула нацистів поза межі українських земель. По німецькому боці фронту вже від вересня діяв Микола Лебідь, якого як Генерального секретаря Закордонного представництва Українська Головна Визвольна Рада вислала на Захід для встановлення зв’язків із іншими державами та допомоги Воюючій Україні. Лебідь із собою мав групу-між ними члени УГВР, зв’язкові, радисти і військовики; але найголовнішим був отець Іван Гриньох. Одним із перших їхніх дипломатичних осягів було звільнення із німецьких концентраційних таборів і в’язниць Степана Бандери, Ярослава Стецька, полковника Андрія Мельника і поступово сотні інших націоналістів. Рівночасно огляд подій на фронтах вказував на можливо швидкий кінець війни. Це спричинило потребу зробити висновки і накреслити плян подальших дій УПА та закордонної дипломатії УГВР.

У той час єдиний спосіб вислати кур’єрів в Україну було літаком. Знайшовся один німецький офіцер, який протягом кількох днів навчив трьох українців парашутувати і вислав їх німецьким літаком через фронт в Україну. Десант відбувся 27 грудня 1944-го в околиці Бубнища в Карпатах у складі: поручник Юрій Лопатинський (звільнений з концтабору Саксенгавзен у листопаді), поручник Василь Чижевський (кур’єр ГВШ, прибув з України в листопаді), член ОУН Сильвестр Скоробогатий (звільнений з концтабору Освенцім у листопаді). В січні 1945 р. вони передали Романові Шухевичу листи від Бандери, Стецька і Лебедя.

У 1945 р. кур’єрський зв’язок між Україною і заходом існував задовільно, але в грудні того року це катастрофічно змінилось. 19 грудня при спробі переходу чесько-німецького кордону були затримані та арештовані два члени Проводу ОУН Дмитро Маївський і генерал-хорунжий Дмитро Грицай, які йшли на захід як офіційні делеґати від Воюючої України. Від того часу майже з кожним місяцем цей довгий перехід з України через три кордони ворожих держав ставав щоразу важчий і більш небезпечний.

Помимо цих трудностей, з України до Західної Німеччини висилано кур’єрів кожного року. У 1946 р. відважна кур’єрка Ірина Савицька дійшла до Мюнхену з важливими інформаціями для Закордонного представництва (ЗП) УГВР та Закордонних частин (ЗЧ) ОУН. Але у 1947 р. із кур’єрської групи у складі десяти до мети дійшло тільки двоє охоронців, які не мали пошти і не знали усних інструкцій. Великий рейд у 1947-му приніс інформації тільки з Закерзоння. У 1948-му Шухевич висилає нову кур’єрську групу у складі шести, з якої троє в дорозі загинули, а троє, дійшовши до мети, передали пошту й усні інформації. Не дочекавшись повороту своїх кур’єрів, Шухевич в 1949 році висилає чергову групу, яка мала великі втрати, але донесла до Мюнхена частину пошти.

Висилані кур’єри з України на Захід мали інструкції повернутись до краю весною в наступному році, але в часі від березня 1946-го до вересня 1949-го з Заходу в Україну кур’єрів не було. Кур’єрів з Мюнхена висилано, але ніхто з них не дійшов до Шухевича. Отже, керівництво Воюючої України загально знало про події в світі, слухаючи англомовні радіопередачі, але інформації від своїх представників за кордоном зовсім не мали. Очевидно, на Заході про цей стан було відомо й робились відповідні заходи.

Осінню 1948-го Лебідь і ЗП УГВР почали таємні переговори із американцями (нинішній ЦРУ), шукаючи реальної допомоги для УПА.

Якраз в той час прийшли кур’єри з України, які зголосилися до ЗП УГВР. Це засвідчило американцям, що боротьба в Україні далі продовжується. Остаточно Лебідь і о. Гриньох домовилися з американцями.

На початку 1949-го розпочалася інтенсивна підготовка кур’єрів-головно вишкіл з парашутами і різною зброєю та навчання, як уживати портативні радіостанції для встановлення радіозв’язку між Україною і закордоном. Відповідальність за вишкіл кур’єрів мала Місія УПА при ЗП УГВР, а політичний зв’язок тримав о. Гриньох. Конкретно, керівником підготовки був колишній парашутист підполковник УПА Юрій Лопатинський, а йому допомагав поручник Ярослав Федик, який перебував з кур’єрами 24/7.

Кур’єри були готові вже весною 1949-го, але десант з різних причин відкладався. Остаточно 5 вересня 1949 р. двомоторний американський літак (без означень) типу „С-47" вечором з летовища Вісбаден (у Західній Німеччині) відлетів на схід. Пілотами літака були два колишні мадярські летуни, Федик виконував функцію «майстра стрибків», а парашутистами були двоє старшин УПА-поручник Іван Паньків та хорунжий Микола Мельничин, які прийшли як кур’єри від Шухевича в 1948 році. Стрибки виконано з висоти 350 метрів о годині 23:38 в околиці села Крупсько в Миколаївському районі над Дністром. Десант був успішний, за винятком пошкодження портативних радіостанцій, які не було можливо направити. Кур’єри в скорому часі стояли на струнко перед Головним командиром УПА, звітували усно та передали об’ємисту пошту і матеріяли.

