Незважаючи на те, що в кiнцi XV ст. Золота Орда розпалася на ряд країн, якi поступово до кiнця XVIII ст. були завойованi Росiйською державою, iнтерес до її iсторiї залишався великим. Ординськi коренi серед росiйських князiвських i дворянських родин, спорiднених з рештою знатi, також сприяли цим зацiкавленням. I, нарештi, ряд поволзьких, кавказьких i середньоазiатських народiв були пов’язанi з Чингiзидами, якi правили на їх теренах, i вивчення iсторiї цiєї династiї було для них вивченням i самоусвiдомленням власної iсторiї. В Росiї з початку ХIХ ст. почали з’являтися серйознi працi з цiєї тематики, частина з яких не втратила своєї актуальностi i зараз. Одночасно почалися дослiдження i публiкацiя джерел, якi перекладалися росiйською мовою.

Цьому сприяла i схiдна експансiя Росiйської iмперiї у Середню Азiю, Монголiю, Тiбет i Китай. Вiдповiднi мiсiї, якi йшли у авангардi цiєї експансiї, отримували пiдтримку уряду i фiнансування. В числi цих мiсiй були блискучi ерудити, вченi i дослiдники (М. Бiчурiн та iн.), частина яких носила чернечi ряси. Вони вивчали мови, збирали i розшифровували рукописи. Так було вiднайдено i знамените “Таємне сказання” - головну монгольську лiтописну пам’ятку.

З раннiх праць видiляються двi розвiдки присвячені історії Криму . П. Наумов у 1823 р.опублiкував хронологiчну пiдбiрку лiтописних повiдомлень, якi стосувалися взаємин руських князiв з монгольськими i ординськими ханами з 1224 до 1480 р., коли пiсля “стояння на Угрi” Московська держава перестала бути ординським данником . Майже одночасно з’явилася стаття П. Буткова присвячена знаменитому Ногаю та iншим Чингiзидам. Незважаючи на те, що автор використав всi доступнi йому джерела, стаття мiстить немало помилок, але в цiлому характеристика Ногая досить вiрна . Дослiдження П. Буткова сприяло зацiкавленостi цiєю непересiчною особистiстю.

Росiйська Академiя наук врештi оголосила конкурс на написання загальної iсторiї Золотої Орди. На конкурс вiдгукнувся лише один автор. Це був вiдомий австрiйський орiєнталiст Йозеф фон Гаммер-Пургшталь (1774–1856), чия 10-томна “Iсторiя Османської iмперiї” до сьогоднi залишається однiєю з кращих європейських праць на цю тему. “Iсторiя Золотої Орди” Й. фон Гаммер-Пургшталя об’ємом 1842 сторiнок була першою справді науковою європейською працею з даної тематики i на довший час єдиною. Її цiннiсть полягає перш за все у використаннi бiльше 400 рукописiв та розвiдок, частина з яких пiзнiше була втрачена або так i залишилася у рукописi. Зокрема це стосується матеріалів з перського iсторика Вассафа (1257–1327), який подав вiдомостi про лiквiдацiю торгiвлi мiж Хулагуїдами i Джучидами та масове вбивство купцiв з iнiцiативи Хулагу, що, напевно, і послужило приводом до початку війни між Золотою Ордою та ільханами. Можливо, що фон Гаммер навiть користувався якимось списком втраченої “Iсторiї” Улугбека, хоча з приводу цього у В. Бартольда були поважнi сумнiви. Взагалi росiйськi орiєнталiсти розкритикували працю фон Гаммера i не наважилися присудити її титул переможця конкурсу. Тодi iсторик видав її у Пештi з незначними правками . “Історія монголів від Чінгісхана до Тамерлана” К. де Оссона, яка була видана трохи раніше, виконана на значно слабшому рівні і зберігає значення хіба як пам’ятка давньої історіографії (перший том цієї праці перекладений російською мовою і виданий з цікавими коментарями Н. Козьміна) .

На жаль так i не були опублiкованi основнi працi вiдомого орiєнталiста Осипа Ковалевського (1801–1878). Висланий з Вiльна за участь у гуртку А. Мiцкевича, О. Ковалевський у Казанi вивчив арабську, перську i татарську мови, а згодом монгольську, бурятську та частково китайську, манчжурську, тiбетську та санскрит. Як професор Казанського унiверситету він очолив першу в Росiї кафедру монгольської мови, склав перший монголо-росiйсько-французький словник, який зiграв видатну роль у прогресi європейської науки з монголознавства. Рукописи його двох томiв “Iсторiї монголiв” та “Вступу в iсторiю монголiв” зберiгаються у рукописному фондi в Санкт-Петербурзькому вiддiленнi Iнституту народiв Азiї РАН . Iншi матеріали дослідника знаходяться у Центральному Державному Архiвi Татарстану. Багато матерiалiв, в т.ч. 6-томний опис Монголiї, Китаю i Бурятiї, якi вчений перевiз у Варшаву, куди його перевели у 1862 р., згорiли пiд час пожежi у 1863 р.

