Село розташоване на лівому березі Дністра, бі­ля місця, де у нього впадає річка Бистриця. Ми­нуле Колодруб тісно пов'язане з історією сіл так званого Комарнівського ключа (тепер це територія Городоцького району). Історія найдавнішого поселення сягає кам'яної доби. Це доказують кам'яні знаряддя (скребки, різці та ножі для обробки продуктів мисливської здобичі, кремінні вістря стріл і списів тощо), зна­йдені на території так званого Селища.

«Назви сіл, що лежать неподалік В. Горожанни, відображають поняття з періоду Розселення (2-6 століття). В Колодрубах – рубали на дрова викорчуваний ліс. Повергів – територія, де повержено, вирвано з корінням старезні дерева, люди­ною чи стихією. Липиці лежать на узліссі липо­вого гаю. Вербіж – від вербового гаю. Гуменець оточений городами...» Таке найбільш вірогідне пояснення походження назви "Колодруби" подає В. Паучок.

Найдавніша писемна згадка про село, очевидно, відноситься до 1440 року. Судовий запис засвід­чує, що 5 грудня 1440 року львівський міщанин М. Гельмваз повернув Петру з Грімна його села: Колодруби, Лісневичі і Грімно. У витягах з люстраціі 1469 року читаємо, що воєвода Руського воєводства одержав від короля якісь монастирі в Колодрубах і Грімному. А з податкового реєстру 1515 року видно, що селом володіли магнати Заславські і обробляли вони 12 ланів землі (лан – 20 гектарів).

У 1578 році Колодруби виступають як володін­ня подільського воєводи, а сільські оброблювані площі зменшились до 8,5 лана і до середини сім­надцятого століття залишались на цьому рівні. 1648 року Колодруби були частково пограбова­ні татарськими загонами. Через те наступного року з них неможливо було зібрати більше 34 золотих податку, про що свідчить присяга колодрубівських селян Івана Пришляка та Левка.

Внаслідок першого поділу Польщі у 1772 році Західна Україна увійшла до складу Австрійської імперії. Із земельної метрики села 1787 року, на­писаної німецьким готичним рукописом, дізнаємо­ся, що поля в селі займали 598 моргів (морг – 0,56 гектара), а луки та пасовиська – 611 моргів. Гра­фові Лянцкоронському належало 407 моргів зе­мельних угідь та весь ліс (291 морг).

Великим багатієм був священик. Два рази на рік за звичаєм він обходив селянські хати і збирав податок для себе – по три гроші, а навесні від кож­ної хати збирав по два гроші "на вино" для прича­щання та шість яєць. У 1798 році в селі нараховувалося 108 сімей українського населення. Австрійські податкові чи­новники записали, що основ­ними посівними культурами були жито й овес.

Восени 1817 року у зв'язку з неврожаєм і го­лодом у Колодрубах почалося селянське завору­шення, яке стало прологом кількарічної боротьби селян проти кріпосницького гніту. Управитель ма­єтків графа Лянцкоронського Ю.Рильський звер­нувся з проханням до властей, щоб у селі поставили 20 солдатів для втихомирення та залякування се­лян, що й було зроблено. Але цей захід не допо­міг. 5 вересня 1818 року жителі Колодруб та су­сідніх сіл Комарнівського ключа подали скаргу до губернських властей на надмірні утиски дідича. Уповноваженим колодрубівської громади був обра­ний Гринько Пилипів, який і носив скарги в різні інстанції. Селяни вперто не хотіли здавати помі­щикові вівса, птиці, яєць. Солдати силою збирали продукти. Непокірним селянам давали по десять буків, але й це не змусило їх до покори.

У грудні 1818 року селянські представника з Колодруб і сусідніх сіл домагались у властей пас­портів, щоб самим подати скаргу імператорові у Відні. Та восени наступного року військо знову стя­гувало недоїмки, застосовуючи тілесні покарання. Власті попередили селян, що за їхню непокірність у них відберуть хати і землю. Чаша народного тер­піння переповнилася, і восени 1820 року в селах Комарнівського ключа вибухнуло повстання. Для придушення його губернські власті розквартирува­ли у селах ескадрон драгунів, ескадрон гусар та дві роти піхоти.

