(Продовж. )

Розповідь Софії Краївської: “...На околиці мене наздогнав невідомий чоловік і застеріг: «Дівчино, куди ти ідеш, ліс обступлений від Малехова». Тоді я ще й не знала про таке село. Попри пересторогу вирішила зробити ще кілька кроків. Аж раптом почула шум поруч у чагарнику. Звідти вибігло шестеро хлопців. А серед них і Василь.

Він обійняв мене і мовив: «Боже, вислухай мої благання і виведи мені сестру із лісу!». Перекинувшись декількома фразами, ми попрощалися. Брат дуже поспішав. Тією ж дорогою і поїздом я благополучно повернулася додому. І лише тоді зрозуміла, яку небезпеку пережила і чому брат хотів мене бачити. Можливо, хотів попрощатися. Таким було партизанське життя».

Відтоді, як у 1947 р. «Легіня» призначили кущовим Ходорівщини, там помітно активізувалася підпільна робота. Зокрема, у Ходорові, селах Городищі Королівському, Центнарському, Отиневичах, Жирові, Руді. Тут жили добре знайомі Краївському патріоти, з якими він тільки відновив старі зв’язки і співпрацю. Євген Курилас розповів, що наприкінці 40-х років «Легінь» зі своїми побратимами часто бували у них удома. З ними постійно був Володимир Гамкало з Городища Королівського, якого Євген знав ще з вечірньої школи. Якось під час бесіди «Легінь» запропонував Євгену долучитися до розповсюдження підпільних листівок у місті. «Я з радістю прийняв пропозицію,- згадує пан Євген. - Відчув, що хоча б краплина моєї праці буде прилучена до їх великої справи. Мені було визначено дві вулиці. Одна із них Стрийська, на якій перебувало управління МВД та МГБ. З листівками працювали, в основному, вночі, намагаючись побільше їх залишити неподалік вказаних управлінь. Мати хвилювалася за мене, тому я на поміч брав сестру Ромцю».

На початку 1950 р. «Легінь» крадькома прийшов додому, щоби побачитися з рідними. Мати уже почала було зводити будинок, бо старий геть розсувався. Василь сприйняв це без особливого оптимізму: «Мамо, навіщо хату будуєте? Вам треба на Сибір збиратися». «Сину,- знітилася вона, – ти мені такого бажаєш?». «Ні, мамо. Але маєте сина-підпільника, тож мусите терпіти».

14 серпня 1950 р. у гаю біля Чорного Острова загинули провідник Ходорівського районного проводу ОУН Дмитро Думашівський («Чугайстер») із своєю дружиною, яка була друкаркою районного проводу, кущовий провідник «Карпо», бойовики «Тигр» і «Сірко». Опісля «Легіня» було призначено провідником районного проводу ОУН. Його помічником став референт СБ районного проводу Олекса Балук («Вірний»), а керівниками – надрайонний провідник ОУН Бібреччини Дмитро Цура («Михайло») та референт СБ надрайонного проводу Павло Мазовський («Варнак»). На Ходорівщині також базувався окружний референт СБ Рогатинської округи Євстахій Пацевко («Смерека»). Усі вони мали великий досвід діяльності в українському підпіллі. Тому працювали злагоджено, виконуючи завдання крайового і центрального провідів ОУН. До речі, наприкінці 1950 р. у збройному підпіллі Ходорівщини було 11 осіб.

За агентурними даними більшовики знали про діяльність «Легіня» і вдавались до різних методів, провокацій, щоби знищити його. Особливо прагнув цього начальник Ходорівського райвідділу МДБ підполковник Буток. Він вимагав від своїх підлеглих якнайшвидших результатів і рішучих дій щодо ліквідації підпілля. Капітан МДБ Мішка Фітьо, який відав селом Загірочком, часто з гарнізоном робив засідки у селі. Внаслідок цього затримували невинних людей, доволі часто – молодих хлопців із Ходорова, яких виводили на старий цвинтар. Там допитували, застосовуючи силу. Якось у поле зору Фітя потрапила і сестра Краївського – Софія. «Вивів мене зі своїми посіпаками у чисте поле, - згадує жінка, - і під дулом револьвера випитував про брата. Але я добре пам’ятала Василеві настанови: «За одне сказане про мене слово ти отримаєш 25 років тюрми». Тому була готова померти від кулі”.

У травні 1950 р. збулися передбачення Краївського. «Маму, сестер Ольгу та Марію більшовики вивезли до Сибіру, - розповідає пані Софія. – А перед Різдвом я отримала листа від сестер, у якому вони сповіщали, що матуся не витримала поневірянь. Так ми осиротіли. Мабуть, Василь якимось чином довідався про листа. Бо прийшов додому, прочитав, поглянув на похоронну фотографію матері і промовив: «Прийде пора, і материнські кості я привезу на рідну землю». Та не судилося…».

“У березні 1951 р. під час весілля у Михайла Мамчура у Загірочку, - далі згадує 91-річна Софія, - пішов поголос, що Василь Краївський загинув. Я не повірила...”.

Зіновій Горін,

дослідник визвольних змагань.

(Далі буде)

Залиште ваші коментарі

Залишити коментар як гість

0
  • Коментарі не знайдено