Наступнi роздiли працi виконанi у виглядi генеалогiчних таблиць, в основу яких покладена “Муiз-ал-аксаб фi маджарат салатiк мочул” (“Книга, прославляюча генеалогiї у родовiдному деревi монгольських султанiв”), складена з наказу сина Тимура - Шахруха у 829 р.х. (1426 р.) з пiзнiшим продовженням Невiдомого автора. Це найбiльш повне i достовiрне джерело з генеалогiї Джучидiв. Враховано всi вiдхилення вiд цiєї пам’ятки iнших авторiв, в першу чергу анонiмного автора “Шаджарат-ал-атрак” (“Родоводи тюркiв”), якi були доведенi до 1457 р. i написанi на пiдставi втраченої працi внука еміра Тимура – знаменитого вченого Улугбека (1394–1449) “Тарiх-i-улус-i-арба’а” (“Iсторiя чотирьох улусiв”); хана Хiви з династiї Чингiзидiв Абульгазi (1603–1663) – “Шеджере-і-турк” (“Родовiдне дерево тюркське”) i “Родовiдне дерево туркменiв”; генеалогiї Чингiзидiв, складеної в Iндiї “Ганга-йнн урусхал” (“Течiя Ганга”) та генеалогiчної таблицi “Збiрника лiтописiв”, складеного у 1601 р. Кадир Алi-беєм (татарський переклад “Чингiз-Наме” (“Прославлення Чингiз-хана”), який суттєво вiдрiзняється вiд “Родоводу тюрок” Абулгазi бахадур- хана, але у багатьох мiсцях сходиться з генеалогiєю “Муiз-ал аксаб...”. Всi дискусiйнi моменти висвітлені окремо з оглядом існуючих думок.

Рiзночитання монгольських iмен, транскрипцiї яких переданi рiзними мовами, подано у варiантах, прийнятих у старшiй iсторичнiй лiтературi. Наприклад: Мунке (а не Менгу), Мунке-Тимур (Менгу-Темiр) чи Туде-Мунке (Туде-Менгу), Тулабуга (Тула-Бука), Тимур (а не Темюр чи Темiр) i т.д. В окремих спiрних чи сумнiвних випадках подаються всi варiанти iмен.

Генеалогiчнi таблицi розробленi за загальноприйнятою методикою та згiдно родового старшинства. Для компактностi, враховуючи, що розгорненi таблицi на великих форматах швидко зношуються i виходять з ужитку, таблицi виконанi у стовпчиковiй формi, яка дедалi частiше використовується в історичній генеалогії. Римськими цифрами позначенi колiна, починаючи вiд Чингiз-хана. Цифра у лiвiй колонцi означає порядковий номер особи в таблицi. Цифра у правiй колонцi – порядковий номер батька. В таблицях приведенi тiльки чоловiча половина нащадкiв Чингiз-хана. Вiдомостi про жiнок поданi в текстах, присвячених їх батькам чи мужам. Дата народження позначена зiрочкою, дата смертi – хрестиком.

Автор дозволив собi в окремих мiсцях, пов’язаних з українською iсторiєю, давати iнформацiю та власнi спостереження, які виходять за рамки власне генеалогiї, тим самим надаючи розвiдцi i довiдково-практичний характер.

табл.1. ЧИНГIЗИДИ.

I

1. ЧИНГIЗ-ХАН (* бл.1155 + 25.08.1227)

Чингiз (власне Темуджiн чи Темучин, бо “Чингiз-хан” – це один з титулiв, прийнятий у 1203 чи 1206 р.; вiд тюркського “тенгiз” – “море”, “океан”, що дало підставу деяким дослідникам трактувати його як “завойовник світу” ) народився у Монголiї в урочищi Делiун-Болдок на р. Онон у 1155 р. (за “Мен-да бей-лу” Джао Хуна і Рашид ад-Діном) чи 1162 р. (за “Юань-ші”, “Алтан Тобчі” Лубсан Данзана, Саган Сеценом та іншими авторами XVII ст., які використовували китайські джерела). Першу дату підтримували В. В. Бартольд , Б. Я. Владимірцов , Н. Ц. Мункуєв та Є. І. Кичанов . Другу дату відстоювали Н. П. Шастіна та Л. М. Гумильов , звинувачуючи Рашид ад-Діна у навмисній помилці. Цю другу дату, слідом за Л. Гумильовим підхопили автори популярних книжок, зовсім не турбуючись, що вона є тільки недоведеною гіпотезою.