Солдатські грабежі призвели до того, що на­весні 1822 року селянам нічого було сіяти. Двічі вони зверталися до австрійського імператора, наїв­но вірячи в його доброту і справедливість. Але се­лянських послів у Відні чекала поліція, щоб від­дати їх у руки поміщиків. Колодрубівський посол Гринь Пилипів відсидів два тижні у тюрмі, а по­тім змушений був утікати з села, бо поміщик пог­рожував розправою. Він вдавався до цього нерідко. Наприклад, сільський війт Іван Джавала за від­мову підписати незаконні вимоги поміщика одер­жав 25 палиць і місяць просидів у в'язниці, після чого був зміщений з посади. У червні 1822 року колодрубівські селяни Іван Ярош, Дмитро Шпить та Іван Джавала від імені громади підписали третю скаргу до "найяснішого цісаря", але теж безуспіш­но.

Взимку 1845 року в селі почалася епідемія мотилиці на велику ротату худобу, яка почала по­ширюватися і по інших селах. У поміщицьких фільварках, щоби врятувати худобу від падежу, її напували брагою, що залишалася від горілчаного виробництва. Селяни цим скористатися не могли, їхні біди ставали ще тяжчими.

Наступної зими почалося антипоміщицьке повстання на Перемишльщині, яке очолив селя­нин Якуб Шеля. Тієї ж зими управитель колодрубівських маєтків Цемірський з тривогою писав у Відень графові Лянцкоронському, що у Львові ходять чутки, ніби громади Колодруб і сусідніх сіл Хлопи і Бучали послали делегацію до ватажка польських повстанців.

Після видачі австрійським урядом 13 квітня 1846 року циркуляру про скасування літніх допо­міжних днів та підводної повинності в Комарнівському ключі селяни почали ухилятися від відробітку панщини взагалі. Місцевий управитель М'єдзиховський писав: "Селяни переконані, що панщина повністю скасована, починають скликати збори і наради." Але з ненависним кріпацтвом покінчила тільки "Весна народів" – революція 1848 року.

Багатотомний "Географічний словник" з 1880 року пише, що в Колодрубах проживало 979 чо­ловік. У 1882 році збудовано дерев'яну церкву св. Юрія. Магнатові Лянцкоронському належала по­ловина всіх сільських лук і городів, третина пасо­вищ і весь ліс. Багато сільських земель перебувало у заболоченому стані. Наприклад, пасовисько "Бо­лото" займало 160 гектарів.

Спогади про Івана Франка про Колодруби в повісті "Батьківщина" 1904 року: "... село, положене на болотистій долині, серед лоз і очеретів, видалося мені страшенно неціка­вим. Низенькі хати, низенькі плоти, коряві верби, чорні вільхи... - все те якось давило мою душу, навівало сум і нудоту... Таке мізерне, сумне, одно­тонне та нічим не визначне місце... Люди живуть на рівнині, яку часто заливає Дністер, серед багон і боліт, а на дорогах, які ведуть через їх села, боло­то, як кажуть, не висихає ніколи".

У селі була однокласна школа, де довгі роки вчителювали Григорій Лев та Степан Сеньків, які проводили в селі культурно-освітню роботу.

Григорій Лев – виходець з міста Комарно. За­кінчив Самбірську учительську семінарію. У 1924 році призначений директором школи в с. Колодру­би. Навесні 1942 року переїхав до міста Яворів Львівської області, де і помер у 1961 році.

Григорій Лев був свідомим українцем, патріотом, гли­боко гуманною, розумною людиною. Любив музи­ку, грав на скрипці. З повагою ставився до селян, дбав про те, щоб здібні селянські діти не обмежува­лися здобуттям початкової освіти. До його порад прислухалися не тільки рідні, але й багато колодрубівчан, які досі вдячні за ці поради і згадують його добрим словом.

Степан Сеньків народився в селі Новосілки Рудківського повіту. 1914 року закінчив учитель­ську семінарію в Самборі. З серпня 1914 року по листопад 1918 року перебував на фронтах Першої світової війни як солдат австро-угорської армії. З повстанням ЗУНР вояк УГА. Тільки в 1924 році польські власті дозволили Сеньківу працювати вчителем у Колодрубах, але вже через два роки пе­ревели до іншої школи. Помер у 1988 році в Яво­рові. Своє довге життя прожив чесно й скромно з великою любов'ю до рідного краю.

У другій половині XIX ст. в Колодрубах жив заможний господар Кирило Давид - батько свідо­мих українців Григорія Давида, доктора права, адвоката та Якова Давида, агронома. Вони на­ціонально просвітили багато молоді в селі. Зокре­ма, Миколу Яроша, що довгі роки був громадським секретарем, та Михайла Стефанишина, який після заснування читальні "Просвіти" в 1907 році був кілька років її головою.

