табл.2. Джучиди

II

1. ДЖУЧI (див. табл.1, поз.2)

III

2. БАТУ (* 1207 + 1255) ... ..................................................................................1 < Гiлка Бату (табл.3)

Син Укi-Фуджiн-хатун. Хан улусу Джучi (з 1227 р.), джихангiр походу на Захід (1236–1242), хан Золотої Орди (1242–1255).

Деякі сучасники називали його брата Орду старшим сином Джучi, тому i бiльшiсть дослiдникiв ставлять Орду попереду Бату. Але такi авторитети як Рашид-ад-Дiн та де Плано Карпiнi вважали старшим Бату, а не Орду. На курултаї у 1249 р., де був присутнiм i Орду, всi Чингiзиди назвали найстаршим Бату. Першим на це звернув увагу М.Сафаргалiєв .

Тому по смертi Джучi Чингiз-хан вiддав його удiл старшому з синiв – Б. Пiсля проголошення Б. ханом прийшла звiстка про смерть Чингiз-хана. Б. був на курултаї 1228 р., де проголосили великим кааном Угедея. На курултаї 1229 р. Б., як компенсацiю за землi на схiд вiд Iртиша, якi вiдiйшли до улусу великого каана, було доручено завоювання земель на заходi i у 1229 р. монголи дiйшли до Яїка.

Рiшення йти походом на Русь i “заволодiти країнами Булгара, асiв i Русi, якi знаходилися в сусiдствi з улусом Бату, не були ще остаточно завойованi i гордилися своєю чисельнiстю” було прийнято в рiк Барана (джумадi I, 632 р. х.), тобто мiж 22.01–20.02.1235 р. Угедай послав з Бату своїх синiв Гуюка i Кадагана (Кадана); синiв Тулi – Менгу i Бучека, Кулькана – наймолодшого сина Чингiзхана; Бурi i Байдара – внукiв Чагатая (синiв Меватукана чи Мутугена) та братiв Бату – Орду i Танкута. Iз досвiдчених полководцiв у похiд виступили темники Субудай-багадур та Бурундай (Буралдай), племiнник Бургуджiн-нойона з племенi ур’ягут . Всi царевичi iз своїми ордами мали з’єднатися у Булгарi.

Щодо чисельності військ Б. існують різні версії. Угорський монах-розвідник Юліан оцінював їх у 375 тис., де Плано Карпіні – 600 тис., Марко Поло – від 100 до 400 тис. Старша генерація істориків писала про 300–600 тис., В. В. Каргалов аргументував рівень чисельності – 120–140 тис., а І. Б. Греков та Ф. Ф. Шахмагонов – навіть 30–40 тис. Новіші дослідження Д. В. Чернишевського дають підстави говорити про 50–60 тис. у 1236 р., до яких у 1237 р. долучилося не більше 5 тис. башкирів та мордви. У цього війська було до 110 тис. коней. Під Києвом Б. мав бл.40 тис. війська, а у поході на Західну Європу – 30 тис., зокрема у битві при Шайо проти угорської армії – 18–20 тис. Причиною перемог монгольського війська була строга підпорядкованість єдиному командуванню, чітка організація, залізна дисципліна, широке використання метальної артилерії, включаючи мобільну, а також розрізненість їх противників і мала чисельність їх військ, які поодинці не могли протистояти зосередженим ударам монголів. Крім того монголи при штурмах міст в перших рядах гнали полонених, захоплених у попередніх битвах.

Протягом 1236 р. були розгромленi i пiдпорядкованi булгари та башкири. У авангардi монгольського вiйська йшов молодший брат Бату – Шибан з туменом (10 тис.), яким командував Бурундай. Вони раптово переправився через рiку i напали на башкирiв. Субудай, тим часом, з iншої сторони вступив у долину р. Чаман. Спочатку вождi башкирiв Баян i Джику виявили покiрнiсть, але невдовзi повстали знову. Пiд час цього походу кипчаки на чолi з Бачманом пiдняли бунт на берегах Iтилю (Волги). Царевичі Менгу і Бучек пiшли обома берегами рiки i послали флот (200 суден з екiпажами по 100 чол.). Бачмана взяли на островi. Вiн просив, щоби Менгу його сам вбив. Бучек розрубав Бачмана на двi частини. Ці відомості Джувейнi за китайськими джерелами підтвердив о.Iакинф (Бiчурiн).

Лiтом 1237 р. Бату та царевичі Орду, Берке, Кадан і Бурi завоювали землi мокшiв (юкшi, букшi), буртасiв i арджанiв у Поволжi. Восени 1237 р. Менгу i Кадан виступили в країну черкесiв i зимою вбили їх правителя Тукара (Букара, Букана чи Куркара?). Шибан, Бучек i Бурi воювали з країною Мерiм [Мерян чи Мещери? – Л. В.] з племенi кипчакiв i здобули її столицю Таїкару. Берке воював проти кипчакiв i взяв в полон воєначальникiв Беркутi: Арджумака (Арджумала), Куранбаса (Куранмаса) i Капарана (Кiрана). Через ці походи тiльки пiзньої осенi Бату рушив на Русь, почавши iз Рязанської землi. З ним були сили царевичів Орду, Гуюка, Менгу, Кулькана, Кадана i Бурi. Кулькан помер вiд рани пiд стiнами Коломни на початку 1238 р.