З Казанського унiверситету вийшав iнший блискучий орiєнталiст М. I. Березiн. Вiн першим широко ввiв у науковий обiг такi джерела як ханськi ярлики. М. Березiну належать синтетичнi працi з iсторiї походiв Джеббе-нойона i Субудай-багадура та Бату на Русь. Але головною працею вченого була спроба розiбратися у внутрiшнiй структурi Золотої Орди. Загалом це йому вдалося, хоча багато iдей вченого досi залишаються дискусiйними. Це зокрема його висновок, що одна з головних причин розвалу i падiння Золотої Орди полягала у запровадженнi iсламу. Поки монголи зберiгали вiрнiсть традицiйному прагматизму однiєю iз складових частин якого була толерантнiсть до всiх релiгiй – їх держава розвивалася i процвiтала. Запровадження iсламу привело до релiйного протистояння, непримиренностi i як наслiдок – розвалу великої держави . Хоча причини роздроблення i розпаду Золотої Орди значно глибшi, однак все ж таки останнiй злет держави у часи Узбека, який утвердив мусульманство в Золотiй Ордi, таки був початком глибокої кризи. Та й розгром Тимуром золотоординських мiст iз населенням, яке належало до рiзних релiгiй, також вiдбувався пiд знаком шиїтської непримиренностi.

У 1857 р.вийшло дослiдження А. Мухлiнського – перша праця з проблеми походження литовських татарiв, серед яких було немало i нащадкiв Чингiзидiв . Вона вiдзначається багатством приведених матерiалiв та обгрунтованiстю висновкiв.

Досi зберiгають своє значення, дякуючи величезному використаному матерiаловi в основному iз росiйських архiвiв, монографiї В. В. Вельямiнова-Зернова, присвяченi Касимовському царству, васаловi Московської держави, та Кримскому ханству. Перша з цих праць взагалi унiкальна, друга також є зiбранням багатьох цiнних матерiалiв .

У другiй половинi ХIХ ст. з’явилося багато праць, присвячених окремим аспектам ординської iсторiї. Кожна з них мiстила тi чи iншi матерiали, цiкавi i для генеалога. Грунтовним i оригiнальним було невеличке дослiдження архiмандрита Леонiда, присвячене дiяльностi Ногая .

Зберегла своє значення розвідка Г. Ф. Карпова про стосунки Московської держави з Кримом у 1508–1517 рр., написана на архівних матеріалах, вперше введених в науковий обіг . Це ж стосується і оригінального дослідження з історії кримських татар Ф. Хартахая та розвідок Ф. Бруна .

Iсторiя Чингiзидiв О Вольфа, навпаки, значною мiрою базувалася на працi Й. фон Гаммера, додаючи зовсім мало незначних доповнень та оригінальних висновків .

Зберегли своє значення дослiдження вiйськового мистецтва монголо-татар М. I. Iванiна , спостереження за монгольським законодавством I. В. Бентковського , біографiчний нарис життя Чингiз-хана Р. Дугласа , поправки до хронологiї Чингiзидiв В. I. Васильєва , введення в науковий обiг iталiйських карт ХIV ст. iз ординською територiєю Ф. Ф. Чекалiна та уточнення В. К. Трутовського .

М. Шишкін, продовжуючи дослідження Касимовського царства, звернув увагу на період досить масового переходу ординців на службу Московській державі . Московський уряд, надаючи уділи різним Чингізидам, сприяв переходу з ними і їх васалів – мурз та нукерів, які ставали дворянами і досить швидко хрестилися та асимілювалися. Так Юр’єв-Польський з околицями отримав астраханський царевич Кайбула, Звенигородське князівство до своєї сметi у 1565 р.тримав останнiй казанський хан Єдiгер [Симеон Касаєвич – після хрещення], пiля нього – Алi Муртаз, син царевича Кайбули; Романов отримали ногайськi мурзи Юсупови, від яких пішли однойменні князі, і т.д.

Стараннями двох прибалтiйських нiмцiв барона Володимира Густавовича фон Тiзенгаузена (1825–1902) i барона Вiктора Романовича фон Розена (1849–1908) в Росiї була створена блискуча школа орiєнталiстики. Її друкований орган, засновані у 1896 р. “Записки Восточного отделения Русского Археологического об-ва”, об’єднав кращi науковi сили того часу. В. Г. Тiзенгаузен зiбрав основнi арабськi i персомовнi джерела, якi вiдносяться до iсторiї Золотої Орди, про що було сказано у попередньому роздiлi. Багато його матерiалiв залишилося у рукописах .