Уродженець села юнак С. Маланій був під-старшиною в австрійському 89 полку і там зап­риятелював з Гриньом Тершаківцем та багатьма іншими національно свідомими юнаками з Комарна. Після трьох років військової служби Маланій оселився при окружному суді в Самборі із своєю численною національно свідомою родиною. Часто відвідував рідне село і разом з синами Кирилом і Давидом проводив культурно-освітню роботу.

Перша світова війна призвела до застою на культурно-освітній ниві. Засноване напередодні війни товариство "Сокіл" перестало існувати, чи­тальня "Просвіта" ледве животіла, бо ідейна мо­лодь була призвана до австрійської армії або ж по­повнила лави Українських Січових Стрільців.

Серед січових стрільців був і Григорій Да­вид. Як фахівець з міжнародного права, служив поручником штабу Української Галицької Армії. Очолював делегації на переговорах з Симоном Петлюрою, готував правові основи для Акту Злуки УНР і ЗУНР, був серед тих, хто підписав цей Акт, відіграв активну роль у Листопадовому Чині 1918 року у Львові. "Через десятиліття чую голос Григорія Давида. Доктор права, вільно володів ні­мецькою, французькою мовами, знав грецьку, ла­тину, був поставний. Збереглися його гімназійні свідоцтва за 1903–1905 роках. Оцінки з усіх предметів – "дуже добре", а з гімнастики – "визначально" У 1920 році большевики розстріляли його", – так згадує про свого стрийка племінник Богдан.

З 1898 року парохом у Колодрубах був о. Теодор Сапрун, москвофіл. Упродовж десятиліть постійно брав активну участь як у релігійному, так і гро­мадському житті: з 1886 року він – один з перших членів Товариства св. апостола Павла у Львові, член організації імені Качковського, у 1903 році його призначають міським деканом Городоцького деканату, відтак він співпрацює з Крайовим відділом регу­ляції рік.

Сапрун всіляко перешкоджав народовцю з Повергова Степанові Ганущаку у проведенні культур­но-освітньої, роботи, в заснуванні читальні "Прос­віти", натомість його стараннями в Колодрубах було засновано читальню ім.Качковського.

Свій слід в історії України залишив Северин Сапрун (племінник Т.Сапруна) – священик, дири­гент, педагог, діяч музичного та релігійного жит­тя, вояк-доброволець УГА.

Суть феномену о.Сапруна полягає в тому, що він своєю діяльністю продемонстрував одну з най­характерніших ознак галицького культурного життя 19 – початку 20 століття – поєднання в одній осо­бі священика та музиканта.

Найповніше здобутки о. Сапруна на музичній ниві виявляються у його діяльності диригента та організатора хорового життя. Організація хорів, охоплення ними якнайбільшої кількості людей, підвищення мистецького виконавського рівня хо­рових колективів - саме це було предметом основ­ної турботи священика-музиканта. А про цей рівень може свідчити хоч би репертуар найулюбленішого дітища Сапруна-Дрогобицького "Бояна", у який входили, зокрема, "Стабат Матері" Дж. Россіні, "Месія" Генделя, твори інших видатних європей­ських та, звичайно, ж, українських композиторів.

Загалом о. Сапрун брався за розв'язання най­актуальніших проблем музичного життя всієї Галичини. Тому всі його починання, закладені ще в Дрогобичі, мали дотичність із загальнона­ціональними проблемами. Такою, зокрема, була і його боротьба, скерована на виборення "права людності" для Вищого музичного інституту ім. Лисенка, філію якого він організував і очолював у Дрогобичі. Володіння "правом людності" нада­вало можливість випускникам музичного закладу викладати у музичних школах і було для керів­ництва Інституту справою честі, оскільки урівняло б заклад з провідними аналогічними закладами всієї імперії. Але австрійські державні чиновники унеможливили розв'язання цього питання.

Загальнонаціональною справою було і засну­вання о. Северином Сапруном часопису "Боян". Це скромне невибагливе у зовнішньому оформлен­ні видання стало вже з перших своїх номерів од­ним з найавторитетніших українських часописів Галичини у міжвоєнні роки. Воно висвітлювало хорове та музичне життя краю, внутрішнє життя ВМІ ім. Лисенка, давало методичні порали тим, хто вивчає музику.

Характерним також є те, що всі свої починання о. Сапрун проводив "на широку ногу", позбавляючи їх провінціалізму, чим, на жаль, подекуди грішили інші українські культурні захо­ди. У цьому відношенні показовим є його успішно реалізований проект святкування сотих роковин від народження Миколи Лисенка, проведений 31 липня 1942 року в окупованому німцями Львові. На цьому святкуванні були присутні десятки ти­сяч людей з усієї Галичини, а сам отець диригував півтора тисячним зведеним хором.