В кінці ХІІ ст. монголи жили окремими кочовими племенами в басейнах рік Керулен, Онон і Тола. Головними з них були власне монголи та керзіти. На захід від керзітів до Алтайських гір кочували наймани. Наймани були об’єднані в окреме ханство, користувалися уйгурською писемністю, мали адміністрацію та діловодство. В долині Онона і верхів’ях Селенги кочували джалаїри, тайчіути та меркіти, у Забайкаллі – хори, тумети, булагачини, баргути. Ойрати жили в області Секізмуроп. Онгури – біля північного кордону держави чжурженів Цзинь. Татари кочували у передгір’ях Хінгану в районі озер Буїр-нур та Хулун-нур.

Ще на межі Х–ХІ ст. вождь монголів Хабул-хан з роду Кият-Борджігін спробував об’єднати родові кочовища монголів і близьких до них племен. Створена ним держава називалася “Хамаг монгол улус”. Хабул-хан мав синів Хутула, Бартана і Окін-Бархак, але вони не зуміли втримати влади, яка перейшла до іншого племені. Амбагай-хан здійснив наступну спробу утворення монгольської держави. Хутул мав сина Алтана, а Бартан – Некун-Тайджі, Мунгету-Кіяна і Дарітай-Отчігіна.

Есюкай-батур (Есугей) був сином Некун-Тайджі. Він розпочав боротьбу за повернення лідерства роду Борджігін. У 1164 (чи 1171) р. він відвіз свого старшого дев’ятирічного сина Ч. до Дай-сечена з племені хунгірат, щоби посватитися до його дочки Бурте-Фуджін (Борте), і за старовинним монгольським звичаєм, залишив його там на деякий час. На зворотньому шляху він зустрівся з татарами, які його отруїли під час бенкету. Вдова Оелун залишилася з малими дітьми і не зуміла втримати владу і їх улус розсипався. Сім’я зійшла до рівня рядових нойонів, бідувала. Ч. навіть певний час був рабом у одного із своїх родичів.

Але Ч. виявився енергійним та наполегливим. Він переконав Дай-сечена видати за нього Бурте, а побратима свого батька кереїтського правителя Онг-хана допомогти зібрати улус. При цьому він подарував Ван-хану шубу з чорного соболя, яка була весільним даром Дай-сечена його матері Оелун. Зібравши навколо себе хоробрих нукерів, серед яких виділялися Боорчу і Джелме, Ч. став підніматися над іншими монгольськими вождями. Коли на нього напали меркіти і захопили вагітну дружину, Ч. отримав допомогу від Онг-хана (20 тис. на чолі з Джамуха-нойоном, який з дитинства був побратимом Ч.) і розгромив їх хана Тохтбу. Після цієї перемоги його владу визнали ряд племен, зокрема джалаїри, тайчіути, тархуди, баруласи.

У 1190 р. на з’їзді племінних вождів – курултаї Ч. був проголошений ханом “Хамаг монгол улусу”. Онг-хан признав ці вибори, хоча і іменував Ч. “сином”, тобто вважав себе вищим. Джамуха, скористашись з першої зачіпки (його молодший брат був вбитий нукером Ч.), напав на монголів за підтримки татар, ойратів і частини меркітів та найманів. З допомогою Онг-хана Ч. розгромив його сили, а пізніше і меркітів та татар. Причому більшість мужчин з цього племені були знищені.

У 1203 р. об’єднані сили Ч. та Онг-хана виступили проти найманів. Військо Найманського ханства, яке очолював брат Даян-хана – Буюрук-хан, було розгромлено, а сам полководець загинув. Але тут несподівано Онг-хан, до якого приєднався Джамуха, покинув табір переможців. Але Ч., до якого підійшли плем’я хорулас і молодший брат Джучі-Хасар, раптово напав на табір Онг-хана. Останній врятувався втечею, але потрапив в руки Даян-хана і був страчений. Військо Онг-хана перейшло на сторону Ч.

Ч. продовжив війну проти найманів, яка закінчилася його перемогою у 1206 р. Даян-хан помер від рани, а захоплений в полон його візир Та-та-тун-а передав переможцеві державну печатку. Джамуху схопили і видали його ж прибічники. Ч. велів їх стратити як зрадників, а колишньому побратимові запропонував мир та дружбу. Джамуха відмовився визнати зверхність Ч. і теж був страчений.

