12. Міські цехи.

У середні віки і ранньомодерну добу у європейських містах всі професії від шевців та кравців до нотаріусів та лікарів (цирульників, як їх тоді називали) були об’єднані в цехи з метою захисту монополії ринку.

Ця система передбачала забезпечення городянам нормального доходу від їх діяльності, який би дозволив утримувати не лише їхні сім’ї, але й самі міста. Цехи являли собою закриті ремісничі корпорації, які жили за статутами, наданими міськими радами або патронами міст і затвердженими королями. Ці статути регламентували число майстрів в цеху, число підмайстрів та учнів у кожній майстерні, число замовлень для кожного майстра, ціну і якість сировини та вартість виробів чи послуг. Майстрові належала майстерня, в якій працювали, отримуючи регламентовану плату, підмайстри та учні (крім мулярів, учні інших професій плати не отримували). Майстриня чи найнята кухарка тримала кухню, в якій харчувалися майстер та його підручні. Число майстрів залежало від можливостей ринку. Цех обирав собі старшин: цехмістра, скарбника. Цех слідкував за поведінкою своїх членів, якістю продукції, штрафував винних, особливо за низьку якість продукції, піклувався про хворих і сиріт членів цеху, спільними зусиллями організовував похорони і вшанування пам’яті померлих членів цеху. Цехове братство збиралося на цехові свята та бенкети. Багатші цехи мали власні храми, бідніші – вівтарі в одному з храмів. У визначений термін учні, які закінчили навчання, – “визволялися”, тобто переводилися у підмайстри. Підмайстри для того, щоб стати майстрами, мусили відбути річну мандрівку до цеху, який вважався кращим у цьому фаху, пропрацювати там не менше року, привезти звідти цехову грамоту, а потім скласти екзамен перед комісією майстрів, виконавши “шедевр” – певний виріб за певний час, якість якого оцінювала комісія. При позитивній оцінці після урочистого цехового бенкету за власний рахунок підмайстер міг стати майстром. Але до екзамену доходило лише за наявності вакансії, бо число майстрів регламентувалося статутом. Нецехові майстри називалися “партачами” і нещадно переслідувалися. Вони могли продавати свої вироби тільки на ярмарках, але коли би їх хтось вислідив, то вироби б цех просто відібрав, а саму майстерню зруйнував. Система не допускала конкуренції. Цех своїм коштом виставляв бойовий підрозділ, очолений цехмістром, який мав боронити визначений відтінок міських укріплень.

Миколаївські цехові статути не збереглися, за виключенням статуту шевського цеху, який в цей період був найбільшим у місті, внесеного до книг Львівського гродського суду майстром шевцем Іваном Губалем у 1620 р. Цей статут був наданий 1 серпня 1604 р. тодішніми державцями Ядвігою Тарловою, Юрієм та Ядвігою Мнішками у присутності війта Петра Пшеборовського та бурмістра Григорія Григора з райцями та затверджений королем Сигизмундом ІІІ 13 липня 1620 р.:

“Ядвіга Тарлова зі Жмігроду, хорунжова сандомирська, Єжи Мнішек, каштелян радомський, староста сяноцький, сокальський, Ядвіга Тарлова Мнішкова, каштелянка радомська, ознайомлюємо всіх тим листом нашим, бажаючи, аби містечко королівське Миколаїв, в повіті Львівським держави Дроговизької, положеному у місці, на яке часто бувають ворожі наїзди, за час нашого щасливого врядування зміцніло, надаємо всім шевцям теперішнім і майбутнім БРАТСТВО ШЕВСЬКЕ [офіційна назва цеху – Л.В.], ними зміцнене і збережене.

Надаємо право всім шевським майстрам теперішнім і тим, що до ремесла шевського будуть колись прийняті, наставляти і навчати і ті, хто вивчений в тих майстрів, мають власне право бути майстрами і до навчання шевської науки мають бути допущені. А щоби то шевське братство могло зміцнити нові постанови і звичаї, подаємо, що замість записаних перед тим 12 шевців досить тільки 10 майстрів, котрі повинні мати свої власні ятки в тім місті, а жодному шевцеві під двором, а ні під парохіяльним урядом не вільно бути [статут забороняв тримати конкурентів-партачів на юридиках, тобто територіях, які не перебували під юрисдикцією міської ради, в Миколаєві такими були двір Тарлів біля костьолу та плебанія – Л. В.]. Шевці, які мешкають у тім місті, повинні дати всі потреби до двору, а їм плата за роботу має бути.

Для збавлення душ тих, які з того світу зійшли, священику та іншим слугам храму має бути плата згідно давнього звичаю. Шевці згаданого братства раз на два тижні повинні сходитися і по півгроша мають складати на обряди храмові та на віск, або збирати з тих шевців, які будуть мати в храмі братство, кожної неділі зосібна. Свічки в храмі на утрені, як і на великій Службі Божій, повинен запалювати один з молодших майстрів, а по закінченні Служби Божої той же молодший брат майстер повинен ці свічки загасити, а при відмові має сплатити півгроша. В урочисті дні, тобто на Великдень, на Зелені Свята і на Різдво, старші шевці з майстрів братства повинні запалювати свічки: на Різдво мають запалювати свічки під карою одного гроша. На Боже тіло цехмістр і з ним кожен швець повинні обходити з процесією.

Коли б якого майстра закликано до швачки [приміщення, де проходили зібрання цеху і зберігалися цехова скарбниця, цеховий прапор і знак та зброя цехового ополчення – Л.В.], а він не прийшов або запізнився до братства, винен кару пів гроша. Якби цехмістр на службі у храмі не був, або котрогось з майстрів на своє місце не поставив, майстри повинні його скарати цілим грошем. І той, котрий би смів прийти до господи з майстрині з ножем або гнипом, має бути караний пів грошем.

(Далі буде)