Корпус джерел, який зберiгся, практично повнiстю перекладений на європейськi мови, причому основна частина перекладена i видана росiйською мовою. На жаль, бiльшiсть видань здійснених ХIХ чи на початку ХХ столiть не завжди вiдповiдають сучасним вимогам. Особливо це стосується транскрипцiй iмен, що з точки зору генеалогiї викликає додатковi проблеми. Тому новi видання та дослiдження джерел є бiльш нiж необхiдними. За останні роки в цьому напрямку зроблено вже чимало.

Найбiльш важливими для генеалогiчних студiй залишаються двi групи джерел: писемнi джерела i монети, яких збереглося достатньо багато. Певний пласт iнформацiї зберiгають записи епiчних сказань та археологiчнi матерiали.

Писемнi джерела за мовними ознаками можна умовно роздiлити на: монгольськi, китайськi, ординськi (писанi уйгурською, а пiзнiше арабською абеткою), перськомовнi (переважно тюркськi), арабськi, вiрменськi, грузинськi, руськi (лiтописи i грамоти), вiзантiйськi, європейськi (латинськi та iн.) i татарськi.

Найцiкавiшою, з огляду генеалогiї, монгольською пам’яткою була „Алтан дебтер” („Золота книга”), яка мiстила таємну iсторiю роду Чингiз-хана та його нащадкiв i зберiгалася у ханськiй скарбницi, куди доступ був обмежений. До наших днів ця пам’ятка не збереглася. У 1240 р. було завершено складання офiцiйної монгольської хронiки „Таємне сказання” чи „Таємна історія”. Чингiзиди залишилися жорстокими прагматиками те тільки у політиці, але й у своїй iсторiографiї - не бажаючи нiчого прикрашати i замовчувати, вони тiльки хотіли зробити її недоступною для невтаємничених. Монгольський текст цiєї хронiки зберiгся у записi китайськими iєроглiфами пiд назвою „Юань-чао бi-шi” („Таємна iсторiя монголiв”). Ввiв цю хронiку у науковий обiг росiйський вчений монах Палладiй (П.I.Кафаров), спiробiтник росiйської духовної мiсiї в Китаї. Його переклад було опублiковано у 1866 р. Повний монгольський текст, переклад i детальнi коментарi були пiдготованi С.Козiним. Коментарi цi дещо застарiли, а крiм того місцями надто заiдеологiзованi. Наступна публiкацiя пам’ятки російською мовою вийшла пiд редакцiєю Б.Панкратова. Видано також переклад П.Дарваєва та Г.Чімітова. Вийшли наукові видання „Таємної історії монголів” з добре коментованими перекладами європейськими мовами.

З монгольських літописних пам’яток особливо цiкавi хронiки XVII ст. Чингiзид - ордоський князь Саган-Сецен у 1663 р. закiнчив складати хронiку „Ерденiйн тобчi”. У своїй праці він використовував „Таємне сказання”, матерiали „Золотої книги” та iнші втрачені монгольські лiтописи. Ця пам’ятка надзвичайно багата на унікальну iнформацiю про події, починаючи з XV ст. На жаль росiйський переклад дуже архаїчний i неповний.

Близьке за змiстом до цiєї хронiки „Алтан тобчi” („Золоте сказання”) анонiмного автора XVII ст., яке мiстить певнi доповнення, вiдсутнi у Саган-Сецена. Ця пам’ятка також перекладена росiйською та англійською мовами.

Генеалогiчнi таблицi Чингiзидiв складають значну частину iншої монгольської хронiки XVII ст. „Шара туджi”, яка створювалася i доповнювалася рiзними авторами.

Ще одну хроніку „Золоте сказання” уклав у XVII ст. монгольський лама Лубсан Данзан. Ця праця, написана монгольською мовою, включає бiльшу частину короткої редакцiї „Таємного сказання”, а також виписки з двох монгольських хронiк, якi не збереглися. „Алтан тобчi” Лубсан Данзана також перекладено росiйською i англiйською мовами. Цим та iншим пам’яткам присвячене цiкаве дослiдження монгольського вченого I.Жамцарано, яке було опублiковане росiйською мовою. Є також непогана оглядова праця монгольського iсторика Ш.Бiра, присвячена монгольськiй iсторiографiї XIII-XVII ст.

Вiдновлення монгольської державностi дало поштовх у 1919 р. для створення офiцiйної iсторiї Монголiї. Чiльний із тодішніх монгольських iсторикiв Ш.Дамдiн (1867-1937) тiбетською мовою написав початки цiєї iсторiї пiд назвою „Золота книга”, використовуючи давнi хронiки i досягнення науки початку ХХ ст. Ця робота не була завершена, а сам автор, який походив з середовища лам, був репресований. Уяву про змiст цiєї працi можна почерпнути з книги Ш.Бiра, виданої росiйською мовою в Улан-Баторi.

Непоганий огляд монгольських джерел ХІІІ- XVII ст. зроблений також Л.Пучковським. Пізнавальна в цьому планi i праця Ю.Рерiха, присвячена монголо-тiбетським стосункам у ХIII-XIV ст.