Очевидно, що у боях на Русi взяла участь тiльки частина вiйськ Менгу та Кадана, якi воювали на Кубанi. Ця вiйна була важкою. Лiтом 1238 р. Гуюк, Менгу, Кадан i Бурi виступили до мiста Мiнкас (Манич), яке змогли здобути аж зимою 1239 р. Весною вони доручили Кукдаю зайняти Дербент i область Авiр [можливо аварське царство Серiр, традицiйного союзника Русi в цьому регiонi – Л. В.], що затягнулося аж до 1240 р. Лiтом 1239 р. монголи були зайнятi ще й приборканням повстання у Мордовiї та Поволжi . Восени 1241 р. Гуюк i Менгу повернулися у Монголiю.

Це пояснює чому Б., розгромивши у 1237–1238 рр. рязанських та володимиро-суздальських князів, пiсля здобуття Козельська вiдiйшов на пiвдень i до осенi 1239 р. не тривожив руськi князiвства. Лише восени 1239 р. Б. з Каданом, Бурi i Бучеком завоювали Чернiгiвську землю, лiтом 1240 р. розбили чорних клобукiв i рушили на Київ. Незважаючи на те, що монголи вже два з половиною роки плюндрували землі Київської Русі, міжкнязівська боротьба за старшинство продовжувала тривати. Спочатку до столиці підійшов Менгу, який послав послів до князя Михайла Всеволодовича. Великий князь наказав вбити послів, а сам покинув столицю і через володіння свого суперника Данила Романовича втік на захід. Опустілу столицю відразу ж зайняв Ростислав Мстиславич із смоленської гілки Мономаховичів. Тоді Данило Романович, як старший з Мономаховичів, здобув Київ, захопив в полон Ростислава і доручив оборону столиці тисяцькому Дмитру, який вперто оборонявся з 5.09 до 6.12.1240 р. I знову зимою 1240–1241 рр. вiдбувся похiд проти Галицько-Волинської держави .

Весною 1241 р. Б. виступив проти полякiв, чехiв та угорцiв. Орду i Байдар дiйшли до Люблiна, основнi сили Б. розгромили угорського короля у битвi бiля Шайо. Кадан i Бурi воювали проти саксiв. Бучек розбив волохiв, пройшовши через Черноволошський прохiд i дiйшовши до Брашева.

Лiто 1241 р. монголи провели на Дунаї i Тисi. Кадан пройшов через Токкат (Токай), Арберок (Уйрок) i Сафар (Сарак, Асраф), переслiдуючи до самого Адріатичного моря угорського короля. Б. хотiв воювати далi. Смерть Угедая i перспективи приходу до влади Гуюка, який заздрив двоюрiдному братовi i був проти подальшого просування на захiд, та вiдхiд iнших царевичiв iз своїми ордами не дозволили Б. продовжити похiд до “останнього моря” .

У 1242 р. Б. повернувся на береги Волги, де були однi з кращих на той час умов для ведення кочового господарства, i де пересiкалися шляхи з усiх частин його нових завоювань, щоб заложити нову державу – Золоту Орду з новою столицею – Сараєм. Вiн був на вершинi своєї слави. Iбн Бiбi розповiдає, що пiсля 26.06.1243 р. до Б. прибуло посольство з Малої Азiї вiд султана Бiяс-ад-Дiна, у складi наїба Шемс-ад-Дiна, казi Амасiї Фахр-ад-Дiна i товмача Медж-ад-Дiна Мухаммеда-Тарджумана. Коли Б. прийняв їх з почестями i вiдправив назад iз своїм послом Санксума-корчi, щасливий султан вiдразу зробив наїба вiзирем.

Б. мав проблеми з вибором: як найстарший i наймогутнiший з нащадкiв Чингiз-хана вiн мiг боротися за престол каана. Б. хитався. Вiн навiть прикинувся хворим на паралiч. Через його неявку на курултай до 1246 р. не обирали кааана. У 1246 р. вiд нього на курултаї були присутнi Орду, Шибан, Берке, Беркечар, Танкут i Тука-Тимур. Кааном став Гуюк, якого пiдтримали нащадки Угедая та Чагатая, а також корiнна монгольська знать. Але згоди між великим кааном, який не наважився залишитися у Каракорумі, та ханом Золотої Орди не було. У 1248 р. мало не вибухла вiйна. Спостережливий Рубрук вважав, що у 1249 р. Гуюк помер не без участi Б.

Ставши табором бiля Ала-Камака у семи днях вiд Киялика на Алтаї, Б. викликав до себе всiх царевичiв. Там вiн вiдмовився вiд запропонованого йому, як старшому, престолу: “Менi i братовi моєму Берке належить вже у цьому краї стiльки держав i володiнь, що керувати ними, i ще разом з тим правити областями Чин (Китаю), Туркестану i Аджем (Iрану) неможливо... Дядько наш Тулi, молодший син Чинзiг-хана, помер у молодостi i не скористався царством, так вiддаймо царство сину його i посадимо на престол царський старшого сина його Менгу-хана. Так як на престол посажу його я, Бату, то власне владикою буду я” .

Нащадки Угедея вiдмовилися визнати кааном Менгу i органiзували змову, яка була викрита i сiмдесять сiм її учасникiв, переважно Чингiзидiв, за наказом Б. були страченi. У 1251 р. на вимогу Б. був зiбраний курултай, де “Берке взяв його (Мунке) за руку i посадив його на престол” .