Ця школа досягла своєї вершини у дослiдженнях В. В. Бартольда (1869–1930). В. В. Бартольду належать як дослiдження окремих пам’яток причетних до монгольської iсторiї (“Аль-Музаффарiйя” Хафiза-i-Абру; iнших авторiв, уйгурської лiтератури) так i синтетичнi працi з iсторiї монгольського завоювання Середньої Азiї (560 сторiнок другого тому монографiї “Туркестан в епоху монгольської навали”), з iсторiї турецько-монгольських народiв, а також персоналiї (Тохтамиш, Тимур, Єдiгей) . Бiльшiсть праць цього видатного вченого були перевиданi у 9-томному зiбраннi .

В. Бартольдом було перекладено з англiйської i видано працю Стенлi Лен-Пуля “Мусульманськi династiї” , яка незважаючи на ряд помилок та неточностей стосовно Чингiзидiв, надовго, а навiть i донинi, залишилася в користуванні . Менш відомою для українських та російських дослідників була генеалогічна праця А. Муле, присвячена відгалуженню Чингізидів –монгольській династії Юань .

До цiєї школи належав також археолог професор М. I. Веселовський (1848–1918), ряд робiт якого з окремих аспектів історії Золотiй Орди залишаються актуальними і сьогодні. В їх числi найкраще з дослiджень, присвячених Ногаю .

На початку ХХ ст., ще до революції, вийшло немало цiкавих праць iз спецiальних проблем ординської iсторiї. Це перш за все дослiдження В. Ляскоронського присвячене невдалiй битвi Вiтовта з ординським вiйськом на р. Ворсклi у 1399 р., праця Ф. Куртiна про монгольське панування на Русi , розвiдки Л. Коллi про Кафу останнiх лiт генуезького панування та засновника Кримського ханства Хаджi-Гiрея , А. Прохазки про угоду Вітовта Кейстутовича з Тохтамишем у 1397 р. та I. Беляєва про монгольських чиновникiв в руських землях, написана на підставі згадок у ханських ярликах .

З дореволюційних досліджень слід виділити групу праць, присвячених історії Кримського ханства, в першу чергу – колосальну працю В. Смірнова, який використав середньовiчнi османськi i кримськi хронiки, частина з яких не перекладена досi , М. М. Бережкова , Г. Ф. Блюменфельда , Ф. Ф. Лашкова , Л. М. Львова та інших . До цієї групи примикає дослідження Є. П. Карновича, присвячене Астраханському ханству .

Вже у перiод Першої Свiтової вiйни розпочалася дискусiя, яка старанням Л. Гумильова та iнших, зараз продовжується знову. Суть цiєї дискусiї зводилася до оцiнки золотоординського перiоду у росiйськiй iсторiї. Протиставляючи росiйський напрямок розвитку суспiльства як нiби-то бiльш прогресивний захiдному, деякi дослiдники знаходили у ньому елементи ординського впливу i пропонували переглянути оцiнку взаємин iз Золотою Ордою. Панування Орди видавалося за союз, а її вплив благодатним i таким, що дозволив створити Московську державу. Боротьба цього напрямку з противниками ординської аполегетики триває досi, то затихаючи та вибухаючи знову.

В радянськi часи, особливо у 30–50-i роки, дослiдження iсторiї Золотої Орди не змогли уникнути класового пiдходу. Навiть такий визначний вчений як М. Г. Сафаргалiєв змушений був писати про крiпацтво у середовищi ординцiв. Попри все сказане, працi, написанi у цей перiод на теренах колишнього Радянського Союзу, в основному були достойними i переважно не втратили свого значення.

Професор Б. Я. Владимiрцов вдруге пiсля М. Березiна поставив проблему суспiльного устрою в Золотiй Ордi. Вiн же звернув увагу на органiзацiю ремiсничого виробництва i рiст мiст. Багато в чому йому вдалося уникнути прокрустових рамок обов’язкового вчення i спробувати окреслити особливостi моделi ординського феодалiзму, багато в чому схожого на феодалiзм європейський .