Отець Сапрун, був також засновником і керів­ником Інституту народної творчості у Львові (1941-1944рр.) Він сам добре співав, грав на різних інструментах, писав музикознавчі розвідки, скла­дав вірші, залишив по собі значну композиторську спадщину. Частини цієї спадщини, віднайдені в різних архівах України та зарубіжжя, вміщені в книзі "Крихти" видані до сторіччя від дня наро­дження та п'ятдесятиріччя смерті о.Северина Сапруна. Під кінець другої світової війни він емігру­вав за кордон, де займався активною громадською діяльністю. Там скінчився його життєвий шлях. Помер у Парижі, де й похований.

Донині живуть у Колодрубах онуки і правнуки славетного музиканта, професора, отця Северина Сапруна.

Влітку 1919 року Західна Україна перейшла під владу Польщі. Два десятиліття колодрубівчани зазнавали її жорстокого гніту. Сільське господарство було надзвичайно від­стале, що зумовлювалося вкрай нерівномірним розподілом землі. Машини майже не застосовувалися, основними знаряддями були дерев'яні плуг і борона а також серп і ціп. З огляду на це більшість господарств не давала прибутку, ледве зводила кінці з кінця­ми. Селяни змушені були найматися до куркулів, орендувати землю в священика. Важким тягарем на плечі селянства лягали по­датки, штрафи й борги, які значно переважали вартість селянських господарств. Розмір податків з року в рік зростав. Якщо до 1914 року податок на одного чоловіка становив 48 злотих, то в 1930 році – 100 злотих.

У вересні 1939 року на Миколаївщину прийш­ла червона армія. 24 вересня в Колодрубах було створено селянський комітет, до складу якого вхо­дили: Ілько Андрушко, Сень Боб'як, Іван Вірт, Микола Ганущак, Панько Микитин, Федір Рій. На словах комітет був тимчасовим органом влади, що мав контролювати всі сфери життя, а насправді всім заправляли прибульці зі сходу, які майже повсюдно користувалися російською мовою.

У селі закрито читальню "Просвіти" і товарист­во "Сокіл", ліквідовано кооператив. Натомість у березні 1941 року, 42 бідяцько-середняцькі гос­подарства загнали в колгосп ім. XVIII партз'їзду (голова правління Ілько Андрушко).

Органи НКВС за найменшою підозрою ареш­товували і кидали в тюрми без суду і слідства найсвідоміших людей. Серед багатьох колодрубівчан енкаведисти заарештували колишнього голову "Просвіти" Михайла Стефанишина. Госпо­дарів, які мали землю, хати, інвентар, забирали цілими родинами, відвозили на залізничні станції, вантажили у вагони і відправляли в Сибір.

29 червня в Колодруби вдерлися німецькі вій­ська. Гітлерівці жорстоко катували колгоспних активістів (Ілька Андрушка, Григорія Ганущака, Івана Купчака), вбили всіх членів родини єврея Борхмана, спалили при відступі церкву. Окупацій­ні власті забирали молодь на примусові роботи до Німеччини. З Колодруб було вивезено 120 людей, майже всі вони повернулися. Німці запроваджува­ли великі побори: здача збіжжя, худоби для вій­ська, вируб лісу та інше.

У липні 1944 року на Миколаївщину повернула­ся радянська влада. Десятки колодрубівчан були мобілізовані в радянську армію, 20 їх загинуло на фронті.

Уже з 1944 р. в усіх місцевостях Західної України партійні, радянські та каральні органи продовжили розпочаті у 1939-1941 рр. "соціалістичні перетво­рення", розгорнули своєрідну "радянізацію – 2", яка також супроводжувалася великомасштабним те­рором. Вони поспішали якнайшвидше зрівняти в усіх відношеннях західних українців зі східними, насамперед розтоптати високу національну свідо­мість галичан.

Розпочалась форсована ліквідація приватної власності, передусім на землю, примусове залучен­ня селян до колгоспів, поспішна індустріалізація краю.

1950 рік став роком суцільної колективізації краю. Уже восени 1949 року в Колодрубах організо­вано новий колгосп ім. Щорса (голова правління Михайло Гринчук), куди загнали майже всіх се­лян.

