(Продовж.)

Василь Краївський, побачивши нас за столом із випивкою, обурився: «Ваш поступок не гідний української молоді. Щоби я вас не стидив перед «Просвітою», церквою і громадою, моя сестра Софія і всі присутні понесуть за це моральну кару – будете возити шутер (бити поклони чолом до порога)».

Пані Софія повідала про ще один трафунок, який, власне, свідчить про те, що її брат справедливо відстоював права своїх односельців: «Десь у 1938 році до нас на парафію направили отця Нуда. Отець Волинець перейшов у Кагуїв Миколаївського району. А одного червневого дня завітав до нас, узяв шістьох дівчат і повіз на декілька днів у Вовків заготовляти сіно на фільварку. Там жили поляки-мазури і, коли ми приїхали, вони почали кидати у нас камінням і гукати услід: «Кабані прієхалі!». Дізнавшись про цей інцидент, Василь одразу написав листа отцю Волинцю із вимогою негайно повернути дівчат назад у Загірочко. Наступного дня батько Ганни Петрів, яка працювала разом із нами, приїхав фірою і забрав нас додому».

…Документів, які б засвідчили точну дату вступу Василя Краївського до лав ОУН, наразі, не віднайдено. Але за словами очевидця – ходорівчанина Євгена Куриласа (син Степана Куриласа), імовірно, це було у другій половині 30-х років. Він добре пам’ятає, що за політичну діяльність у 1938 р. поляки двічі арештовували Василя, він по кілька місяців відсидів у Ходорівській тюрмі (нині там школа №2). «Я щодня, - згадує пан Євген, - а іноді і двічі на день носив йому передачі. У торбині була не їжа, а свіжі газети, книги».

Детальніше про обставини арешту Василя повідала його тодішня наречена. Нині 91-річна Михайлина Медвідь ( дівоче прізвище Садоха, у рядах ОУН була від 1941 р.) живе у Добрівлянах на Жидачівщині: «На Зелені свята, коли Ходорівщина вшановувала пам’ять полеглих січових стрільців, ми з церковними процесіями ішли зі свого села у Ходорів до братської могили. Василь ніс терновий вінок. За це його затримали й арештували поляки. Тоді він уже готував мене до вступу в ОУН. Молодь підбирали не кількістю, а за моральними і патріотичними критеріями. Тому до вступу в українську організацію готувалися довгі місяці, упродовж яких симпатик виконував завдання і доручення організації, вивчав історію України та основні засади українського націоналіста. Індивідуальні бесіди із майбутніми членами ОУН проводив сам Краївський. І лише тоді, коли він бачив у співбесіднику особистість, готову до боротьби і жертовності в ім’я України, юнак чи юнка поповнювали ряди борців за державну Незалежність. В уяві Василя це звучало так: «Україна або могила».

Коли Василь удруге вийшов із тюрми, то довго не повертався додому. Як розповіла його сестра Софія, удома усі хвилювалися. Бо думали, що він бере участь у подіях, які відбувалися у Карпатській Україні. Але виявилося, що він переховувався від польської поліції: «Якось мати відправила мене до Ходорова, - пригадала пані Софія, - щоби розпитати у знайомих про брата. У Степана Куриласа, де він працював, я нічого не довідалася. Тоді пішла до Ганни Андрусьової. Коли почала випитувати, то господарі поводилися так, ніби нічого не чули і не знали про Василя. Але зрозумівши, що мене привело хвилювання рідних, господиня постукала у стінку (мабуть, це був умовний знак), а за якусь хвилю до хати зайшов брат».

У 1939 р. у Ходорів вступили радянські війська. Євген Курилас добре пам’ятає той день. Адже разом із батьком став очевидцем зустрічі з «визволителями». А ввечері до них завітав Краївський, якому батько змалював усю картину: «Сьогодні у центрі, у парку, було багато народу. Я взяв сина і пішов подивитися на «братів зі Сходу». Люди помітно раділи, що нарешті закінчився польський гніт. Багато хто прийшов із квітами, хлібом-сіллю. А дві сестри-вчительки Бойчак – із жовто-синім прапором. Коли наблизилася колона військових, командир у шкірянці зіскочив з коня й одразу повернув до них. Я спершу подумав, що іде привітатися і подякувати за гостинний прийом. А він грубо вирвав у жінок знамено, зламав древко, пошматував полотнище й накинувся на них із кулаками. Я оторопів від побаченого. Взяв сина за руку і пішов геть. Хто ж то прийшов, Василю? Бачу, добра нам не буде».

Через декілька місяців Василь перебрався на Івано-Франківщину, де працював постачальником. За спогадами Євгена Куриласа, він навідувався до них лише уночі. Коли вибухнула Друга світова війна, Краївський повернувся додому й одразу поринув у політичне життя. У липні 1941 р. брав активну участь у проголошенні Акту відновлення Української Державності на Ходорівщині.