Ґрунтовними були праці українського дослідника Федора Петруня, присвячені степовому пограниччю українських земель в ординські часи . Цікаву розвідку про ординсько-візантійські стосунки опублікувала на еміграції М. А. Андреєва . Виваженою була праця I. М. Бороздiна з розвитку золотоординської культури на теренах Криму, яка досі залишається унікальною . В емiграцiї Г. В. Вернадський опублiкував блискуче дослiдження про взаємини Золотої Орди, Египту i Візантії та ряд інших праць з ординської історії. У 1953 р.вийшло його двохтомне дослiдження (на той час радянські вчені називали Вернадського американським вченим і навіть прізвище писали на англійську манеру) “Монголи i Росiяни”. В цій праці було пiдведено пiдсумки вивчення проблеми за останнi пiвстолiття. Шкода, що відомий історик не приділив належної уваги пропрацюванню генеалогiчних проблем i “темних” перiодiв ординської iсторiї .

Унiкальною залишається глибока стаття О. А. Кроткова присвячена пiвнiчним улусам Золотоординського ханства .

У 1927 р.вийшов довiдник з генеалогiї i хронологiї мусульманських династiй Е. фон Цамбаура, у якому було виправлено окремi помилки С. Лен-Пуля, але стосовно Чингiзидiв, особливо ханiв Золотої Орди, ця праця була ще далекою вiд досконалостi . Крiм того, судячи з цитувань, довiдник Цамбаура був недоступним радянським дослiдникам.

У серединi ХХ ст. серед радянських орiєнталiстiв найбiльш помiтною фiгурою був О. Ю. Якубовський (1886–1953), який також вийшов iз школи Тiзенгаузена i Розена. Серед iнших наукових проблем вiн довго i послiдовно займався вивченням iсторiї Золотої Орди . На жаль багато висновкiв, зокрема стосовно ремiсничого виробництва i розвитку мiст, доводилося втискувати у рамки iдеологiчних постулатiв. Тому i висновок О. Якубовського про паразитичний характер Золотоординської держави, який i сьогоднi ставиться йому в заслугу, вимагає, на наш погляд, серйозного перегляду. На жаль мiстить помилки, зокрема в датуваннi правлiння деяких ханiв i їх генеалогiї, i основна синтетична праця історика, присвячена Золотiй Ордi. Вона була написана разом з Б. Д. Грековим i мала надовго стати каноном з даної проблеми . Вiдчуваючи її недосконалiсть, автори видали працю у переробленову виглядi, але i там залишилося досить навіть фактографiчних помилок i загалом мало уваги придiлено слабо вивченим “темним” мiсцям з ординської iсторiї. Так обидва iсторики не звернули увагу на плутанину Анонiма Iскандера i вважали Сигнак столицею Ак-Орди (Бiлої Орди), а не Кок-Орди (Синьої Орди). Так само дещо легковажно вiднеслися обоє до походження окремих золотоординських ханiв i рокiв їх правлiння .

Обставини тогочасного життя змушували багато дослiдникiв вiдмовлятися вiд узагальнюючих праць i зосереджуватися на вузькiй проблематицi, що переважно давало гарнi результати. До таких робiт можна вiднести пошуки В. Сироечковського присвяченi становленню Кримського ханства , I. Петрушевського та А. Алi-Заде – з iсторiї боротьби за Азербайджан у XIII–XIV столiттях. За цей перiод з’явилася тiльки одна синтетична праця О. Насонова, присвячена аналiзу ординської полiтики в руських землях. Вiн негативно оцiнював перiод залежностi вiд Золотої Орди i доводив, що ординцi заваджали консолiдацiї князiвств в одну державу i сприяли подальшому роздробленню та взаємному суперництву .

Напередоднi i пiд час Другої свiтової вiйни європейська наука, головним чином нiмецька, серйозно зацiкавилася iсторiєю Чингiзидiв. Це не були простi пошуки iсторичних аналогiй чи iдеологiчного пiдкрiплення схiдної полiтики нiмецького Райху. З нiмецькою методичнiстю i пунктуальнiстю вченi розбирали джерела, намагаючися виявити причини успiхiв монголiв i всi аспекти їх “руської” полiтики. Нiмецкi дослiдники пiдштовхнули своїх колег з iнших європейських країн. За цей перiод вийшло кiлька об’ємних i насичених дослiджень, зокрема Ц. Алінгe. Е. Генiш зробив детальний аналiз “Таємного сказання” . З-пiд пера Р. Гроссе вийшли блискучi за стилем та ерудицiєю порiвняльнi дослiдження степових iмперiй, у яких, на жаль, було багато фактографiчних помилок i пропускiв .