Б. зробив свiй вибiр на користь Золотої Орди. Хоча вiн демонстрував лояльнiсть до Каракорума i пiслав сина Сартака на затвердження до каана Менгу, Б. не мiг не усвiдомлювати, що створена ним держава скоро вiдпаде вiд Монгольської iмперiї. Тому Сарай розбудовувався саме як альтернатива Каракоруму . І, подібно до столиці імперії, Сарай став основною базою військового виробництва для улусу Джучі. Б. створив державу, яка була найбільшою частиною Монгольської імперії, незабаром відділилася від неї і мала найбільший вплив на європейські справи. З усіх Чингізидів він був найближчим до мети Чингізхана – “останнього моря” (як образно висловився письменник В.Ян) .

Золота Орда як держава сформувалася у 1243 р. Як і всі монгольські великі і малі улуси, вона ділилася на дві частини: правий і лівий фланги (улус Джучі, напевно, був так розділений ще при житті самого Джучі чи у 1227 р.). Ці частини отримали назви Синьої і Білої Орд (Кок-Орди і Ак-Орди), тобто східної (правий фланг) та західної (лівий фланг) орд. Правий фланг з центром на правобережжі Сир-Дар’ї і містами Сигнак та Отрар отримав Орду, лівий фланг, напевно, – Берке. Спочатку лівий фланг займав Поволжя, а після 1243 р. його центр перемістився на Північний Кавказ, де були найкращі пасовища, що було особливо важливим для монголів-кочовиків. Крім того Б. розділив свої володіння на 12 улусів, які входили до складу обох флангів (термін “улус” загалом означає “державу”, але в даному розумінні найкраще відповідає терміну “князівство”), які, в свою чергу, стали ділитися на дрібніші улуси (адміністративні одиниці і феоди одночасно), відповідно монгольській практиці за військовим принципом у залежності від рангу їх державця (темник, тисячник, сотник, десятник). Дванадцять великих улусів-князівств, які ввійшли до складу Ак-Орди і Кок-Орди, отримали Чингізиди – переважно близька родина Бату.

Більшість дослідників вважають, що п’ять улусів охопили Північне і Західне Причорномор’я. Пониззя Дунаю і межиріччя Пруту і Дністра отримав, можливо, брат Бату – Бувал, бо пізніше цей улус був центром володінь його внука знаменитого Ногая. Межиріччя Дніпра та Дністра дісталося Коренці (Куремсі). В Бакоті сидів його баскак, а болохівські князі стали його прямими васалами. Лівобережжя отримав зять Б. – Мауці (Могуцій). Його васалами стали чернігівські князі. Правобережжя Дону було віддано Картану, одруженого з сестрою Б. П’ятий улус охоплював Крим . Не виключено однак, що перші три улуси насправді складали один велетенський улус, який належав Мауці. М. Сафаргалієв вважав, що Бувал це спотворення імені Мувал, тобто цей царевич був тотожним Мауці і отримав від Б. улус у складі всього Причорномор’я аж до Дунаю. Цей улус потім перейшов до його сина Татара та внука Ногая. А Коренца був просто темником і еміром Мауці, адже не випадково темник Бурундай, який змінив пізніше Коренцу, був еміром Ногая . Крім того ніде немає натяку, що Коренца був Чингізидом, а всі великі улуси були роздані саме Чингізидам. Плано де Карпіні згадує Мауці у переліку монгольських вождів . П. Рикін досить переконливо ототожнив цього Мауці (Moucy) з Муджі Яя, який за Рашид ад-Діном був другим сином Чагатая . Мауці – син Чагатая, звичайно, більше підходив на зятя Б. Як Чингізид, через якого відбулося пов’язання гілки Джучі з гілкою Чагатая, він міг отримати в улус все Причорномор’я від азовських берегів до гирла Дністра або, навіть, Дунаю. Як сюзерен цих територій Мауці міг вимагати у Данила Романовича Галич.

Решта улусів було роздано братам Б., причому Берке отримав тоді Північний Кавказ, а Шейбан – межиріччя Іртиша і Обі. Старший син Б. – Сартак отримав правобережжя нижньої течії Волги . Улус Сартака, як улус спадкоємця, напевно, підпорядковувався, безпосередньо самому Б.

Б. помер у 1255 р. у віці 48 рокiв i був похований “за обрядом монгольським. У цього народу прийнято, що якщо хтось з них помре, то пiд землею влаштовують мiсце нiби дiм або нiша, вiдповiдно до сану того проклятого, котрий вiдправився до пекла. Мiсце це прикрашають ложем, килимом, посудом i багатьма речами; там же хоронять його iз зброєю його i всiм його майном. Хоронять з ним в цьому мiсцi i деяких жiнок i слуг його, i чоловiка, якого вiн любив бiльше всiх. Потiм вночi закопують це мiсце i до тих пiр ганяють коней над поверхнею могили, поки не залишиться найменшої ознаки того мiсця.” (Джузджанi) .

Китайський художник зобразив Б. рознiженим вельможею з вiдвислим животом i обличчям сибарита. На це звернув увагу росiйський письменник В. Чивiлiхiн (1928–1984), який вдумливо придивлявся до пам’яток цiєї епохи. Його роман-ессе “Пам’ять” мiстить багато цiкавих i вiрних спостережень. Справдi, немає жодних свiдчень про особисту участь Б. у битвах. Навiть походами частiше керували його брати. Бракувало йому i рiшучостi, тому такими довгими були перiоди боротьби за престол пiсля смертi Угедая та Гуюка. Можливо, що надмiрностi i привели його до смертi у такому ранньому вiцi.