Китайськими джерелами з монгольської iсторiї дуже ретельно займалися науковцi, якi працювали у Росiйськiй православнiй мiсiї у Пекiнi. Вже згадуваний Палладiй (П.І.Кафаров) переклав один з найважливiших пам’ятникiв, присвячених Чингiз-хану, - „Шен-у цiнь-чжен-лу” („Опис особистих походiв священновойовничого”). Палладiй також переклав i опублiкував дорожнiй журнал „Сi-ю-цзi”, який провадив один iз супутникiв даоса Чан Чуня, викликаного з Китаю у ставку Чингiз-хана. В цьому журналi записанi цiкавi вiдомостi про монголiв.

Iнший спiвробiтник Російської православної місії у Пекіні о.Iакiнф (М.Я.Бiчурiн) переклав частину офiцiйної китайської iсторiї “Юань-шi” (“Iсторiя династiї Юань”), присвячену Чингiз-хану i першим його наступникам, якi сидiли на китайському престолi. “Юань-шi” була складена у 1370 р. групою китайських iсторикiв на чолi з Сун Ляном i Ван Земом на базi хронiк та офiцiйних документiв. Переклад М.Бiчурiна об’ємом у 600 сторiнок охоплює тiльки частину першого роздiлу цiєї гiгантської працi, третя частина якої присвячена генеалогiї Чингiзидiв. Епiзоди, пов’язанi з походами монголiв на Русь, використали у окремiй працi вiдомi дослiдники М.Веселовський та А.Iванов. Є ще переклади окремих фрагментів цієї грандіозної пам’ятки. Повний текст „Юань-шi” опублiкований лише китайською та монгольською мовами.

Виписки i переклади iз рiзноманiтних китайських джерел склали доволi об’ємнi збiрники о.Іакінфа (М.Я.Бічурiна). Жоден з них не втратив свого значення.

Записки китайця Елюй Чу-цая, радника Чингiз-хана, присвяченi походовi проти хорезмшаха у 1219 р., перекладенi англiйською мовою. Це була цiкава людина, яка допомогла опанувати монголам досягнення китайської вiйськової технiки. Напис на його могилi, який мiстить вiдомостi про перших монгольських ханiв, перекладений i опублiкований Н.Мункуєвим.

Посол сунського iмператора Чжао Хун, який у 1221 р. їздив в Пекiн до монгольського намiсника Мухалi, залишив цiлий трактат „Мен-да бей-лу” („Повний опис монголо-татар”), який витримав два переклади росiйською - В.Васильєва та Н.Мункуєва, останнiй з яких детально і добре коментований. Н.Мункуєву належать і інші ґрунтовні дослідження китайських джерел з монгольської історії.

В.Васильєв також опублiкував збiрку перекладiв китайських джерел, якi стосуються ранньої iсторiї монголiв i сусiднiх з ними народiв (киданiв, чжурчженiв та iн.).

Частково перекладенi росiйською мовою записки китайських послiв Пен Дая i Сюй Тiна, якi їздили в Монголiю у 1233, 1235-1236 рр. Схожий за змiстом iнший пам’ятник – „Ся-ю-цзи” („Дорожнi замiтки”) Чжан Дехоя, який їздив з Китаю до каана Хубiлая, коли той ще перебував у Монголiї. Китайський дипломат згадує ремiсничi поселення у монгольських степах - цiкава iнформацiя для скептикiв, якi вважають ремiсничу органiзацiю в мiстах Золотої Орди стороннiм елементом, не пов’язаним з розвитком ординського суспiльства. Це джерело також доступне у росiйському перекладi.

Опублікована китайська карта улусу золотоординського хана Узбека з 1331 р. Iншi дрiбнiшi китайськi джерела, якi стосуються монгольської iсторiї даного перiоду, опублiкованi у збiрках М.Кюнера.

Від Золотої Орди (улусу Джучі) збереглися переважно документи ханських канцелярій, перш за все писані китайським, уйгруським та арабським алфавiтами написи на пайдзах (байсах) - золотих, срiбних, чавунних, бронзових i дерев’яних пластинах, якi пiдтверджували повноваження та захист певної конкретної особи; ханські дарчі грамоти – ярлики та тарханні ярлики (ханські грамоти, що повнiстю або частково звiльнювали вiд податкiв та вiдповiдальностi за перших дев’ять порушень). Збереглися також написи на мавзолеях та iнших будiвлях. Нечисленні хроніки відносяться переважно до історії останнього осколку Золотої Орди – Кримського ханства. Така, наприклад, „Хронiка правлiння Сагiб-Гiрея”, написана Ремал-ходжою (середина XVI ст.) на замовлення дочки хана Нур-Султан-ханi (згадана у Литовськiй метрицi пiд 1548 р.).

Найбiльш дослiдженi ханськi ярлики. Першим публiкацiю ханських ярликiв розпочав В.Григор’єв. Цей же дослiдник першим пiдняв і проблему достовiрностi ханських ярликiв. Широко використовував ярлики i тарханнi ярлики та публiкував їх у своїх дослiдженнях М.Березiн. Кiлька незнаних ярликiв Тохтамиша i Темир-Кутлуга ввiв у науковий обiг В.Радлов.