Примусова колективізація, антинародна подат­кова політика, командні методи заготівель, роз­права над греко-католицькою церквою, масові вивози населення в Сибір (1946 року з Колодруб вивезено 10 родин впалих повстанців), виклика­ли незадоволення селян і поповнювали соціальну базу явлення УПА, підпільного опору ОУН. Най­кращі сини і дочки Миколаївщини, ризикуючи життям, виступали проти тоталітарного режиму більшовицької влади піл девізом: "Здобути волю Україні або загинути за неї" У національно-виз­вольній боротьбі в 1939 – 1954 роках загинуло 30 колодрубівчан.

Найбільший бій між відділами УПА та біль­шовицькими загонами на теренах Миколаївщини відбувся 9 січня 1945 року у селі Велика Горожанна. Енкаведисти оточили одну сотню УПА з куреня "Зубри". Після цілоденного бою повстанцям вдало­ся прорвати ворожу облогу і вийти з оточення, ири цьому під час прориву (впродовж однієї години) впало 20 повстанців. Енкаведисти втратили 304 бійців убитими, а 30 раненими. Повстанці знищи­ли 11 автомашин, танкетку і броньовик, в якому їхав майор НКВС зі своєю дружиною оглядати бій.

Через деякий час жителі села поховали всіх по­леглих повстанців (серед них трьох з Колодруб) у братській могилі на цвинтарі. У 1992 р. тут бу­ло освячено пам'ятник "Героям, полеглим за Ук­раїну".

З квітня 1945 року в Колодрубах відбулася трагічна подія. У той час поблизу села в урочищі Кошів у двох криївках перебувала велика група повстанців з місцевого самооборонного відділу на чолі з Михайлом Древняком, родом з Колодруб. Місцевий стукач повідомив про повстанців в НКВС і вже в післяобідню пору великі групи енкаведистів з Комарна, Миколаєва, Мединич та Щирця в загальній кількості понад триста чоловік з різних боків оточили село. Майже сто енкаведистів з Ко­марна пройшли колоною через Колодруби в бік Кошова. Серед них був зрадник, вкритий плащ-палаткою. Неподалік криївок перебували стійкові. Повідомивши пароль, енкаведисти розстріляли стійкових, а потім зверху поставили вибухівку і запропонували повстанцям здатися. Не одержавши відповіді, вони підірвали криївку і кинули в про­лом кілька гранат. Через деякий час енкаведисти зробили постріли в голову кожному повстанцю. Всього тоді загинуло 27 повставців: 16 з Колодруб, 6 з Малої Горожанни, а решта з інших сіл.

На місце трагедії прийшли родини полеглих і поховали тіла. У 1995 р. на старому цвинтарі в Колодрубах було освячено пам'ятник землякам, які загинули в боротьбі за волю України.

Люди в цьому діалозі

Залиште ваші коментарі

Залишити коментар як гість

0
  • Гість - Русский Парень


    Привет из российского города Киева!

  • Гість - Glenda

  • Гість - Ashley

  • Гість - Cathy

    http://internationaldirectory.xyz/listings/albuquerque-jak-zlikwidowac-cellulit-na-udach/ These a few of the ways by that youll use essential oil to achieve a healthy and glowing over all skin. Keep in mind, however, that prevention should be considered better than cure. Correct and having plenty of sunshine and fitness can can keep your skin in healthy condition.

  • Гість - Teri

    http://www.vernier.org.au/author/zutoshi72/ There are many techniques you should use to approach getting rid of hemorrhoids. When i feel certain system which utilizes natural methods is extremely. Our world today may be very demanding on all the us, both mentally and physiologically. You must not let it get to you, relax and really like. Your body will take good care of you through taking care pc.

  • Гість - Michael

    https://www.ciifrol.com/profile/todobu78/ People that not have white teeth possess a feel low and embarrassed in any social getting. If you are facing similar problems you need to find the best homemade remedies for teeth bleaching.

  • Гість - Adam

    http://www.tims-tackle-shop.com/author/deopuzzfor83/ A full body massage has its advantages, but a foot massage can heal the body and eliminate some complaints. It uses reflexology, an ancient Chinese technique that is for healing the body and to relax the muscles. Its the base of massage, some people have frequent colds, headaches, joint or muscle pain & a first-class foot massage can straighten all those out! This massage is also known as sole massage or reflexology as discussed above. Reflexology recently been extensively practiced by the Chinese as believe that that each & every organ in our body corresponds using a specific point with a sole of the foot, an interesting concept that has given birth for interesting product. A step above a personal foot massage there could be the massager available for sale by owner.

  • Гість - Christy

  • Гість - Amanda