Дзвонар Богдан Ярош

Берездівчанин належав до тих, кого можна сповна назвати Людиною. Добрий, чуйний, скромний, працьовитий, самовідданий і безкорисливий… Його називали дивакуватим, але ж він зініціював та організував у селі чимало добрих, корисних справ.

Своєю діяльністю та творчістю проповідував моральні принципи та християнські цінності. Колекціонер. Художник. Літописець Берездівців. Поет у повному розумінні цього слова. Залишив після себе небагато поезій, але вагомих. У єдину його друковану збірочку «Дзвонар» увійшло 38 віршів. Ще декілька поезій вміщено у колективному виданні Новороздільського гуртка «Барви». В авторському творчому доробку є також декілька влучних прозових мініатюр із життя.
Народився 1 листопада 1945 року у Берездівцях. Вчився у місцевій середній школі. У 1966 році закінчив Львівський технікум промислової автоматики. Після служби в армії працював на підприємствах Нового Роздолу. В РДГХП «Сірка» пройшов шлях від помічника машиніста екскаватора до начальника зміни. У будівельних організаціях «Розділспецбуд» та «Автобудсервіс» працював майстром і диспетчером. З 1986 року жив у Новому Роздолі, з 2000-го вийшов на пенсію. Цікавився шахами, художньою і науковою літературою, любив риболовлю і велосипедні прогулянки. Серед своїх захоплень також зазначав космічні простори з їх мільярдами світлових років і молодий сад на Землі. Це якраз та особливість, котра з молодих літ відрізняла його від інших, адже не кожен з такою пильністю і надією вдивляється у зоряне небо, як вдивлявся він. Може, саме звідти, з небесної височини, брав силу і натхнення, черпав високе розуміння філософії життя, яку втілював у своїх вчинках, діях, починаннях, у своїх поетичних і прозових творах.

У молодості був активним учасником художньої самодіяльності. У далеких 70-тих на сцені Берездівецького клубу у неодноразових театралізованих постановках самодіяльного драматичного гуртка часто виконував головні ролі. Грав майстерно, професійно, переконливо. Разом з ним і багатьма іншими артистами на сцені була Оксана Вітрова (нині Опрісник), яка зіграла головну жіночу роль у виставі за п’єсою Михайла Старицького «Дай серцю волю, заведе в неволю». Із великим хвилюванням згадує вона знайомство із Богданом Ярошем: «З першого погляду видався мені добрим і порядним. Умів допомогти і порадити. Громадські інтереси завжди ставив вище своїх власних. Якось перед черговою постановкою захворів, то ми витягли його на виставу прямо з ліжка. Навіть із високою температурою, він майстерно зіграв роль».

Ніколи не стояв осторонь загальногромадських справ. Добрі наміри і починання творив одні за одними. Ідея встановити пам’ятний знак на честь 2000-ліття Різдва Христового на вулиці Закарпатській теж належить Богданові Ярошу. Мало подати ідею, треба вміти її втілити у життя. А він умів. Тож пам’ятний хрест стоїть саме завдяки його старанням, його організації, бо до кожної хати зайшов, з кожним поговорив, кого треба – переконав. І мав від того велику втіху, бо усе це залишається на їхній вулиці.

Нічого не любив він так, як садити дерева. І навіть, будучи важко хворим (після операції), так, щоб дружина не знала, ішов на дачу, щоб посадити ще одне дерево. Мріяв, щоб земля перетворилася на квітучий сад. Так народився задум обсадити береги дороги у Берездівцях, що веде на Ходорів (до Яна) кущами калини і бузку. Сам задумав – сам і втілював: збирав по селі саджанці, висаджував. Завадила цьому людська байдужість, бо не підтримали, не доглянули. Що ж, нам властиво помилятися. І Богдан Ярош це розумів, про це його поезія «Властиві помилки людині».

Богдан любив читати, мав потяг до книжок, тому часто бував у бібліотеці – як у Берездівцях, так і у Новому Роздолі. Вірші почав писати ще у школі. Своїм поетичним і життєвим кредом проголосив такі рядки:

«Не плач, моє серце,

не капайте, сльози,

Поки пишеться слово

і робиться крок,

Я людям віддам

свої сили і розум,

Щоб у Книзі Життя

був для мене рядок».

У поезіях переймався байдужістю і черствістю сучасників, відсутністю совісті, моралі, бо як ніхто інший розумів, що нову державу треба будувати чистими руками і з незаплямованою совістю. Його вірші нагадують нам, що основними цінностями маємо мати Віру, Надію і Любов. Він над усе любив Україну, жив нею, самопосвято трудився задля неї, вражав надзвичайною працездатністю задля блага малої Батьківщини – милих серцю Берездівець, проявляючи при цьому надзвичайно вражаючу скромність, весь час залишався в тіні, не любив хизуватися зробленим і не прагнув слави.

Щоб зберегти для нащадків пам’ять наших неповторних днів, з 9 вересня 1999 року Богдан Ярош започаткував Літопис Берездівців. Сам у Львові замовив книжку, склав статут Літописної Книги і положення про редакцію. У вступному слові чітко окреслив мету створення Літопису. Досі подібного немає жодне село Миколаївського району. Праця над Літописом, без перебільшення, стала справою його життя. Збирав і записував усе почуте і знайдене про Берездівці у додаткових джерелах. І залишив справжні прозові твори з сільського життя у тритомному Літописі. Якщо б Богдан Ярош нічого більше не зробив, а тільки створив Літописну книгу, то і тоді його ім’я повинно бути вписане золотими літерами в історію Берездівців.