Перше солiдне дослiдження ханських ярликiв, наданих київським митрополитам, вийшло з-пiд пера вiдомого iсторика М.Приселкова. Скурпульозно проаналiзувавши цi пам’ятки, вiн прийшов до висновку, що тексти ярликiв збереглися в обробцi XVI ст. Це трохи знижує цiннiсть самих документів, але у багатьох випадках вони заповнюють прогалини відсутності інших джерел. Сам факт iснування ярлика - переконливе свiдчення панування того чи iншого хана. Ханські ярлики, зокрема ярлик Тохтамиша наданий 1397 р. великому князеві Вітовтові Кейстутовичу, згадки про які і фрагменти яких збереглися у дипломатичному листуванні Литви та Криму, досліджував Ф.Петрунь.

К.Базилевич опублiкував дослiдження ярлика Ахмад-хана великому московському князевi Iвановi Васильовичу, датуючи його появу 1480 р., що досить сумнiвно. Взагалi автор намагався довести, що звiльнення Московської держави вiд ординської залежностi наступило десь у 1460-х рр., що йому не вдалося i не могло вдатися, так як протирічить відомим джерелам, перш за все московським.

Видання повного корпусу ханських ярликiв, наданих митрополитам, було здiйснено видатним російським істориком та джерелознавцем О.Зимiним. Праці М.Усманова та О.Григор’єва були спробою узагальнення дослідження монгольскої дипломатики ХIII-XIV ст. Важливе значення має розвідка Ф.Шабульдо з приводу можливого ярлика Мамая.

Публiкацiї пайдз розпочали ще Д.Банзаров, Ч.Савельєв та А.Позднєєв. Їх працi залишаються актуальними і сьогодні. Свіжі публікації цих пам’яток досить рідкі. Опублiкованi також написи на каменях, ханськi тамги (печатки).

У 1930 р. в Саратовськiй обл. було знайдено ординську грамоту на берестi. Це залишає надії на можливість подібних знахідок.

Перськомовнi iсторичнi хронiки - написанi у Середнiй Азiї та Iранi твори сучасникiв подiй, переважно ворожих Джучидам, складають чи не найважливiшу частину корпусу писемних джерел. Бiльшiсть з них перекладенi європейськими мовами i доступнi для дослiдникiв.

Найзначнiшим з цих авторiв був Фазлаллах iбн Абу-л-Хейр Рашид-ад-Дiн (1247-1318). Лiкар при iльханах Абаканi (1265-1282), Газан-ханi (1295-1304) та Улджейту (1304-1316) і візир при двох останніх, Рашид-ад-Дін при Абу-Саїдi у 1317 р. був змiщений, звинувачений в отруєннi Улджейту i страчений. Рашид-ад-Дiн був автором збiрника лiтописiв „Джамi ат-теварих” (1300-1310/11), написаного з наказу Газан-хана. Цей збірник складається з двох частин: iсторiї монголiв („Тарiх-i-Газанi”) та загальної iсторiї. Зрозумiло, що iсторик мав доступ практично до всіх офiцiйних документiв держави iльханiв, досконало вивчив менталiтет монголiв i мiг вiдверто висловлювати свої думки стосовно Джучидiв, якi були ворогами держави iльханiв. Крiм того, на вiдмiну вiд багатьох мусульманських iсторикiв, якi свiдомо iгнорували джерела немусульманських авторiв, Рашид-ад-Дiн у своїй працi спирався на монгольськi хронiки, зокрема на „Алтан дебтер”, а також монгольський епос i традицiю, з якими його познайомили Болд-чiнсан та iншi монгольськi вченi. Лiтописи Рашида-ад-Дiна перекладенi i виданi з добрими коментарями.

Уривки, якi стосуються iсторiї Золотої Орди, у бiльшості персомовних авторiв були зiбранi вiдомим орiєнталiстом В.Тiзенгаузеном i посмертно виданi у другому томi його корпусу джерел. У цей збiрник включенi практично всi автори крiм Хафрiза Абру та Мiрхонда. Правда, уривки з Абуразака Самаркандi не зовсiм повнi. Бiльшiсть цих авторiв були добре обiзнанi з тим про що писали, маючи доступ до офiцiйних документiв i будучи сучасниками подiй, або писали невдовзi пiсля них. В.Тізенгаузен був блискучим фахівцем і цей збірник джерел ще довго буде служити дослідникам.

Збірник відкривається уривками з ал-Джузджані. Абу Омар Мiнхадж-ад-Дiн Осман iбн Сiрадж-ед-Дiн ал-Джузджанi народився у 1193 р. в афганському Туркестанi. У 1226 р. він втік від монголів у Iндiю. Був головним казi в Делi, а у 1259-1260 рр. написав загальну iсторiю „Табакат-i-Насiрi”(„Насіровi розряди”) на честь султана Насiр-ад-Дiна Махмуд-шаха I (1246-1265). До монголiв ал-Джузджані вiдносився як до ворогiв, якi розорили його батькiвщину.

Наступний автор Ала-ад-Дiн Ата-малiк Джувейнi (1226-1283) з Хорасана знаходився на службi у монголiв, з 1256 р. служив у Хулагу. У складі його війська взяв участь у завоюваннi Iрану i зайняв високий пост наїба (намiсника) Багдаду, Iраку i Хузiстану (1259-1282). Крiм того йому доводилося їздити по всiй територiї Монгольської iмперiї - вiд Туркестану до Уйгурiї i власне до Монголiї. У 1252-1260 рр. Джувейнi написав „Iсторiю завоювання свiту” („Тарiх-i-джехангуша”) у трьох частинах: перша частина доведена до смертi Гуюк-хана (1248 р.), друга частина присвячена хорезмшахам i їх намiсникам i доведена до 1258 р., а у третiй частинi iсторiя монголiв доведена до 1257 р., а також подана iсторiя iзмаїлiтiв у Iранi. Окрім доволі об’ємних уривків у В.Тізенгаузена, є також повне коментоване критичне видання Джувейнi.