З руських князiв найкраще використав цi риси Б. галицько-волинський князь Данило Романович. Спочатку вiн, як i iншi князi, пробував домовитися з монголами i за їх згодою залишитися князем київським. З цим, значною мiрою, була пов’язана поїздка Данила Романовича в ставку Батия пiсля перемоги у 1245 р. пiд Ярославом над претендентом на галицький престол Ростиславом Михайловичем, якого пiдтримувала Угорщина. Але “князю бувшому великому, володiвшому Руською землею, Києвом, i Володимиром, i Галичем” не вдалося отримати вiд монгольського владики ярлика на столицю. Не випадково князiвський лiтописець записав: “Ой, гiрше зла честь татарська”. Галицького князя приймали значно краще за iнших i не зачепили його основних володiнь, але “його ж отець був цезарем у Руський землi... син того не дiстав честi” .

Б. відмінив рішення улусбека Мауцi, який послав Данилові Романовичу вимогу “Дай Галич”, але дав зрозуміти, що монголи не бажають відродження Київської Русі навіть як васальної держави. Пізніше, надаючи ярлик на Київ Олександрові Невському, який цього добивався, він поставив старшим серед володимиро-суздальських князів його молодшого брата, підкресливши тим самим не тільки падіння значення Києва, але й ліквідацію імперії Київська Русь. Взагалі Б. поклав початок політики, орієнтованої на подальше роздроблення земель колишньої Київської Русі. З кожною із цих земель у монголів були свої стосунки, відмінні від інших. Старші з володимиро-суздальських і рязанських князів стали безпосередніми васалами хана, очевидно у подібних стосунках мали перебувати сюзерени Смоленської землі та Великий Новгород, які не були завойовані, а піддалися добровільно. Переяславська земля була віддана ординцям, в околицях Переяслава була ставка Коренци. Чернігівські князі стали васалами Мауці, а дрібні князі з Київської землі разом з болохівськими князями – його васала Коренци. Васалами Мауці (чи навіть Коренци?) мали бути, напевно, і галицько-волинські князі. Турово-пінські князі, визнавши ординську зверхність, стали волинськими васалами. І тільки Полоцька земля, не піддавшись Орді, відкрила обійми для литовських династів, які опанували її головні престоли .

З iсторикiв на ці спроби Данила Романовича звернув увагу тiльки О. Толочко . Вiн датував поїздку Данила Романовича в Орду 1250 р. Хронологiя Галицько-Волинського лiтопису достатньо проблематична. Але, напевно, все ж правими були М. Грушевський та iнші, якi вiдносили цю поїздку до 1246 р. І хоча рiзкий поворот у полiтицi Данила Романовича у сторону тiсних контактiв iз Захiдною Європою i боротьба iз ординською зверхнiстю наступили дещо пізніше , – галицький князь мусив рахуватися з реаліями політики, – саме тодi почалося гарячкове укрiплення мiст i перенесення столицi у Холм на захiдному кордонi.

Рiвночасно велися пошуки союзникiв проти Орди. У 1251 р. такий союз було скрiплено шлюбом дочки Данила з володимиро-суздальським князем Андрiєм Володимировичем, який незабаром виступив проти ординцiв .

Вiдкритий виклик Золотiй Ордi було зроблено у 1253 р., коли Данило Романович прийняв вiд римського папи Iнокентiя IV королiвську корону . Цей акт мiг означати тiльки одне: повну вiдмову вiд ординської залежностi. Сумнiватися у ньому не доводиться: папськi булли надiйно пiдтверджують iнформацiю лiтописця. Папа оголосив хрестовий похiд проти Орди. Його буллу отримав навiть князь Олександр Невський. Вiдразу ж пiсля цього у 1254 р. почалися походи проти Бакоти, де старшина Милiй став ординським намiсником, та болохiвських князiв, якi залишилися васалами Коренци. Цi заходи викликали вiйну з Коренцою (Куремсою), яка закiнчилася перемогою короля Данила.

Вартує звернути увагу ще й на такий факт: Б. був ханом (королем) улусу Джучi (Золотої Орди), тодi як каан (iмператор) Монголiї був його сюзереном. Поки улус Джучі входив до складу Монгольської імперії його хани навіть не карбували власних монет. З Каракоруму на території, підвладні Джучидам, присилали спеціальних чиновників для перевірки правильності нарахування податків, частка з яких відправлялася у столицю імперії. Прийняття королiвської корони васалом без згоди сюзерена i не iз його рук могло означати тiльки одне: розрив васальних вiдносин. Васал став на один рiвень iз сюзереном. Для Б. це був удар, але в той момент його хвилювали iншi проблеми – йшла боротьба за трон каана. Тому він негайно не втрутився у цю боротьбу, а Коренца міг розраховувати тільки на власні сили – незабаром почалася боротьба за трон самого Б. Чому Мауці не брав особисто участі у війні з Данилом Романовичем сказати важко. Може, подібно до Б., він був просто нерішучим і розніженим царевичем, а може отримав рану у попередніх війнах, яка заваджала йому самому брати участь у походах (Д. Плано де Карпіні подає його в числі тих вождів, які не брали участі в походах).