На курултаї, який зібрався на березі Онону у 1206 р., Ч. був проголошений кааном (великим ханом, тобто імператором Монголії), отримав дев’ятибунчужне знамено і прийняв ім’я-титул під яким він ввійшов в історію.

Ч. розділив свій улус (країну) на два крила (праве і ліве), які, в свою чергу, були розділені на частини, з яких можна було виставити 10 тис., 1 тис., 100 і 10 воїнів. Кожна з цих частин перетворилася на адміністративну одиницю і бойовий підрозділ одночасно, причому нукери, які очолювали нижчі підрозділи, отримали можливість авансувати аж до темників (командирів корпусів у 10 тис. воїнів). Всього було утворено 95 “тисяч” (1206 р.), у “таємному сказанні” детально подана організація цього війська з іменами тисячників, а для гвардії – навіть сотників. Все чоловіче населення було зобов’язане нести військову службу, кожен з адміністративних улусів – десяток виставляв воїнів від певного числа кибиток (повозок), надаючи їм все необхідне для походу і поповнюючи підрозділ після понесених втрат. Тому число воїнів діючої армії було значно меншим числа чоловічого населення . У похід монгольський воїн виступав на двох конях, деякі мали 3-4, сотники – по 5 коней, тисячники – по 6 . На марші монгольське військо справляло враження значно більш чисельного ніж воно було насправді.

У 1206 р. було запроваджене загальномонгольське кодифіковане законодавство – “яса”, яке закріпило строгу централізацію і дисципліну, суворо караючи за найменші провини . Були розроблені детальні і строгі правила військової служби. Постійно вдосконалювалася система комплектації, розгортання та підготовки. Особлива увага була звернена на озброєння, його виготовлення і комплектацію. Тоді ж було створено гвардійський корпус – кешик, чисельністю 10 тис. Гвардія стала своєрідною офіцерською школою, з числа якої рекрутувалися військові командири. Всі кроки у державі були підпорядковані потребам війська. На це працювала новостворена система діловодства і державного управління. За Рашид ад-Діном до 1227 р. чисельність монгольського війська зросла до 129 тисяч .

Всі племена кочовиків на завойованих територіях включалися у “тисячі” монгольського війська і розбивалися на підрозділи, на чолі яких ставили офіцерів, які пройшли школу гвардії (кешика), зберігалася можливість авансування і місцевим висуванцям, які в бою довели своє уміння. Ремісники з завойованих територій залучалися до оборонної промисловості у новостворених монгольських центрах. Відразу ж відбиралися всі технічні новинки, особливо в галузі озброєння. Монголи включали до складу свого війська навіть цілі підрозділи (до “тьми” включно), сформовані із завойованих племен та народів. Цю практику започаткував сам Ч. Іноді такі підрозділи отримували і командира з числа одноплемінників. Так полководець кара-киданів Хесимайлі був поставлений на чолі тумену, сформованого з кара-киданів. Після розгрому чжурдженів у 1226 р. сам Ч. надав йому почесний титул “полководця, завойовника західних країн” . При підготовці до штурму та штурмі ворожих міст і фортець монголи мобілізовували все навколишнє населення для ведення облогових робіт та обслуговування машин, а також гнали їх, не шкодуючи, в перших рядах на стіни.

Візир найманського правителя Даян-хана Та-та-тун-а був уйгуром. Уйгурське царство Кочо з цетром у Турфанському оазисі у Східному Туркестані було значною мірою християнським (несторіанським). Уйгури мали власний алфавіт, запозичений спочатку найманами, а потім монголами. Та-та-тун-а започаткував традицію рекрутування чиновників із середовища уйгурів-несторіан. Самі уйгури змушені були прийняти намісника кара-китайського хана Кучлука. У 1209 р. уйгурський іді-кут Барчук-арт-тегін вбив кара-китайського намісника Шаукама і попросив у Ч. захисту. У 1211 р. іді-кут з’явився при дворі Ч., який видав за нього улюблену дочку Алталук-біке і назвав “п’ятим” сином. Уйгури взяли участь у всіх походах Ч. і зберегли свою державу, залишаючсь монгольськими васалами. Тільки у 1238 р. Угадай змусив уйгурів платити податки і відбувати повинності . Очевидно, що ці заходи не отримали підтримки серед уйгурської верхівки. Боролась проти цього і Алталук-біке, у загибелі якої Бату пізніше звинувачував сина Угедая – Гуюка. У 1275 р. уйгурська держава стала частиною Чагатайського улусу, але зберігала свою автономію ще до середини XIV ст. Правили у ній нащадки іді-кута Барчук-арт-тегіна та Алталук-біке.