Насiр-ад-Дiн Ях’я iбн Неджм-ад-дiн Мухаммамед Тарджуман (вiдомий як Iбн Бiбi), можливо був начальником „диван ат-тугра” („дивану державної печатки”) при султанах Малої Азiї. Вiн написав „ал-Авамiр ал-аланiйя фi-л-умур ал-алаiйя”, знану як „Сельджук-наме” - iсторiю сельджукiв у Малiй Азiї, доведену до 679 р. х. (1280/1281). Значна частина цього твору присвячена монгольському завоюванню Iрану i початкам боротьби за Азербайджан. Автор також був добре обізнаний з перебігом подій, про який писав.

Шiхаб-ад-дiн Абдаллах iбн Фазлаллах аль Ширазi служив в Iранi при дворi iльханiв в Тебрiзi i носив титул „вассаф-i-хазрет” („панегiрист його величностi”). Вiн працював пiд покровительством Рашид-ад-Дiна, приступивши у 1300 р. до написання продовження iсторiї Джувейнi. Першi чотири частини (написані до 1310 р.) були пiднесенi султановi Улджейту i Рашиду-ад-Дiну. П’ята частина (написана бл.1328) - це огляд iсторiї Чингiз-хана, Джучидiв, Чагатаїдiв та продовження iсторiї Хулагiдiв до 1323 р. Аль Ширазi також був добре поінформованим автором і мав доступ до офiцiйних документiв та секретiв двору.

Близьким до Рашид-ад-Дiна був i Хамдаллах iбн Абу-Бекр Мустафi Казвiнi, який народився у 1282 р. За дорученням Рашида-ад-дiна вiн управляв фiнансами у Казвiнi. У 1329/30 р. вiн закiнчив „Тарiх-i-гузiде” („Вибрану історію”), присвятивши її синовi Рашида-ад-Дiна - Гiяс-ад-Дiн Мухаммеду. ХII вiддiл IV роздiлу цiєї працi повнiстю присвячений монголам.

Включенi у збірник В.Тізенгаузена i виписки з анонiмної iсторiї „Тарiх-i-Шейх-Увейс”, яка охоплює перiод вiд створення свiту до Шейх-Увейса з династiї Джалаїрiдiв, який правив Iраком у 1356-1374 рр. При ньому до держави Джалаїрiдiв були приєднанi Азербайджан, Арран i Ширван. Єдиний рукопис цiєї працi зберiгається у бiблiотецi Лейденського унiверситету (N 2635, Warn.341). Знайдений пiзнiше авторський варiант „Тарiх-i-Шейх-Увейс” Абу Бакра ал-Кутби ал-Ахари перекладений i виданий повнiстю з ґрунтовнішими коментарями.

Нiзам-ад-Дiн Абд-ал-вагi Шамi (Шенб-i-Газанi) походив з пригороду Тебрiза, пiзнiше жив у Багдадi. У 1392/1393 при взяттi Багдаду Тимуром поступив до нього на службу i у 1401/1402 р. був призначений офiцiйним iсторiографом. Написав „Зафар-наме” – „Книги перемог”, довiвши виклад до 1404 р. Праця була створена на базi офiцiйних документiв, описiв походiв i навiть бiографiчних оповiдань самого Тимура. Рукопис працi Нiзам ад-дiна зберiгається у Британському музеї (Add 23980; Rieu Catalogne, 170). Про стан його iнформованостi можна судити з перелiку ханiв Золотої Орди (улусу Джучi): Джучi, Бату, Берке, Йiсун-Мунке (?), Тохта, Узбек, Джанiбек, Бердiбек, Кельдибек, Науруз, Черкес, Хизр, Мюрид, Базарчi, Саси-Нокай, Туглук-Тимур (племiнник Ногая ?), Мура-ходжа (брат Туглук-Тимура), Кутлук-ходжа, Урус, Токтакiя, Тумукак-Тимур-Мелiк (Тимур-Мелiк), Тохтамиш, Тимур-Кутлуг, Щадибек.

"Анонiм Iскандер" - загальна iсторiя, присвячена Тимуридовi Iскандеру, сину Омар-шейха, правителю Фарса i Iсфагана у 1409-1414 рр., вбитому у 1415 р. Автором цього твору, можливо, був Муiн-ад-Дiн Натанзi, який написав бiографiю Iскандера. Пам’ятка вiдома у двох редакцiях – рукопис Iскандера Британського музею (Dr 1566) та рукопис, пiднесений в Гератi Шахруху, сину Тімура, 22 реджеба 817 р. х. (7.10.1414), i знаний як „Мунтахаб-ат-теварiх-i-Муiнi” – „Муiнiвське скорочення iсторiї”. Це досить заплутане джерело привело до помилок, якi ще нинi можна зустрiти у багатьох виданнях. За ним Ак-Орда - нащадки Ногая, а Кок-Орда - нащадки Тохти, пiсля якого нiби-то 17 рокiв правив Тогрул (+ 1336/1337), а пiсля нього - Узбек (+ 1365/66), що, звичайно, не вiдповiдає дiйсностi. Плутанину Ак- i Кок- Орди за цим джерелом прийняли I.Хамер, О.Вольф, Б.Спулер, А.Якубовський та ряд iнших iсторикiв. Насправдi Ак-Орда (Бiла Орда) - лівий фланг улусу Бату, а Кок-Орда (Синя Орда) – правий. В Ак-Орді, перший правитель якої Берке не мав нащадків, - панували нащадки Бату, а у Кок-Ордi правили нащадки наступного брата Бату – Орду.