Старшою дружиною Б. була Буракчин-хатун. Вона була з племенi татарiв i зберiгала вплив на мужа протягом всього його життя. Можливо завдяки їй рештки татарів уникли винищення. Після розгрому цього племені Чингіз-ханом, внаслідок якого було знищено більшість дорослих мужчин, рештки татарів разом з іншими немонгольськими племенами складали авангард монгольського війська. Звичайно, належність до монгольського народу виділяла їх серед інших. Крім того відвагою та жорстокістю вони прагнули реабілітувати себе в очах монгольських вождів. Через це їх ім’я, що служило пострахом для ворожих народів (“татари ідуть!”), було перенесене на назву всього монгольського народу і у Європі замінило її. Можливі і інші пояснення цього феномену, про які було сказано вище. Татарів називали ще “тартар” і ця назва у європейських народів асоціювалася з підземним царством – пеклом.

3. ОРДУ (+ 1251) ...................................... ..........................................................1 < Гiлка Орду (табл.4)

За “Муiз-ал-аксаб” О. звали ще Iченом, тому часто iсторики вживають iм’я Орду-Iчен. Син Саркаду-хатун з племенi конгурат. М. Сафаргалiєв правильно звернув увагу на помилку ряду дослiдникiв, якi вважали О. старшим братом Бату . Такі достатньо поінформовані автори як Рашид ад-Дін та де Плано Карпіні, учасники курултаю 1249 р., де був присутнім і О., а також сам Чингіз-хан, навряд чи помилялися.

Бату видiлив О., напевно ще у 1227 р., улус у корiнних землях батька iз м. Отрар, першим великим центром держави хорезмшахів, здобутим Джучі, та ставкою в районi оз.Балхаш і 15 тис. монгольських родин. Його територія простягалася від лівого берега Сир-Дар’ї до північно-східних земель за Аральським морем і рік Ішим та Сарису. Цей улус став правим флангом Золотої Орди – Кок-ордою (Синьою ордою), яка з часом стала фактично окремою державою. Столицею О. було м. Сігнак. Йому підлягали і інші улуси монгольських царевичів на сході.

Виходячи з помилкової тези, Б. Владимирцова, що наймолодший син отримував юрт батька , М. Сафаргалiєв прийшов до висновку, що О. був наймолодшим з синiв Джучi . Цей висновок було зроблено на пiдставi прикладу Тулi, який до того ж не був наймолодшим сином Чингiз-хана. Те, що молодшi часом отримували батькiвськi землi пояснювалося активнiстю їх матерiв, якi перебували бiля батька в момент його смертi i встигали опанувати ситуацiю до пiдходу iнших претендентiв.

О. не випадково названий в рядi джерел старшим сином. Вiн був найстаршим пiсля Бату. Так вiн i перечисляється у джерелах. Крiм того ряд братiв (Шiнгкур, Удур, Тука-Тiмур i Сiнгкум) були його васалами, що було би неможливим, як би О. був наймолодшим. У Джучі О. командував правим флангом. З огляду на розніженість Бату у певні періоди це могло би бути, але це аж нiяк не дозволяє вбачати в О. наймолодшого з синiв Джучi.

О. відзначився ще у походах Джучі. У Бату він виконував важливі функції, представляв його на курултаях.

Вiдомо три дружини О.: Джуке-хатун, Табакана-хатун i незнана з iменi дочка нойона Укайджiли. Всi троє були з племенi конкурат.

4. БЕРКЕ (* бл.1209 + 1267) .......................................................................................... 1

Син Султан-хатун. Дата народження встановлюється на пiдставi опису ал-Муффадаля прийому посольства єгипетського султана Мелiк аз-Захир-Рукн-ад-Дiн Бейбарса. Хан Золотої Орди (1257–1267).

Б. брав активну участь у завойовницьких походах у 1236–1241 рр. Вiд Бату отримав улус на Пiвнiчному Кавказi, де були чи не найкращi пасовища, а також перетиналися міжнародні торговельні шляхи . Як наступний після Орду брат Бату, Б., напевно, очолював лівий фланг улусу Джучі і його васалами були окремі з молодших братів. Б. активно допомагав братовi i був провiдником його полiтики стосовно боротьби за головний трон Монголiї. Схоже, навiть, що вiн також був у числi претендентiв, позаяк Бату вiдмовлявся i вiд його iменi (це було вже по смерті Орду).

Прийшовши до влади через усунення синiв Бату, Б. проявив себе безпощадним i твердим правителем. Було проведено перезатвердження улусiв за братами. Зроблено перепис населення в Русi (1257–1259 рр.). Придушенi повстання в Новгородi (1257 р.), Ростовi, Суздалi, Ярославi (1259). При цьому на Русi були поставленi десятники, сотники, тисяцькi i темники . Бiльш твердо запроваджувалася система баскакiв.

Вiдчув змiни у Золотій Ордi i король Данило. Б. змiстив Коренцу (Куремсу) i замiнив його одним з кращих полководців – темником Бурундаєм. Можливо у зв’язку із смертю Мауці цей улус перейшов до Бувала чи його сина Татара. Отримавши значну допомогу, “у тяжкiй силi”, Бурундай приступив до вiдновлення залежностi Галицько-Волинської держави. У 1258 р. він змусив волинських князiв взяти участь у походi проти союзника Данила литовського короля Мiндовга, у 1259 р. на його вимогу були зруйнуванi укрiплення Володимира, Луцька, Крем’янця i Львова. У 1259–1260 рр. галицько-волинськi князi знову мусили брати участь у походi Бурундая проти своїх польських союзникiв, а у 1262 р. знову проти Литви .