До події проголошення Акту відновлення Української Державності було приурочене перепоховання з Рогатинщини останків члена ОУН Антона Гураля (уродженець с.Дуліби), який загинув у цьому ж році біля с.Яглуш від більшовицької кулі. Василь організував молодь і попрямували у Дуліби на похорон. Там виступали представники духовенства, інтелігенції, відомі політичні лідери не тільки з Ходорівщини, але й Івано-Франківщини, Бібреччини. Відтак похоронна процесія переросла у велику маніфестацію.

Від вересня 1941 р. німці почали нещадно переслідувати українських патріотів. Повітовий провід ОУН Ходорівщини змушений був закрити своє бюро і перейти у підпілля. Василь працював у референтурі служби безпеки під керівництвом Йосифа Гесса (уродженця Молодинча). Це була відповідальна структура, яка забезпечувала життєдіяльність організації, оберігала життя її членів і проводу, виявляла замаскованих внутрішніх і зовнішніх ворогів. Епізод із діяльності Краївського в СБ розповіла дочка Марії та Степана Куриласів. Пані Ярослава запам’ятала його зі слів своїх батьків. Йдеться про те, що у 1942 р. у Ходорові жив Геннадій Кладко, який працював на гестапо. Мабуть, ОУН мала достатньо відомостей про те, що з його вини загинуло багато українських патріотів і євреїв. Бо суд організації заочно засудив Кладка до страти. Виконати присуд доручили Василю. Підстерігши зрадника у парку, він виконав доручення.

Від початку збройної боротьби Краївський діяв у підпіллі на Ходорівщині. Михайлина Медвідь (псевдо «Уляна») розповіла, що наприкінці 1943 р. – на початку 1944 р. підпільна робота тут особливо активізувалася: «Я тоді виконувала обов’язки кущової ОУН жіночої сітки і мала у підпорядкуванні дівчат із шести сіл. Доручала їм завдання, які отримувала «зверху», зокрема від Василя, а також від Івана Калинця з Ходорова. Пам’ятаю, Василь приносив клубки пряжі, з яких дівчата в’язали шкарпетки та рукавиці. А з привезеного борошна випікали хліб та виготовляли сушені макарони. Усе відправляли у Заліски до Пацевка. А звідти, мабуть, це постачалося для допомоги армії УПА на Волинь».

У 1945 році провід ОУН призначив Василя Краївського референтом СБ Бібрецького району. Про його діяльність давав свідчення в МДБ надрайонний референт ОУН Миколаївщини Мирон Гельнер («Остап», уродженець Нових Стрілищ), якого захопили 5 травня 1950 р. в Ілівському лісі. На допиті від 20 жовтня він твердив: «Кущовий Ходорівського районного проводу ОУН «Легінь», прізвища й імені не знаю, приблизно 1917 р.н., уродженець с. Отиневичів Ходорівського району Дрогобицької області, політично розвинутий, у підпіллі ОУН від 1944 р. Від осені 1945 р. до весни 1947 р. був референтом СБ Бібрецького районного проводу ОУН. Потім направлений у Ходорівський районний провід ОУН кущовим. Останній раз я зустрічав «Легеня» улітку 1947 р. в Ілівському лісі. Місць укриття і зв’язків його не знаю. Його зовнішність: середнього зросту, фігура тонка, сутулий, лице овальне, продовгувате, губи тонкі».

Внаслідок реорганізації структур ОУН у Галичині наприкінці 1944 – на початку 1945 рр. Бібреччина отримала статус надрайону, до якого входили Винниківський, Новострілищанський та Ходорівський райони. Відтак стала важливим повстанським регіоном. Тут формувалися відділи УПА, зокрема курінь «Гонти», працювала підстаршинська школа, яку вів командир «Горинь» (Василь Ільків). Від весни 1944 р. поблизу Бібрки тривалий час базувався головний командир УПА, голова Бюро Проводу ОУН Роман Шухевич («Тур», «Чупринка»).

Про повстанські будні Василя Краївського на Бібреччині читаємо з листа командира Воєнної округи «Буг» Василя Левковича («Вороний»): «13 березня 1946 р. босяки відкрили криївку друга «Отави» в лісі. Однак всі, хто там був («Отава») Юліан Кирилюк, уродженець с.Заланів на Рогатинщині, загинув 8 серпня 1947 р. біля с. Ятвяги (Прибілля на Жидачівщині – З.Г.), «Герман», «Вадим», «Легінь» і ще п’ять осіб) пробилися з боєм, викидаючи наперед гранати. До відзначення з цього прориву подав друг «Отава», - «Легіня», «Германа» і одного симпатика. З того випадку всі вийшли цілі, лише один симпатик дістав поранення». До якої нагороди було представлено тоді Василя Краївського, досі не встановлено.

А ось сестра Софія про цей період його життя розповіла таке: “Від 1944 року Василь до батьківського дому не навідувався. Тільки у 1946-му передав мені повідомлення про те, що хоче побачитися. Зустріч була призначена у заздалегідь визначений день і час на окраїні лісу в Бориничах. Приїхавши сюди поїздом, від залізничної станції я пішла у напрямку лісу...”.

Зіновій Горін,дослідник визвольних змагань.

(Далі буде)

Залиште ваші коментарі

Залишити коментар як гість

0
  • Коментарі не знайдено