Напевно найкращою працею цього перiоду була монографiя Б. Спулера, у якiй розглядалося ординське панування у Схiднiй Європi у 1223–1502 рр. Ця книга не тiльки гостро критикувалася, але й вiдкидалася радянськими iсториками. Можна сперечатися, однак тiльки певною мiрою, чи був правий автор, наголошуючи на пасивностi Московської держави та iнших північно-східних князiвств у боротьбi проти ординської зверхностi. Фактично тільки Тверське князівство пробувало позбутися ординської опіки, що зіграло фатальну роль у його суперництві з Москвою. Решта князів з територій колишньої Володимиро-Суздальської та Рязанської земель таких спроб не робили. Виступ проти Мамая, який привів до Куликовської битви, був скоріше епізодом, причому ініціатором тут виступала православна церква, а не князівська влада. Не випадково, після походу Тохтамиша у 1382 р., великий князь Дмитро Іванович Донський у всьому звинуватив митрополита Кипріана. Тут Б. Спулер певно мав рацію. Дискусiйною видається теза, щодо наявностi у ординцiв “сильно спецiалiзованих виробництв фабричного типу” , але тут ще потрібні глибші дослідження. Поза сумнівами треба вiддати належне високому науковому рiвню працi, у якiй було використано багато джерел та дослiджень, написаних рiзними мовами, скурпульозностi i логiчнiй послiдовностi автора. Це дослiдження досi не втратило своєї наукової цiнностi, хоча генеалогiчнi таблицi та перелiк ханiв вимагають багато уточнень .

Пiсля вiйни Б. Спулер написав ще кiлька цiкавих праць .

Зберiгають свою цiннiсть i дослiдження Л. Гамбiса та П. Пеллiо генеалогiчної частини китайської офiцiйної iсторiї династiї Юань (“Юань-шi”) та інші їхні праці з джерелознавства та монгольської історії , праці Галiла Iналджика, одного з чільних турецьких істориків, який склав детальнi генеалогiчнi таблицi династiї Гiреїв – гiлки Джучидiв, якi правили у Кримському ханствi та дослідив становлення і політику цієї династії , та Ф. В. Клавеса, який вивчав правлiння перших великих каанiв Монголiї .

Свій вклад у дослідження цих проблем внесли і українські історики, які працювали в еміграції. Були то студії, присвячені боротьбі проти монгольських завойовників і часу звільнення від ординської залежності. Українські історики в Радянському Союзі таких проблем ставити не могли – звільнення від ординського іга тоді датувалося 1480 р, (що було справедливим для Московської держави) або навіть 1380 р.( що було справедливим хіба для українських князівств на Лівобережжі). Емігрантам також часом зраджувало відчуття міри – В.Мацяк оцінював військові сили галицько-волинських князів Андрія та Лева Юрійовичів у 250 тис. воїнів . Але в цілому їх висновки були достатньо виваженими. Це стосується досліджень передовсім П. Грицака , М. Андрусяка та М. Ждана .

Пiсля вiйни i до кiнця столiття у працях радянських iсторикiв невпинно зменшувалися iдеологiчнi пута i зростав рiвень наукової обгрунтованостi. Разом з тим, як i на Заходi, iнтерес до ординської тематики поступово згасав. Класичнi дослiдження М. Г. Сафаргалiєва, на мій погляд, досi залишаються одними з кращих, якщо не найкращими . Полемізуючи з його окремими висновками, в першу чергу щодо проблеми старшинства Джучидiв, можна вiдзначити смiливiсть його пiдходу до “темних” перiодiв ординської iсторiї, намагання повнiстю розiбратися в генеалогiї Джучидiв, як жоден iнший iсторик, залучення нових джерел, смiливу полемiку з такими непохитними на той час авторитетами як О. Якубовський та Б. Греков. Звичайно, iсторик мусив писати про кріпацтво серед ординцiв та iншi подiбнi речi, в що навряд чи вiрив сам, але без цього його працю просто не пропустили б через цензуру. Окремі пасажi, присвяченi генеалогiї ханiв чи боротьбi за престол, мiсцями просто блискучi.

Унiкальною i дуже доброю була праця О. Беленицького про появу i поширення вогнепальної зброї у Середнiй Азiї та Iранi в XIV–XVI ст. На жаль її майже не помiтили i частина дослiдникiв iгнорує рiвень насичення ординських вiйськ новими видами озброєння у XIV ст. i причини подальшого вiдставання, не кажучи про роль окремих Чингiзидiв у цьому питаннi.

Низка праць радянських iсторикiв початку 1950-х рокiв вiдбила коливання оцiнки ординського перiоду. Але, якщо дослiдження Х. Гiмадi цiкаве перш за все новими матерiалами i фактами, то у К. Базилевича та I. Майського переважно вже знані факти пiдiгнанi пiд задану схему.