Король Данило пiд час походiв Бурундая перебував в емiграцiї. Очевидно, що монголи його змiстили, а брат i сини були змушені скоритися пiд загрозою плюндрування краю. Монголи не змогли здобути столицю Данила Холм, але й король не змiг пiдняти на боротьбу своїх захiдних союзникiв. В джерелах за цей перiод вiдсутнi вiдомостi про дiяльнiсть короля, а монголи визнавали двох князiв: Лева Даниловича i Василька Романовича. Це також пiдтверджує версiю про емiграцiю Данила Романовича за межi Галицько-Волинських земель. I тiльки у 1262 р., коли змiна ситуацiї в Ордi, яка вимагала концентрацiї сил на сходi i пiвденному сходi, стала вiдчутною, король Данило повернувся з Угорщини i продовжив свою дiяльнiсть в руслi попередньої полiтики.

У 1260 р. ситуацiя в Золотiй Ордi знову загострилася. Смерть Менгу-каана привела до боротьби за головний монгольський трон мiж Хубiлаєм та Арик-Бугою. Останнього проголосили кааном у Каракорумi. Арик-Буга призначив Алгу, сина Байдара, ханом Чагатайського улусу. У його ставку прибула регентша Оркiна-хатун. Б. не визнав призначення Алгу i послав туди своїх нукерiв. Тодi Арик-Буга спрямував у Самарканд, Бухару та областi Мавераннахра Бiкi-оглана з емiрами Угачаром, Сулейман-беком (сином Хабаш-амiда) та Абiшку і 500 воїнiв з ними, щоб прогнати служебникiв Б. Лiтом 1260 р. у Китаї кааном був проголошений Хубiлай. Вибухнула вiйна мiж претендентами. Алгу визнав владу Хубiлая. Арик-Буга також у 1264 р. визнав Хубiлая кааном, продовжуючи ворогувати з Б., якому його вдалося нанести поразку у 1266 р. Б. не приймав активної участi у вiйнi мiж претендентами, використавши її для початку вiддiлення Золотої Орди вiд Монгольської iмперiї. Цьому сприяло i перенесення столицi у Ханбалик (Пекiн).

У 1251 р. курултай Чингiзидiв прийняв рiшення про похiд брата Менгу – Хулагу в Iран для повного завоювання цього краю. Iнiцiатором походу був Бату, але, схоже, що ця iдея виходила вiд Б. Похiд розпочався у 1256 р. i в короткий час завершився черговим тріумфом монголiв. Джучиди брали участь у цьому походi. Хулагу отримав вiд каана титул iльхана i фактично утворив новий улус-державу. Але майже рiвночасно розпочалося суперництво мiж цією державою та Золотою Ордою. А. Якубовський вважав, що основною причиною були претензiї Б. на Азербайджан, який Хулагу не хотiв вiддавати, тримаючи свою столицю у Тебрiзi .

Але не все так однозначно. Звичайно, за допомогу у завоюванні Ірану Хулагу повинен був наділити улусами на його території частину Джучидів, як це зробив Бату, надавши причорноморський улус Мауці. Б. чекав на такий крок Хулагу. Спочатку він навiть видав Хулагу царевича Балакана, звинуваченого у чарах. Арабськi автори називають рiзнi причини конфронтації. Ельмуфадаль писав про вiдмову Хулагу вiд частки данини на користь Джучидiв (що мало би мати місце, якщо Джучиди не отримали володінь у завойованих землях). Iбн Касiр – про вiдмову вiддати територiю п’ятої частини завойованого, що вимагав Б. Вассаф наголошував на претензiях Б. на Арран та Азербайджан. Рашид-ал-Дiн, який був прихильний до Хулагу, згадує про постiйнi посольства Б. i його зверхнє ставлення.

Хулагу сам пiдштовхнув Б. до розв’язки, спричинившись до загибелi царевичiв Кулi i Татара та стративши Балакана. Пiзнiше з його наказу були пограбованi i перебитi купцi, якi прибули в його землi iз Золотої Орди. Вiйна розпочалася у 1262 р. i з перервами тривала майже до кінця 60-х років XIV ст.

Перша велика битва на лiвому березi р. Кури (1263 р.) закiнчилася повною поразкою Хулагу. Тут, за свiдченням арабського iсторика Iбн Васила, Б. виголосив свою знамениту сентенцiю: “Якщо б ми дiяли спiльно, то пiдпорядкували б весь свiт” . У цiй вiйнi вiдзначився, командуючи туменом, царевич Ногай, син Татара, який мстив за свого батька.