„Муiз-ал-аксаб фi маджарат салатiк мочул” – „Книга, прославляюча генеалогiї у родовiдному деревi монгольських султанiв”, була складена з наказу сина Тимура - Шахруха у 829 р.х. (1426 р.) з пiзнiшим продовженням Невiдомого автора. Рукопис цiєї працi знаходиться у Паризькiй нацiональнiй бiблiотецi (Blocket, Catalpgue N 467, Ancien Fonds Persan, 67). Це найбiльш повне i достовiрне джерело з генеалогiї Джучидiв.

З наказу Шахруха (1404-1447) було укладено i Збiрник лiтописiв невiдомого автора - продовження Рашид-ад-Дiна. Можливо, що автором цiєї працi був Хафiз-i-Абру. Твiр охоплює перiд правлiння iльханiв Улджейту i Абу Саїда (1305-1335).

Шереф-ад-Дiн Алi Йєзди (+ 1454) також працював при дворi Шахруха i його сина Iбрагiм-султана, який правив у Фарсi в 1415-1435 рр. У 1447 р. вiн переселився у Тафтi, де прожив до смертi. Шереф-ад-дiн написав „Зафар-наме” („Книгу перемог”), яку спiльно з Iбрагiм-султаном закiнчив у 1424/25 рр. Праця має вступ, у якому викладена iсторiя Чингiз-хана i його нащадкiв („Тарiх-i-джехангiр”). Шереф-ад-Дiн виклав найбiльш повну iсторiю Тимура (Тамерлана). За ним перелiк ханiв Золотої Орди має наступний вигляд: Джучi, Бату, Берке, Саїн-хан [прiзвисько Бату ?], Йiсу-Мунке [?], Тохта, Узбек, Джанiбек, Бердибек, Кельдибек, Науруз, Черкес, Хизр-хан, Муруд, Базарчi, Саси-Бука, Туглук-Тiмур, Мурад-Ходжа, Кутлук-Ходжа, Урус, Токтакiя, Тимур-Мелiк, Тохтамиш, Тимур-Кутлук, Щадибек, Пулад - син Щадибека, Джелаль-ад-дiн, Кепек - його брат, Керiм-Берди - їх брат, Чепек, Дервiш-оглан, Мухаммед-оглан.

Камаль-ад-Дiн Абд-ар-Раззак iбн Iсхак Самаркандi (1413 - 1482) також служив при дворi Шахруха i султана Абу-Саїда (1452-1469). Вiн написав продовження лiтопису Рашида-ад-Дiна пiд назвою „Мiсце сходу двох щасливих зiрок i мiсце злиття двох морiв”. Перша частина працi охоплює перiод 1304-1404 рр., друга - 1404-1470 рр.

Цiкавим пам’ятником генеалогiї Чингiзидiв є „Шаджарат-ал-атрак” („Родоводи тюркiв”) анонiмного автора, доведенi до 1457 р. Основним джерелом автору служила праця внука Тимура знаменитого вченого Улугбека „Тарiх-i-улус-i-арба’а” („Iсторiя чотирьох улусiв”), яка втрачена . Порядок ханiв Золотої Орди за цiєю пам’яткою наступний: Джанiбек (восьмий хан), Бердибек, Кельдибек, Науруз, Черкес, Хизр, Муруд - син Хизра, Базарчi (?), Тохта - син Шахи (?), Туглук-Тимур - племiнник Тохти, Мурад-ходжа - брат Туглук-Тимура, Кутлук-ходжа - син Шахи, Урус-хан, Токтакiя, Тимур-Мелiк, Тохтамиш, Тимур-Кутлук - син Тимур-бек-оглана, Щадибек, Пулад, Тимур, Джелаль-ед-дiн, Керiм-Берди - син Тохтамиша, Кепек (Гуюк), Чакар - син Тохтамиша (?), Джоббар-Берди - син Тохтамиша, Сеїд-Ахмед, Дервiш - син Шахи-оглана, Мухаммед-хан, Девлет-Берди - син Таш-Тимура, Борак - син Курчука, Гiяс-ад-дiн - син Щадибека, Мухаммед-хан – син Тимура.

Казi Ахмед iбн Мухаммед Гаффарi Казвiнi (+ 1567/68) був автором компiлятивних „Спискiв впорядника свiту” („Нусах-i-джеханара”) присвячених iранському шаху Тахмаспу (1524-1576) i збiрки iсторичних анекдотiв „Нiгарiстанi”. У його працях мало орiгiнального. В числi ханiв Золотої Орди вiн помiстив Чаку, сина Дервiш-оглана (?).