Цiкавими були публiкацiї Д. А. Бойля, який не обминав генеалогiчних питань . У 1962 р.у Парижi вийшла нова бiографiя Чингiз-хана, написана М. Першероном . У цьому ж роцi у Москвi вийшла програмна стаття М. Мерперта, В. Пашуто та Л. Черепнiна “Чингiз-хан i його наслiддя” . При всiй вiдмiнностi пiдходiв, автори практично сходилися в негатiвнiй оцiнцi наслiдкiв дiяльностi Чингiз-хана. Незважаючи на претензiйнiсть обидвi працi, зрештою, не внесли нiчого свiжого у розвиток проблеми. Те ж саме можна сказати i про дослiдженння “Таємного сказання” чеським iсториком П. Поухою .

Помiтним явищем у вивченнi iсторiї Золотої Орди стали монографiї вiдомого росiйського археолога Г. Федорова-Давидова “Мiста i кочовi степи у Золотiй Ордi в XIII ст.”, “Кочовики Схiдної Європи пiд владою золотоординських ханiв”, “Суспiльний лад Золотої Орди” та інші праці . Багато питань в цих працях вирiшено зовсiм по новому i в основному вiрно. Слiдом за М. Сафаргалiєвим, Г. Федоров-Давидов повернувся до правильного трактування правого i лiвого крила улуса Джучi: Ак- i Кок-Орди (Бiлої i Синьої Орди наших джерел). Причому, на наш погляд, вiн вiрно вважав Орду другим (а не наймолодшим) сином Джучi. Широке використання археологiчних матерiалiв, зокрема монетних скарбiв, дозволило розплутати чимало загадок. Але автор тiльки побiжно займався розв’язанням генеалогiчних проблем, вони були для нього другорядними. Тому i пiсля появи цих праць багато проблем генеалогiї Джучидiв залишилися невирiшеними.

Археологiчнi дослiдження, якi дають зовсiм небагато для розв’язання суто генеалогiчних проблем, приносять з собою реальне вiдчуття епохи, її масштабiв та матерiальної культури. З цiєї точки зору важливе значення має збiрник “Давньомонгольськi мiста” , в якому зiбранi археологiчнi дослiдження монгольських мiст у Тувi та Забайкаллi, Хiр-Хото у Читинськiй областi та столицi iмператорської Монголiї Каракорума. Потужна мiська база з налагодженим ремiсничим виробництвом у далеких монгольських i сибiрських землях отримала логiчне продовження на територiї Золотої Орди – у Поволжi, Криму та Причорномор’ї.

У 1966 р.вийшли два цiкавi дослiдження – С.Закiрова, присвячене дипломатичним вiдносинам Золотої Орди з Єгиптом протягом XIII–XIV ст. та А. Валея, присвячене “Таємному сказанню” . Обидва автори продемонстрували досконале знання джерел.

Роботи Л. Гумильова, написанi в 60-х роках, цiкавi i оригiнальнi , на жаль пiзнiше цей глибокий i талановитий учений опинився у полонi власної теорiї вистражданої ним. Ця теорiя, яка має нинi доволi прихильникiв, зовсiм не оригiнальна. Її витоки у широких колах росiйського дворянства, iсторична пам’ять значної частини якого сягала своїх ординських витокiв. Вихованi на постулатi окремого розвитку росiйського суспiльства, несхожого на нiякi iншi, постiйно прогресуючого, вони не могли допустити, що це суспiльство впродовж майже двох з половиною столiть розвивалося пiд зверхнiстю суспiльства ординського, вiдголоски i впливи якого продовжувала розвивати сучасна їм полiчна практика. Так народилася iдея полiтичного союзу, яку Л. Гумильов опоетизував легендою великого степу .

Оригiнальнi працi Є. Кичанова з iсторiї тангутської держави, розгромленої Чингiз-ханом. Нова бiографiя Чингiз-хана та інші роботи цього автора вiдзначаються глибоким проникненням в суть дослiджуваних проблем i продуманiстю висновкiв . Жорстокий монгольський прагматизм мав одну позитивну сторону – здатнiсть миттєво запозичувати вiд противникiв кращi з їх технiчних досягнень, особливо у вiйськовiй сферi. Тангутська армiя, яка за даними джерел досягала чисельностi до 500 тис., мала чiтку органiзацiю (за формою i оздобленням шолома можна було вiдрiзнити ранг воїна) та у багатьох питаннях випереджала сусiдiв. Зокрема пiхота i кавалерiя вже з ХI ст. носили панцирi з набiрних металевих пластин з наплiчниками, набедренниками, наколотниками i поножами. Цi панцири були двох типiв - повнi i короткi, якi захищали тiльки груди i плечi. Тангути застосовували також невеликi катапульти, якi установлювалися у сiдлах верблюдiв i метали камiння, величиною з кулак. Цi катапульти могли повертатися навколо осi. Саме з допомогою цiєї грiзної зброї було знищено у 1237 р.чернiгiвсько-рязанський загiн Євпатiя Коловрата.