Далi Б. встановив тiснi контакти iз ворогами Хулагу, в першу чергу iз єгипетським султаном Мелiк аз-Захир-Рукн-ад-Дiн Бейбарсом (1260–1277), який ще у 1262 р., за свiдченням Iбн-абд-аз-Захiра, запропонував Б. союз проти Хулагу . Пiдтримував Б. i сельджуцьких султанiв у Малiй Азiї, якi були потенцiйними противниками Хулагу. За свiдченням Iбн Бiбi, коли султан Iзз-ад-Дiн змушений був втекти у Вiзантiю, де був ув’язнений, Б. наказав своїм ординцям переправитися через Дунай i вивезти султана. Цей похiд на Константинополь у 1264 р. блискуче провiв також Ногай зі свого улусу. Пiсля цього Б. подарував йому Солхат i Судак у Криму. Тим часом матерi султана повiдомили про його смерть i вона викинулася з вежi, сестру та двох синiв ув’язнили, а Фахр-ад-дiн, який пробував йому допомагати, був переслiдуваний. Iзз-ад-Дiн помер у 1280 р. у Солхатi. По його смертi султаном проголосили його сина Гiяс-ад-Дiна Масуда, якому незабаром вдалося переправитися у Малу Азiю.

У 1266 р. пiсля поразки Хулагу у Сiрiї вiд вiйськ єгипетського султана, Б. вторгнувся через Дербент в Азербайджан. Розгромивши Абака-хана у Ширванi (1267 р.), вiн загнав противника за Куру. Не маючи змоги переправитися, вiн вирушив до Тбiлiсi. Але по дорозi Б. захворiв i, припинивши похiд, вiдступив через Дербент. Помер Б. при пiдходi до р. Терек.

Б. був суворим правителем, який вимагав безоглядного пiдпорядкування. Разом з Бату вiн прикладав значнi зусилля для пiдняття мiського життя, ремесла i торгiвлi. При ньому було зведено величне місто – Новий Сарай, куди Б. переніс столицю. У його часи бiльшiсть монголiв залишалася язичниками-шаманiстами, якi прагматично вiдносилися до iнших релiгiй, вiдкидаючи релiгiйну непримиреннiсть i вiротерпимiсть. За свiдченням ал-Омарi та Елькальшандi Б. прийняв iслам ще у 1240-i роки до вступу на престол. Iбн-Халдун та ал-Айнi розповiдають, що Б. прийняв iслам через бухарського шейха ал-Бахерзi, який змусив його три днi чекати прийому. Поряд з тим Б. продовжував політику віротерпимості, зокрема жителі руського кварталу у Новому Сараї мали свої церкви. Б. був також покровителем зодчих і митців .

Ал-Муффадаль залишив цiкавий опис прийому Б. посольства єгипетського султана Мелiка аз-Захир-Рукн-ад-Дiн Бейбарса: “В той час царю Берке було вiд роду 56 рокiв. Опис його: рiдка борода, велике лице жовтого кольору, волосся зачесане за обидва вуха, в [одному] вусi золоте кiльце з цiнним каменем, на ньому шовковий кафтан, на головi ковпак i золотий пояс з дорогими каменями на зеленiй булгарськiй шкiрi, на обох ногах черевики з червоної шагреневої шкiри. Вiн не був опоясаний мечем, але на кушаку його чорнi роги витi, усипанi золотом” . Прийом вiдбувався у шатрi, в якому вмiщалося до сотнi людей, на лавках сидiло 50 чи 60 емiрiв. Хан сидiв на тронi поруч з дружиною. Послання Б. доручив читати вiзирю. Вiзир Шереф-ад-Дiн ал-Казвiнi добре розмовляв арабською i тюрською мовами.

Б. мав кiлькох дружин, з яких вiдомi Джiджек-хатун та Кехар-хатун. Здається мав незнаного з iменi сина, якого вилiкував ростовський єпископ Кирило i дальша доля якого невiдома. Ординськi родоводи про нього нiчого не говорять.

5. БЕРКЕЧАР (+ пiсля 1270) ......................................................................1 < Гiлка Беркечара (табл.5)

Син Султан-хатун. Активний часник походу Бату у 1237–1242 рр. У 1241 р. очолював розвідку, послану в землі “алеманів і франків”. Отримав улус на кордонах з улусом Чагатая.

У 1266 р. Борак, син Сунтая і внук Менгу, захопив Чагатайський улус, скинувши двоюрідного брата хана Мубарак-шаха. Кайду, на той час васал Менгу-Тимура, разом з Кипчаком були пiдступно розгромленi. Менгу-Тимур вислав проти Борака Б. з 50 тис., який розгромив його. Коли ж Борак спробував розорити Самарканд, Б. послав до нього Кипчака з пропозицiєю миру. Кипчак з почтом з двох сотень зупинився у Согдi, зустрiв Борака i домовився про курултай. Весною 1269 р. улус Чагатая було поділено. Борак отримав дві третини Мавераннахра (одна третина залишилася Кайду i Менгу-Тимуру), а також право взяти частину Iрану. Лiтом 1270 р. Борак був розбитий Абака-ханом. 26.11.1270 р. Менгу-Тимур прислав Б. кречетiв i соколiв в дарунок. Напевно це було відзначення його заслуг у справі порозуміння з Бораком. Пiсля 1270 р. про Б. немає згадок у джерелах.

6. ШИБАН (ШЕЙБАН) (+ до 1251)............................................................. 1 < Гiлка Шибана (табл.6)

Син Кесер, походження якої незнане.

Учасник курултаю у 1228 р. по виборах Удегея. У 1236 р. командував туменом i йшов в авангардi. Переправившись через рiку, з Бурундаєм раптово напали на стан булгар. Вдало скориставшись замiшанням, викликаним падiнням царської палатки, Ш. i Бурундай добилися перемоги. Вiдзначився в угорському походi. Отримав улус мiж землями Орду i Бату, а також племена кушчi, найман, карлик i буйрак та країну Курал бiля Уральських гiр.