Протягом 1211–1227 рр. Ч. завоював ряд сусiднiх держав, в їх числi потужні імперії: чжурдженську державу Цзiнь (остаточно завойована у 1234 р.), Китай (1215 р., остаточно завойований при його наступниках) та державу Хорезмшахiв. Помер 24.08.1227 р. пiд час походу на тангутську державу Сi-Ся. Його тіло відвезли в Монголію і похоронили в таємній могилі на священній горі Бурхан-Халдун . Тибетські джерела зберегли відомості про насильницьку смерть Ч., які частиною дослідників не приймаються. Під час облоги столиці тангутів Чжунін монголи захопили правителя тангутів та його дочку Гурбелджін-гоа. Правителя Ч. наказав задушити, а полонянку залишив на ніч в своєму шатрі. “Вночі вона смертельно поранивши Чингіз-хана у дітородний орган”, втопилася в Хуанхе, а великий каан помер на ранок у страшних муках .

Страшою дружиною Ч. була Бурте-Фуджiн, дочка Дай-сечена з племенi конкурат. Вона народила йому чотирьох синiв (Джучi, Чагатай, Угедай i Тулi) та 5 дочок (Фуджiн-бiке, Чiчкан, Алагай-бiке, Тумалун-бiке, Алталук-бiке). Алталук-бiке (Ахталун) була улюбленицею батька i названа ним “Джавур-саджан”, тобто “розумна Джавур”. Найстаршою з дiтей була Фуджiн-бiке, видана за Бутургена, сина Нiгуна з племенi iкiрас. Наступним був Джучi. Вiд iнших дружин у Чингiз-хана, напевно, теж були дiти. З них вiдомий тiльки наймолодший – Кулькан, який загинув при здобуттi Коломни.

Молодші брати Ч.: Темуге-Отчігін, Белгутей, Джучі-Хасар, Хачіун, Ходжі-Бекі поважної політичної ролі не грали. З них відзначився тільки Джучі-Хасар.

II

2. ДЖУЧI (* бл.1186 + 1227) .............................................................................. 1 < Джучиди (табл.2)

Коли Бурте-Фуджiн була вагiтною, меркiти захопили ставку Чингiз-хана і його дружину, яку пізніше вiддали караїтському вождевi Онг-хану, який тримав її як невiстку, а потiм повернув пiсланцевi Чингiза Соба з племенi джалаїр. У дорозi під час повернення Бурте-Фуджін народився Джучi (“нежданний гiсть”). Це дозволяє датувати його народження часом бл.1186 р.

За “Таємним сказанням” Д. ще у 1207–1208 рр. отримав вiд батька в улус землi завойованих лiсових народiв мiж р. Селенгою i басейном Єнiсею “вiд роду шибр i на пiвднi” . Йому були пiдпорядкованi племена ойратiв, бурятiв, урсуготiв, хаюханадiв, хапкасiв, тубакiв, киргизiв та iн. Чінгiзхан надав Д. монгольськi вiйська нойона Мунгкура з племенi сайджiют (4 тисячi сiмейств), Кiнкетай Кутан-нойона з племенi кiнгiт, Хушiтай з племенi хушi, Байку (Байгу) з племенi хушiн. Останнiй командував правим крилом. Володіння Д. охоплювали Великий степ (Дешт-і-Кіпчак), Західну Сибір і всі землі на захід “до останнього моря” .