Великий вклад у вивчення золотоординської iсторiї внесли працi В. Єгорова . З усіх дослідників він найбiльш глибоко займався проблемами iсторичної географiї Золотої Орди, а також “темними” перiодами золотоординської iсторiї та заплутаними проблемами ханiв, якi правили в Ордi мiж Джанiбеком та Тохтамишем. В своїх дослiдженнях В. Єгоров спирався не тiльки на писемнi джерела, але й на нумiзматичнi матерiали та найновiшi археологiчнi знахiдки. Приймаючи бiльшiсть його висновкiв, ми не можемо, однак, погодитися, що могли iснувати золотоординськi хани, якi не були Чингiзидами, коли навiть такi визначнi i всемогутнi дiячi як Мамай, Тимур чи Єдiгей не ризикнули прийняти титул ханiв, саме через те, що не вели свого походження вiд Чингiз-хана.

Заслуговують на увагу працi з iсторiї Монгольської iмперiї польського дослiдника С.Калюжинського, який, зокрема, використав новiшi дослiдження європейських iсторикiв .

Цiкаве i багатогранне дослiдження археолога Р.Л.Кизласова з середньовiчної iсторiї Туви, яка тодi входила до складу основних монгольських володiнь .

У 1970 р.було видано ряд праць з iсторiї Золотої Орди . Початок 1970-х рокiв вiдзначився успiшними дослiдженнями золотоординського ремесла i будiвництва . Зацікавленість iсторiєю Чингiзидiв в цей перiод значно виросла в усiх частинах свiту. Тодi з’явилися генеалогiчнi працi К. Е. Босворта, якi були певним кроком вперiд у пiсля праць С. Лен-Пуля та Е. фон Цамбаура, хоча стосовно Чингiзидiв i цi дослiдження далекi вiд повноти i мiстять серйознi помилки, зокрема щодо золотоординських ханiв другої половини XIV i початку XV ст. чи ханiв Кок-Орди, яку сплутано з Ак-Ордою. Частину цих помилок усунено перекладачем працi В. Грязневичем у примiтках .

П. Ф. Параска дослiдив вплив подiй у Золотiй Ордi на утворення Молдовської держави .

Певним пiдсумком європейських дослiджень проблеми на початок 1970-х рокiв була праця А.Беззоли .

Угорський орiєнталiст Л. Легетi продовжив дослiдження раннiх монгольських джерел .

Цiкаве i унiкальне дослiдження Г. В. Воробйова присвячене раннiй манчжурськiй державi чжурдженiв Цзинь (1115–1234), яка була завойована монголами i звiдки останнi також запозичили певнi вiйськовi новинки .

Подiєю в iсторичнiй науцi була монографiя I. Б. Грекова “Схiдна Європа i занепад Золотої Орди”, в якiй розглядався перiод рубежу XIV–XV ст., а також інші праці цього автора . З часом змінилося багато поглядів, сьогодні цiлий ряд висновкiв І. Б. Грекова виглядають надто категоричними i, навiть, дещо тенденцiйними, але це дослiдження зберегло свою актуальнiсть. Шкода тiльки, що ординськi проблеми розглядалися автором однобоко i переважно на маргiнесi та без достатнього залучення схiдних джерел.

Книга П. Брендi, присвячена утворенню Монгольської iмперiї, загалом компiлятивна, написана переважно на базi праць попередникiв . Найкращi мiсця цiєї книги присвяченi осмисленню причинностi та наслiдкiв подiй. На жаль, автор не був добре знайомий з археологiчною та спецiальною вiйськовою лiтературою, без чого збагнути i оцiнити масштаби, джерела та природу органiзацiйних перетворень Чингiз-хана важко.