7. ТАНКУТ (+ до 1251) ...................................................................................1 < Гiлка Танкута (табл.7)

Син Куйкі-хатун з племенi кераїт.

Активний учасник походiв 1236-1241 рр.

8. БУВАЛ .........................................................................................................1 < Гiлка Бувала (табл.8)

Син від наложницi Караджiн-хатун.

Можливо, що Б. помер молодим, бо не згаданий у подiях 1236–1241 рр., а, можливо, що він просто не відігравав поважної ролі. М. Сафаргалiєв вважав, що “Бувал” це спотворення від “Мовал” i допускав його тотожність Мауці, який кочував бiля Днiпра i був зятем Бату, як писав Плано де Карпiнi. Він виходив з того, що його улус пiзнiше успадкував внук Ногай, напевно по загибелі батька Татара у 1262 р. Цей дослiдник допускав, що улус Мауці-Б. тягнувся аж до Дунаю . Якщо друга версiя майже не викликає застережень, бо Коренца (Куремса), який воював проти Данила Романовича, міг бути не улусбеком Правобережжя, як вважають деякі історики, а просто темником і еміром Мауцi (Могуцiя), який вимагав у Данила Романовича вiддати Галич, а пізніший улус Ногая включав все Правобережжя та Нижнє Подунав’я і присланий на заміну Коренці Бурундай згодом був темником у Ногая, то перша версія є доволі сумнівною. Монголи не практикували шлюби з близькими родичами – в цьому просто не було потреби. Бувал і так належав до клану Джучидів. Інша справа Мауці – син Чагатая, про якого згадує той же Плано де Карпіні. Одруження з дочкою Бату та надання йому великого улусу саме на західних кордонах могло бути платою Бату за участь Чагатаїдів у західному поході, а одночасно і пошуками союзу проти нащадків Угедея.

Б. скоріше всього помер до 1242 р. , а його сини стали васалами Берке і отримали менші володіння в його улусі. Лише син Татар або навіть внук Ногай дістав від Берке улус Мауці.

9. ЧIЛАУКУН ........................................…………….........................................1

Син Кесер, походження якої незнане. Інша форма імені Чівалук.

Про його дiяльнiсть нiчого не вiдомо. Нащадкiв не мав.

10. ШIНГКУР ...............................................................................................1 < Гiлка Шiнгкура (табл.9)

Син Фаріс [?], походження якої незнане.

Брав участь у походах 1239–1240 рр. на Пiвнiчний Кавказ. У 1242 р. половцi напали на його володiння. Разом з Кутаном розгромив їх, здобувши країну урунгутiв i бададжiв. Цi бої йшли в районi Дербента. Був на лiвому фланзi Кок-Орди у пiдпорядкуваннi Орду, тому можна погодитись, що його улус знаходився десь на сходi Золотої Орди .

11. ЧИМПАЙ ................................................................................................. 1 < Гiлка Чимпая (табл.10)

Син Кутлук-хатун з племенi баргут.

Його дiяльнiсть не знайшла вiдбитку в джерелах.

12. БУРЕ (МУХАММЕД) ..............................................................................1

Син Султан-хатун з племенi iмек (чи iкерас?).

Не слiд плутати з Бурi, внуком Чагатая, активним учасником походiв 1236–1240 рр. Одним з перших серед Чингізидів прийняв мусульманство. Нащадкiв не залишив.

13. УДУР ............................................................................................................1 < Гiлка Удура (табл.11)

Можливо був син старшої дочки хорезм-шаха Мухаммеда, яка була взята наложницею до гарему Джучі.

Був на лiвому фланзi Кок-Орди як васал Орду, а отже, напевно, його улус знаходився десь на сходi за Аральським морем.

14. ТУКА-ТИМУР ................................................................................ 1 < Гiлка Тука-Тiмура (табл.12)

Син від наложниці Кагрі-хатун з племені меркітів.

Активний учасник походiв, був на курултаї у 1246 р. За Рашид-ад-Дiном був з Орду на лiвому фланзi, а отже мав володiння на сходi, скоріше всього північніше Аральського моря. Позаяк його син Уранг-Тiмур за Абулгазi мав володiння в Криму, Гаммер, Говарс та інші дослідники вважали, що Т.-Т. володiв кримським улусом. Ця проблема залишається відкритою.

15. СIНГКУМ ................................................................................................. 1

Син Фаріс [?], походження якої незнане. Інша форма імені Шінкум.

Як васал Орду (за Рашидом-ад-Дiном) перебував на лiвому фланзi Кок-Орди, тобто мав володiння на сходi у нинішньому Казахстані поблизу Аральського моря. Нащадкiв не залишив.

16. ЕСЕН [?] ............................................. ........................................................1

“Муiз-ал-аксаб” зараховує його до синiв Джучi. З iнших джерел невiдомий, його нащадки теж. Можливо помер дитиною.

17. ХУЛАЧI [?] ................................................................................................ 1

“Муiз-ал-аксаб” зараховує його до синiв Джучi. З iнших джерел невiдомий, його нащадки теж. Можливо помер дитиною.

18. КУВАДУР [?] ............................................................................................. 1

“Муiз-ал-аксаб” зараховує його до синiв Джучi. З iнших джерел невiдомий, його нащадки теж. Можливо помер дитиною.