З iнших перськомовних та тюркомовних пам’яток, якi не ввiйшли до зiбрання В.Тiзенгаузена найбiльш цiкавi всесвiтня iсторiя Хондемiра (Гiяс ад-Дiн iбн Хумам ад-Дiн ал-Хусейнi, 1475-1535/1537), частина якої, що стосується монголiв до часiв Тимура включно, перекладена росiйською мовою; генеалогічнi твори хана Хiви з династiї Чингiзидiв Абульгазi (1603-1663) – „Шеджере-і-турк” („Родовiдне дерево тюркське”) i „Родовiдне дерево туркменiв”, перекладенi основними європейськими мовами ще у ХVIII ст. (перший російський переклад Д.Тредiяковського), якi попри ряд помилок мiстять багато цiнних матерiалiв; генеалогiя Чингiзидiв, складена в Iндiї „Ганга-йнн урусхал” („Течiя Гангу”), яка також перекладена росiйською мовою; „Ат-Тарiх ал-Мансурi” („Мансурова хронiка”) Мухаммада ал-Хамави та „Iсторiя Бухари” Мухаммада Наршахi. Ця остання праця була написана Абу-Бакр Мухаммадом ібн Джафар Ан Наршахі (899-959) бл.943-949 рр. У 1128 р. її переклав таджицькою мовою і доповнив Абу-Наср Ахмад iбн Мухаммад ад-Кубанi. У серединi ХII ст. цей твір ще раз доповнив Мухаммад iбн Зуфар i, нарештi, анонiмний автор довів її виклад до 1220 р. i доповнив вiдомостями про Чингiз-хана.

Певну iнформацiю можна почерпнути i з „Джахан-наме” Мухаммад ібн Наджиб Бакрана, також опублiкованого в росiйському перекладi.

Практично всi арабськi автори (крiм Iбн Саїда та Абульфiда), якi писали про Золоту Орду включенi у перший том зiбрання В.Тiзенгаузена. До середини XIV ст. Золота Орда була в тiсних контактах з султанами Єгипту. Противники Хулагуїдiв намагалися координувати свої дiї, часто обмiнювалися посольствами i вели торгiвлю. Арабськi автори Iбн ал-Асiр (1160-1223), Iбн аз-Захiр, Iбн Васiл, Рукд ад-дiн Байбарс, ан-Нувайрi, ал-Умарi (+ 1343) були добре поiнформованими, деякi бували в Ордi, ал-Умарi описав дивани при ханах Узбеку i Джанiбеку. Їх наступники вже плутали подiї i факти. Це вiдноситься навiть до таких авторитетiв як Абдуррахман Абу Зейд iбн Мухаммед Iбн Халдун (1332-1406); Iбн Арабшах, який знав мови i особисто був у Сараї, Астраханi та Старому Кримi пiсля походу Тимура на початку XIV ст.; Енуйверi (ХIV ст.) чи Iбн Батутта.

Абу Абдаллах Мухаммад iбн Абдаллах ал-Лаватi ал-Танджi, бiльше вiдомий як Iбн Батутта (1304-1377) провiв у подорожах бiльше 25 рокiв, побувавши в Золотiй Ордi, зокрема на Волзi, у Криму та Середнiй Азiї i залишивши „Опис подорожей Iбн Абу Абдаллаха Мухаммеда Iбн Батутти, записаного зi слiв його Мухаммедом Iбн-Джозай...”, перекладений багатьма мовами.

Арабський географ Абульфiда (XIV ст.), який подав досить точнi межi та опис Золотої Орди, також доступний у перекладi.

Важливим джерелом є також бiографiя обного з найбiльш послiдовних i талановитих противникiв монголiв хорезшаха Джалал ад-Дiна Манкбурни (1220-1231), написана Мухаммадом Ан-Насаві i перекладена з арабської вiдомим вченим Е.М.Буніятовим.

Велику кiлькiсть iнформацiї, особливо з раннього перiоду iсторiї Чингiзидiв, зберегли вiрменськi джерела. Як писав К.Патканов, чиїми стараннями бiльшiсть з цих джерел були перекладенi i виданi росiйською мовою, „вiрменськi письменники вiдрiзняються вигiдно вiд iнших, особливо мусульманських i вiзантiйських, тверезiстю поглядiв i правдивiстю стосовно подiй, сучасниками яких вони були самi”. Працi Григора Акнерцi Магакiя, Вардана Вардапета, Мхiтара Айрiванецi, Степаноса Орбеляна, Смбата Спарапета, Кiракоса Гандзакецi, єпископа Степаноса, Себастацi Анонiма, Гетума II, Нарсеса Палiєнца та інших вірменських авторів доступнi і для дослiдникiв, якi не володiють давньовiрменською мовою.

До цiєї групи джерел примикають за своїм характером “Албанська хронiка” Мхiтара Гоша та грузинськi джерела, частина з яких також доступна у перекладах.