Його самовідданість і безкорисливість проявилися і під час організації «Олімпійських ігор» у Берездівцях, які відбулися у селі паралельно із Всесвітніми у 2000, 2004 і 2008 роках. Будучи дуже відповідальним, продумав кожен крок. До будь-якої справи ставився дуже відповідально, тому й тут зробив усе належним чином: розробив макет прапора Берездівецьких олімпійських ігор (виготовила полотнище дружина Степанія), склав гімн олімпіади, текст клятви для учасників і суддів… У 2012 році у Берездівцях мали б відбутися чергові Олімпійські ігри, які б стали даниною пам’яті для їх організатора Богдана Яроша.

З роками прийшло гостре усвідомлення добра і зла, сенсу людського життя, його швидкоплинності, що і стало першою струною поезій збірки «Дзвонар», виданої у 2008 році. Вступивши у пору життєвої осені, автор у поезіях роздумує над тим, який слід залишить після себе. З висоти прожитих років оцінює своє життя, ті цінності, які сповідував і чи справжні вони. Не все вдавалося так, як би хотілося.

Хоч вірші мої часом

Філософськими звуть,

Та мене все ж цікавить

Мною обрана путь.

Чи прямую до прірви,

Чи знайду перевал?

Чи за ним буде ідол,

Чи святий ідеал?

Чи міцний той фундамент,

На котрому мій дах?

Чи прославлюсь ділами,

Чи потону в словах?

Чи за полу епохи

Я вхопився як слід?

Чи заплаче за мною

Заклопотаний світ?

Так живу, так шукаю

Всього сущого суть,

А вірші мої часом

Філософськими звуть.

...Перший його шлюб був невдалим. Потім були довгі роки пошуків, страждань, самотності. Нарешті доля змилосердилася і на останніх 17 років подарувала справжнє щастя: кохану дружину, яка любила, розуміла і підтримувала, дітей та онуків, яким віддав нерозтрачені ласку й тепло. Спішив жити, казав, що надто багато втратив, поки не мав сім’ї. Він був діяльним, сповненим планів на майбутнє. Мав велику внутрішню силу, щоб здійснювати заплановане… Та підступна хвороба прийшла непомітно і вже не відступила…

16 червня минув рік від його смерті. В цей день у світлиці Народного Дому Берездівців відбувся вечір пам’яті, який зібрав рідних, друзів, знайомих, однокласників. Односельці молилися за Його світлу душу, читали Його мудру й досконалу поезію. Лилися зворушливі спогади тих, хто його знав, звучали його вірші. Не знаю, чи душа його і справді витала у цей день над землею, як зазначали учасники дійства, але його доброзичливий погляд із портрета зігрівав усіх і додавав ще більшого щему від того, що його вже нема. Та пророчим залишається його заклик у вірші «Дзвонар», який дав назву однойменній збірці поезій Богдана Яроша:

«Народе мій,

з найвищої дзвіниці

б’ю в найбільший дзвін!

Під Божою опікою

будуймо спільну долю,

З неволі вивів нас Господь,

тепер до праці кличе Він.

Хто йде – не впадь,

Хто впав – вставай і йди –

Нам конче треба йти.

А хто відстав,

Той доганяй –

Гуртом досягнемо мети.»

Підготувала Анна Микитин.

Післямова

Дружина Стефанія розповідає, що і досі залишилися усі його записи, скільки коштів пожертвував кожен спонсор і куди їх було витрачено.

Галина Вілкова, завідувач філіалу Новороздільської ЦБС, де Богдан Ярош був постійним читачем та учасником поетичного гуртка, що діє при бібліотеці: «З філігранною точністю шліфував своє поетичне слово. А як він хвилювався, коли читав свої вірші! Його вірші найзмістовніші.»

Валентина Косів, яка очолювала гурток «Барви», колишня вчителька берездівецької школи: «Про нього говорити дуже легко, але й боляче.Це була людина нестандартна, неординарна. Поет в душі і в слові. Інтелект, інтелігентність – його провідні риси, але йому була притамання й скромність. Він говорив мало, але дуже-дуже вагомо. Думка Богдана Яроша була для мене знаковою. У нього вірш дуже гарні всі, без винятку. Богдан Ярош був і критиком і самокритиком, а нині таких майже нема.

Марія Ярош, братова: «Знала його змалку. У його листах додому, коли служив в Узбекистані в армії, - туга за Україною. Він був творчою людиною у широкому масштабі. Малював гарні картини, в основному пейзажі. Колекціонував різні породи каменів. Дуже любив сад. Був старанним. Хотів перевернути світ, зробити його кращим. Якось сказав мені: «А правда, братова, що світ тримається на чудаках».

Зіновій Горін, депутат районної ради від Берездівців: «Великий патріот. Він заслужив окремої сторінки у Книзі пам’яті села».

Отець Роман Штігер, уродженець Берездівців: «Ми часто були на одній сцені, але не були рівно знайомими. Його поезія – про Вічність, його душа потребує молитви.»

Берездівчанка Люба Челядин, нині учителька Гранки-Кутівської школи, свій власний розроблений урок за творами місцевих поетів назвала поетичним рядком Богдана Яроша: «Людина живе доти, доки про неї пам’ятають. Тож пам’ятаймо, згадуймо, молімося за його світлу душу, щоб пам’ять про нього була вічною, щоб здійснився його заповіт «А я залишаюсь на рідній землі».