Д. проявив себе добрим полководцем. Вiн брав участь у китайському i киргизькому походах, здобув Дженд, Сiнгнак, Узгенд, Янгiкент, Баргiн, Акшас. Розбив у 1218–1219 рр. вiйсько хорезшаха Мухаммеда, коли той переслiдував туркестанського правителя Кадир-хана. Здобув Отрар. Пiсля чотирьохмiсячної облоги здобув Ургенч. Ургенч Д. облягав разом з молодшим братом Чагатаєм, з яким вони постiйно сварилися, так що батько навiть поставив старшим над ними їх молодшого брата Угедая. Здобувши Ургенч, на той час найбiльше мiсто Середньої Азiї, Д. вiдiбрав красивiших жiнок, а решту, якi йому не сподобалися, наказав роздягнути i роздiлити на два загони, змусивши їх битися навкулачки. Коли монголам набридла ця потiха, нещасних умертвили (1221 р.). Показна жорстокість монголів також носила прагматичний характер – чутки про подібні розправи приводили до того, що потужні укріплені міста здавалися без опору.

За версiєю Рашида-ад-Дiна Чингiз-хан послав Джебе-нойона i Субудай-багадура з двома туменами монгольського вiйська (20 тис.) захопити хорезмшаха, який втiк до берегiв Каспiя. За Джувейнi вони були посланi Д., що, можливо, більше відповідає дійсності.

Хорезмшах Мухаммед помер на одному з острiвцiв Каспійського моря. Коли його син султан Джелаль ад-Дiн втiк з Нiшапура у Газнi, Джебе i Субудай послали гінця до Чингiз-хана (гінців тодi посилали з 3–4 сотнями охорони), повiдомляючи, що вони збираються за 1–2 роки обiйти Каспiй i через Дербент повернутися до Монголiї. Скорiше всього їх мiсiєю була добре замаскована стратегiчна розвiдка, органiзована Д. за вказівкою батька, який підштовхував сина до розширення імперії у західному напрямку.

Темники здобули Хар, Семнан, Рей, а потiм рушили в Кум. Сеїд Хамадану Медж-ад-дiн Ала-ад-дауле виявив покiрнiсть. Джебе i Субудай у Седжасi розбили вiйсько Бiтiкiна Салахi (Бектегiк Сiлахдар) i Кучбук-хана, здобули Зенджан, Казвiн (при штурмi з обох сторiн згинуло до 50 тисяч) i зазимували в межах Рея у Хейл-i-бузурзi. Чингiз-хан в той час знаходився у районі Термеза i Нахшеба. Весною темники рушили у Азербайджан. Атабек Узбек, син Джехан-Пехлевана, втiк з Тебрiза i вiдправив посла з проханням про мир.

На зиму монголи вiдiйшли в Арран. Шлях їх проходив окраїною Грузiї. 10-тисячне грузинське вiйсько було розгромлене, але монголи не ризикнули пiти у Грузiю i повернули до Мераги. Валi Тебрiза Шемс-ад-дiн Туграї прислав їм припаси. Джебе i Субудай обложили Мерагу, правителька якої сховалася у Руїндiзi. Монголи гнали на стiни мусульманських полонених i врештi взяли мiсто. Вони пiшли в Дiярбекр i Iрбiль, але проти них повстав Джемаль-ад-Дiн Айбе, який вбив шiхне Хамадана i захопив Ала-ад-Дауле. Крiм того сильне вiйсько було i у Муззафар-ад-Дiна Кiкбурi. Джебе i Субудай рушили проти повсталих. Джемаль-ад-Дiн Айбе пiдкорився, але Джебе велiв його стратити. Тебрiз було взято в реджебе 618 р.х. (21.08–19.09.1221). Далi темники взяли Нахiчевань. Атабек Хамуш пiддався. Монголи знову рушили в Арран, здобули Серав, Ардебiль, Байлекан i Гянджу.

Очевидно, що монголи долучали до своїх рядiв загони iз завойованих земель, бо сили їх, незважаючи на виснажливi битви, не таяли. Здобувши Гянджу, монголи зустрiлися з 30-тисячним грузинським вiйськом. Джебе вислав проти грузин Субудая, а сам з 5 тис. сховався у засiдцi. Субудай iмiтував втечу, грузини погналися за ним i потрапили пiд фланговий удар Джебе. Пiсля перемоги монголи знову повернули назад i взяли Шемаху. Перед проходом в Дербентi послали до ширван-шаха з проханням вислати послiв. Коли прибуло ширванське посольство, одного посла тут же вбили, а iншi показали дорогу через прохiд. Наляканi жителi Дербента навiть винесли їм провiзiю.