Значну кiлькiсть iнформацiї, яка стосується золотоординських ханiв, їх полiтики i дiяльностi зберегли руськi лiтописи. Це, в першу чергу такі зведення як Лаврентiївське та Іпатіївське; Новгородськi i Псковськi лiтописи; Воскресенський та Никонiвський літописи,

Тверський лiтописний збiрник, який мiстить ростовськi та московськi лiтописи; Рогозький лiтописець (знайдене М.П.Лихачовим, доведене до 1412 р. зведення новгородських, бiлоруських, ростовських i тверських лiтописцiв): Симеонiвський лiтопис (зведення за 1177-1493 рр., на думку О.Шахматова до 1390 р. схоже з Московським Троїцьким лiтописом, який згорiв у 1812 р.); Львiвський лiтопис (названий так вiд iменi кн. М.А.Львова, який з багатьма дефектами видав його у 1799 р., це зведення близьке до Софiйського лiтопису з використанням ростово-суздальських матерiалiв); Типографський лiтопис (зведення, близьке до Лаврентiївського з використанням оригiнального ростовського лiтопису XV ст. та iнших джерел); Московське лiтописне зведення 1479 р.; Никанорiвський лiтопис i скороченi лiтописнi зведення кiнця XV ст.; Постникiвський, Пiскаревський, Московський i Бельський лiтописи.

Подiї, пов’язанi з дiяльнiстю Чингiзидiв знайшли вiдбиття i у групi так званих бiлорусько-литовських лiтописiв. Це, перш за все Супральський лiтопис (з варiантом Хронiки великих князiв литовських, опублiкованої у 1846 р. Ф.Нарбутом i безслiдно загубленої) знайдений у Супральському монастирi, який був закiнчений у 1519 р. на замовлення князя Семена Iвановича Одинцевича (подiї доведенi до 1505 р.) i вперше, дуже своєрiдно, виданий I.Даниловичем (латинськими буквами з надрядковим перекладом незрозумiлих слiв та коментарями на базi Софiївського зведення), Слуцький лiтопис, Origo regis Jagyllo et Witholdi ducum Lithuaniae, Вiленський лiтопис, лiтопис Археологiчного товариства, Волинський короткий лiтопис, лiтописи Рачинського, Красiнського, Ольшевський, Румянцовський, Євреїнiвський, Баркулабiвський та лiтопис Аврамки, а також - Хронiка Биховця i „Литовська i Жмоїтська хронiка”.

Звичайно використовувати літописи необхідно з урахуванням критичних праць О.О.Шахматова, М.Д.Приселкова, А.М.Насонова, М.М.Тихомирова, Д.С.Лихачова, С.А.Левiної, Б.М.Клосса, Я.С.Лур’є та iн. Окремо слiд вiдзначити працi А.Генсьорського та М.Котляра, присвяченi вивченню такої яскравої пам’ятки як Галицько-Волинський лiтопис, де погляд на ординців не завжди співпадає з іншими літописними текстами.

Проблеми хронологiї лiтописiв вирiшенi М.С.Грушевським, який також займався i критикою лiтописних текстiв, М.Г.Бережковим та іншими.

Вiзантiйськi джерела частко зiбранi Ф.Успенським та А.Графом. Є також окремі видання основних пам’яток (Никифора Григори, Георгія Пахимера та Георгія Акрополіта).

Не менш важливі західноєвропейські джерела. Цiкавi вiдомостi про початки монгольської iмперiї залишили папськi дипломати Джованні да Плано Карпiнi, який у 1245-47 рр. здiйснив поїздку у Золоту Орду та Каракорум, і Гiйом Рубрук, який їздив туди у 1254 р. Їх записки перекладенi рiзними мовами і видані з коментарями та дослідженнями, є також добротні російські переклади. Перекладачем і секретарем Джованні да Плано Карпіні був брат Бенедикт Поляк. В одному з міст Східної Європи, де зупинилася папська місія, у францисканському монастирі о.Богуслав, управитель ордену в Богемії та Польщі, доручив своєму монахові зняти копію з реляції брата Бенедикта. Ця копія, виконана братом Ц. де Брідіа, під назвою „Історія Тартар” збереглась у рукописі ХV ст. У багатьох місцях вона цікавіша за сам твір Джованні да Плано Карпіні, якому, безперечно, послужила основою. Реляція брата Бенедикта видана недавно з російським добре коментованим перекладом.

Венецiанський купець Марко Поло (1254-1324), який у 1271 р. з батьком Нiкколо Поло i дядьком Маттео Поло виїхав у справах торгiвлi у Китай, де 17 рокiв перебував на службi у монгольського iмператора Хубiлая, виконуючи його доручення в Ханбалику (Пекiнi) та iнших частинах iмперiї, у 1298 р. в полонi у тюрмi в Генуї продиктував свої спогади пiзанцю Рустичано, який записав їх старофранцузською мовою. Книга Марко Поло перекладена на багато мов з гарними коментарями.

Менш відомі записки сучасника Марко Поло монаха-францісканця Одоріко де Порденоне, який пройшов пішки Китай та Тібет.

Збереглися записки домiнiканця Симона де Сент-Квентина, учасника першого посольства до монголiв у 1247 р. Вiн оцiнював армiю Бату у 610 тис., в т.ч. 160 тис. монголiв, що, звичайно не відповідало дійсності. Глибокі і багатосторонні дослідження цього джерела належать Д.Гузману.

Чудом уцiлiла реляцiя угорського домiнiканця Юлiана, який разом з двома товаришами їздив на Волгу у пошуках батькiвщини угрiв i побував на теренах Золотої Орди в часи її початків. За його даними у вiйську Бату було 375 тис. воїнiв, в т.ч. 240 тис. немонголiв.