В останнi десятирiччя минулого столiття з’явилося багато непоганих праць, присвячених окремим проблемам ординської iсторiї. Це, перш за все, стаття В. Т. Пашуто про монгольський похiд в глибину Європи ; дослiдження М. Д. Полубояринової про росiян (куди авторка включила i українцiв та бiлорусiв) у Золотiй Ордi ; франкомовна iсторiя Кримського ханства i династiї Гiреїв на базi турецьких архiвiв з генеалогією Гіреїв ; блискучi працi З. М. Бунiятова з iсторiї держави атабекiв Азербайджану (1136–1225) та держави Хорезмшахiв (1097–1231) ; розвiдки Д. Мартiна про московсько-ординськi взаємини у 1481–1505 рр. та М. Н. Мiнгулова про Ак-Орду (власне Кок-Орду) ; глибоке дослiдження Л. Вікторової присвячене походженню монгольського народу i витокiв його культури ; розвідки А. О. Добролюбського про ординське населення Північно-Західного Причорномор’я , спроби Д. Ю. Арапова переглянути традиційні погляди на ординські стосунки з російськими князівствами , блискучі розвідки відомого дослідника джерел до ординської історії А. П. Григор’єва та його школи , дослідження болгарського історика П. Павлова про взаємини Золотої Орди, Болгарії та половців у середині ХІІІ ст. , монографiя Ф. М. Шабульдо про українськi землi у складi Литви та iншi дослiдження цього автора про литовськi походи у Дике поле у другiй половинi XIV ст. і політику Мамая ; версiя В. I. Стависького щодо спроби Золотої Орди вiдродити Київське князiвство i протиставити його Володимирському ; огляд зарубіжної історіографії з питань взаємин Золотої Орди з руськими князівствами О. А. Акімової та Ч. Дж. Гальперіна , версія Б. Брентьєса родоводу предків Чингізхана , спроби В. П. Алексеєва знайти розв’язання загадки монгольського феномена шляхом аналізу його економічних основ , програмна стаття Я. Дашкевича про мiсце i роль України мiж Сходом i Заходом , незрiвняно точнiша i глибша вiд товстих томiв пізнього Л. Гумильова ; зауваження О. П. Толочка щодо причин та наслідків поїздки в Золоту Орду галицько-волинського князя Данила Романовича , історія Монгольської імперії Ж.-П. Рукса , нові дослідження легницької битви 1241 р. , глибокі пошуки Ф. Шмідера щодо зв’язків монголів із Західною Європою з майже вичерпною бібліографією цієї тематики , оригінальне дослiдження ординської епохи в українських землях О. Русиної , розвідки з історії Астраханського та Кримського ханств А. Хорошкевич та підсумкова праця М. Д. Руссева з історії Молдови ординського періоду .

Останнім часом з’явилися також грунтовні дослідження Ю. В. Кривошеєва, присвячені взаєминам російських князівств із Золотою Ордою , та А. М. Некрасова, присвячені Кримському ханству .

Є ще цілий масив праць, які практично не дотикають проблем генеалогії Чингізидів, але присвячені різним сторонам монгольської історії досліджуваного періоду. З числа таких праць найбільш заслуговують на увагу дослідження (в порядку хронології публікацій) Д. І. Язикова , А. А. Куніка , М. Красносельцева , П. С. Попова , Д. Каррутерса , М. І. Ашмаріна , Б. Альтанера , О. О. Короткова , І. Палфі , В. А. Рязановського , Ц. Цахена , Е. Вегеліна , Ф. Клевеса , Д. Шінора , Е. Ледерера , Ф. Бабінгера , Д. Річарда , Б. Щесняка , Л. Фредмана , Д. Геанакоплоса , Д. А. Бойля , А. Г. Митрошкіної , В. І. Матузової , Д. Айялона , Б. Берга , Д. Бегаллі , І. де Рахевільца , Д. А. Беззоли , Д. Феннела , Ю. Бардаха , О. В. Назаренка , М. С. Борисова , Й. Бертені , І. Фодора , Т. Олсена , Ю. А. Зуева , Д. Моргана , А. Саввідеса , Г. І. Михайлова , В. П. Юдіна , Я. Кубанека , А. Кадирбаєва , Г.-Р. Кампфе , А. Арсланової , Н. Л. Жуковської , Д. Фреда , Г. Рошко , І. Халіуліна , В. А. Кучкіна , М. В. Гореліка , П. Джаксона , М. Раді , Т. Д. Скриннікової , М. И. Ахметзянова , П. Д. Бюелля , Р. Масона , Д. Баяра , В. Б. Кощеєва , М. М. Крадіна , Ю. В. Сочнєва , В. В. Трепавлова , Р. Фахрутдінова , А. Бриєра , Чхао Чху-Ченга , О. Г. Юрченка , В. А. Чукаєвої , М. Г. Крамаровського , А. Б. Малишева , П. О. Рикіна , Д. А. Коробейнікова та інших.

На жаль, захоплюючись різноманітними проблемами, як інтерпретацією джерел в дусі постмодернізму, так і різними політичними концепціями та побудовами, дослідники мало уваги приділяють проблемам генеалогії. Досi не створено бiльш-менш вичерпної генеалогiї Чингiзидiв, при чому найменш вивченою залишається якраз генеалогiя найстаршої гiлки нащадкiв Чингiз-хана – Джучидiв. Те ж саме можна сказати про повний перелік ханів Золотої Орди.