У наступних трьох роках подібну підготовку одержали інші кур’єри, яких опісля парашутували в Україну. У 1950 році були: поручник Іван Хома, старший булавний Ілько Сенчишин, булавний Дмитро Хомик (ці три прийшли на захід як кур’єри в 1949-му) та сотник Михайло Дуда (командир сотні „95" на Захід рейдом у 1947-му). Десант відбувся 31 травня 1950-го о годині 00:13 біля села Тиняви в районі Болехів у Карпатах. Скидок мав дві несподіванки. Груповий виряд і портативні радіостанції помилково скинули 50 км від місця десанту, а сотник Дуда в процесі приземлення серйозно покалічився і не зміг ходити. Пошту до центру доставив Хома.

1951 рік можна справді назвати роком парашутистів, бо відбулося аж 4 десанти. В тому році англійці (Мі 6) погодилися підготувати і парашутувати 18 кур’єрів від ЗЧ ОУН до проводу ОУН в Україні. Американці й англійці узгіднювали час і місце всіх кидів. У цих конференціях з англійського боку брав участь Кім Фільбі (довголітній шпигун СРСР), який подбав, щоб цю інформацію передали в Москву. 14 травня 1951 р. англійський чотиримоторовий літак з двома групами кур’єрів вилетів з острова Мальта (на Середземному морі) і скинув одну групу біля села Конюхи в районі Козови на Тернопільщині, а другу - в районі Любачева на Закерзонні. Третю групу англійці скинули окремо в районі Коломиї, в Карпатах. Всі три групи, хоча приземлялись успішно, не змогли виконати своє завдання - більшість цих кур’єрів героїчно загинули в боях, а деякі були підступно захоплені в полон.

Кур’єри ЗП УГВР мали також десантувати 14 травня, але через погану погоду в Німеччині американський літак вилетів аж 19 травня і виконав найбільш успішний десант. Склад групи: член УГВР Василь Охримович (на Заході від 1945-го) і радисти-старший булавний Василь Хащівський, старший булавний Петро Стиранка і старший вістун Йосиф Кіт (останні три були кур’єрами на Захід в 1949-50 рр.). Вони парашутували в околиці с. Широкополе в районі Болехів. Перший раз портативні радіостанції не були пошкоджені і тому відразу встановлено радіозв’язок із ЗП УГВЕ. Охримович зустрівся із членами УГВР і Проводу ОУН та передав пошту.

Четвертий і останній скидок від ЗП УГВР відбувся пізнім вечором 12 серпня 1952 р. біля села Криве в районі Сколе в Карпатах. Парашутували два кур’єри-радисти, які після приземлення мали відійти на гору Парашка. Але десь в дорозі їх захопили МҐБ, які діяли під виглядом боївки ОУН. Їхня доля була подібна до кур’єрів ЗЧ ОУН з попереднього року.

Ситуація від 1950 р. була критичною і боротьба закінчувалась. Кількість „бойовиків» у спецзагонах МҐБ перевишувала кількість активних підпільників ОУН. Крім того, до диспозиції ворога були численні батальйони Внутрішніх військ МВД, літаки, модерна комунікація, агентура та інше. Підпільники зимою були змушені перебувати у криївках, яких вже осінню треба було забезпечувати харчами, бензиною та іншим. Із суцільною колективізацією західних областей здобуття харчів стало особливо важким. А вийшовши з криївок у березні активні підпільники були фізично знеможені початково і рівночасно мусили дуже обережно перевірювати зв’язкові пункти. Отже, в таких обставинах активна підпільна діяльність обмежувалась до не більш як півроку-приблизно від травня до вересня. Все таки підпілля діяло. Ніхто не підносив білого прапора, не було перемир’я, билися до останнього пострілу.

Кожний парашутист був свідомий про ситуацію в Україні, але все одно добровільно зголошувався на явну небезпеку. Всіх парашутних груп у часі 1949-1952 рр. було разом 7, в тому тільки три хоча частинно виконали завдання. Із 10 успішних парашутистів 7 (Паньків, Мельничин, Сенчишин, Хомин, Хащівський, Кіт, Дуда) згодом героїчно загинули в боях. Двох було підступно захоплено (Стиранка і Охримович) живими, і пізніше вони співпрацювали з МҐБ, але обом вдалося таємно повідомити своїх, що вони є в руках ворога. Охримовича за це таки розстріляли.

Тільки один Хома знову (пораз третій) став кур’єром і саме він у жовтні 1950 р., прийшовши на захід, приніс трагічну звістку про смерть генерала Шухевича. Хома був також останній кур’єр від керівництва Воюючої України, який пішки успішно перейшов на захід і помер на чужині. Всі 10 із цих парашутистів були відзначені УГВР золотими або срібними хрестами бойової заслуги за хоробрість. А поручник Служби Безпеки Іван Хома є одинокий в історії УПА, який був нагороджений УГВР два рази (1950, 1951) найвищим відзначенням Золотим Хрестом бойової заслуги Першого класу.

Петро СОБОЛЬ

майор армії ЗША

у відставці