„Історія короля Людовика Святого” французького лицаря Жуанвіля (1255) зберегла перші враження про монголів і їх успіхи, які досягли Західної Європи. Опублікований також лист магістра тамплієрів Понса де Обона до цього короля із повідомленням про вторгнення монголів у Європу.

Виданi дорожнi записки Руї Гонзалеса де Клавiхо, посла короля Кастiлiї i Леона Енрiке III де Трастамара до Тiмура, який здiйснив свою подорож до Самарканду у 1403-1406 рр.

Не менш цiкавi записки Iоанна де Галонiфонтибуса, латинського мiсiонера, який носив претензiйний титул „архiєпископа всього Сходу” i був послом Тимура у Венецiю i Геную у 1402 р. перед Ангорською битвою.

Залишив спогади баварець Шiльтбергер, який на початку XV ст. служив при дворi золотоординських ханiв Чекре i Мухаммеда, про яких збереглося дуже мало вiдомостей.

Оцiнки цих спогадiв протилежнi. Навряд чи мав рацію В.Бартольд, вважаючи, що вони практично не мають значення, скоріше можна погодитися з М.Сафаргалiєвим, який наголошував на їх вартостi, особливо стосовно інформації про ханiв Чекре і Мухаммеда та iнших темних мiсць цього перiоду ординської історії.

Вартi уваги також записки бургундського лицаря Гiльбера де Ланнуа (1386-1462), учасника походiв i посольств у Англiю, Iспанiю, Iталiю, Палестину i Турцiю. У 1413 р. як волонтер у складi вiйська Тевтонського Ордену вiн брав участь у походi в Мазовiю, а у 1413-14 рр. побував в Українi, на Подiллi i Литвi. У 1421 р. по дорозi у Вiзантiю знову проїхав через Україну та Крим.

Г.Голубович зібрав францисканські джерела дотичні до історії Сходу ХІІІ-ХІV століть. В.Матузова подала англійські джерела, які передають атмосферу чуток і страхів стосовно монголів в тій частині тогочасної Європи, яка їх не бачила.

Цiнними джерелами з iсторiї Чингiзидiв залишаються пiзнi твори, якi виникли у рiзних частинах улусу Джучi. З них видiляються „Шейбанiада” (iсторiя Шейбанiдiв - вiдгалуження Джучидiв, написане на чагатайському дiалектi, а також цiлий ряд татарських (казансько-татарських) джерел, створених у пізніший період. Старший список татарської версiї анонiмного „Збiрника лiтописiв”, опублiкованого М.I.Березiним у „Библиотеке восточных источников” ще у 1851 р., був вiднайдений у 1922 р. Згiдно цього списку збiрник був складений у 1601 р. Кадир Алi-беєм i є татарським перекладом „Чингiз-Наме” („Прославлення Чингiз-хана”). Його генеалогiчна таблиця суттєво вiдрiзняється вiд „Родоводу тюрок” Абулгазi Бахадур хана (XVII ст.), але у багатьох мiсцях сходиться з генеалогiєю „Муiз-ал-аксаб” (1426 р.). Матерiали з цього збiрника використанi у вiдомому дослiдження М.Сафаргалiєва „Розпад Золотої Орди”.

Генеалогiчнi матерiали мiстить епос кримських, казанських i сибiрських татарiв, ногайцiв, каракалпакiв i казахiв, справжнє вивчення якого тiльки починається. Широко вiдоме „Сказання про Єдiгея i Тохтамиша”, створене при дворi ногайського князя Нуреддiна, сина Єдiгея.

Бiльшiсть писемних джерел до iсторiї Золотої Орди та генеалогiї Чингiзидiв опублiкованi i доступнi iсторикам. Це не означає, що не iснує невiдомих джерел, не кажучи про тi джерела, якi написанi схiдними мовами i ще не перекладенi. Дослiдження цих проблем рухалися повiльно. З появою незалежних країн у Середнiй Азiї, активiзацiєю татар, башкирiв та iнших народiв i вiдродженням iнтересу до своєї iсторiї корпус джерел, напевно, суттєво розшириться. Це спостерігається по зростанню зацікавленості Чингізидами у Казахстані, Узбекистані та Туркменії. З’являються також нові публікації східних джерел європейськими мовами.

Багато цікавого вносять нові джерелознавчі студії, зокрема І.Г.Коновалової.

Особливу увагу заслуговують нумiзматичнi джерела. Монети, як вiдомо, є надiйними пiдтвердженнями правлiння того чи iншого хана. Iз праць з ординської нумiзматики ми би видiлили каталоги монет i дослiдження Х.Френа, В.Григор’єва, П.Савельєва, М.Буличова, В.Трутовського, А.Кроткова, Г.Федорова-Давидова, С.Янiної, А.Мухаммадiєва та інших.

Деякi вiдомостi, цiкавi i для генеалогiї Джучидiв, можна почерпнути iз праць археологiв, зокрема С.Шпилевського, О.Башкірова, Ф.Баллода, Г.Федорова-Давидова та багатьох iнших.

Археологічні дослідження ординських пам’яток, особливо в українському Причорномор’ї та в гирлі Дунаю, де знаходився центр улусу Ногая, практично тільки-но почались. Так само чекають на дослідження рештки ординських міст у Нижньому Подністров’ї та Нижньому Подніпров’ї. Економічні проблеми не дають їх розгорнути по справжньому. Основні відкриття тут ще попереду.