Десь на р. Кубанi темники зiткнулися з об’єднаним алано-половецьким вiйськом, яке вистояло у першiй битвi. Тодi Джебе послав дари половцям iз запевненням, що вони один народ з кипчаками-половцями i воюють тiльки з аланами. Половцi вiдступили i темники розгромили аланiв, а потiм наздогнали половцiв i розгромили їх.

Вiдступ половцiв i їх переслiдування привели до битви на Калцi (1223 р.). Перед цим монголи зимували у Криму i взяли Судак. При цьому першому наскоку на Крим монголи здобули Херсонес і поклали початок занепаду цього потужного кримського центру. Дiзнавшись, що руськi князi на заклик хана Котяна збираються виступити на допомогу половцям, монголи вислали у Київ посольство з пропозицiєю разом перебити половцiв. Київський князь Мстислав-Борис Романович наказав стратити цих послiв. У квiтнi до Днiпра виступили на з’єднання з половцями київськi полки зi смоленськими та турово-пiнськими дружинами, чернiгiвськi полки з сiверськими, путивльськими i трубчевськими дружинами та галицькi i волинськi полки. Галицькi вигiнцi на тисячi лодей з боярами Юрiєм Домажиричем та Держикраєм Володиславичем по Днiстру спустилися вниз, ввiйшли в гирло Днiпра i стали бiля Хортицi, чекаючи пiдходу решти вiйськ.

Битва на р. Калцi описана очевидцями. Варiант волинської вiйськової повiстi, який зберiгся у складi Галицько-Волинського лiтопису, не був єдиним. Напевно iснували i iншi (чернiгiвськi, київськi) варiацiї .

Уже у першому зiткненнi монгольська централiзацiя i вiйськова дисциплiна довела свою перевагу над руською феодальною анархiєю. У битвi на р. Калцi 30.05–1.06.1223 р. Джебе-нойону та Субудай-багатуру протистояли розрiзненi сили трьох Мстиславiв: київського князя Мстислава-Бориса Романовича (iз смоленської династiї), з яким були київськi, смоленськi та турово-пiнськi дружини; чернiгiвського князя Мстислава-Пантелеймона Святославича, з яким були чернiгiвськi i сiверськi дружини, та галицького князя Мстислава Мстиславича Удатного, з яким були галицькi та

волинськi полки. Кожна частина вiйська дiяла самостiйно, не погоджуючи своїх планiв iз старшим – київським князем.

Монголи вислали ще одно посольство-розвiдку, яке князi вiдпустили. Не приймаючи бою, монгольськi загони вiдступали на пiвдень. Руське вiйсько переслiдувало їх 12 днiв i розтягнулося вздовж Днiпра. Мстислав Удатний iз тисячею галичан першим переправився через Днiпро i легко розігнав монгольську сторожу. Полоненого командира сторожi Гемябека видали половцям на страту. З допомогою флоту галицькi i волинськi полки, а за ними i решту вiйська переправилися через Днiпро. Йшли безпечно. Сторожу несли тiльки половцi Яруна. Так через вiсiм днiв добиралося до р. Калки, яку бiльшiсть дослiдникiв iдентифiкують з Кальником, одним з притокiв Калмiуса у Приазов’ї .

Переправившись через Калку i вiдiгнавши сторожу противника, Мстислав Удатний виїхав на розвiтку у степ. Розвiдка не залишила сумнiвiв: перед ним були головнi сили противника, якi добре вiдпочили i чекали втомлених довгим маршем руських князiв. Тим часом через Калку переправилися i стали табором i iншi частини вiйська. Але, не попередивши київського i чернiгiвського князiв, галицький князь вступив у битву тiльки iз своїми та волинськими дружинами i половцями. Авангард, очолений Данилом Романовичем потрапив пiд сильний удар монголiв. Сам Данило був поранений у груди i врятувався, дякуючи своєчаснiй пiдтримцi луцького князя Мстислава Удатного та курського князя Олега Святославича, який виступив на допомогу галицьким і волинським дружинам. На якийсь час битва стабiлiзувалася завдяки підтримці чернігівських дружин. Першими не витримали половцi, якi, вiдступаючи, зiм’яли стрiй чернiгiвських дружин . Слiдом за ними почали вiдступати галицькi i волинськi дружини. Вiдступ перетворився на втечу до Днiпра пiд час якої полягли чернiгiвський князь Мстислав Святославич i його син Василько, путивльський князь Iзяслав Володимирович(?), дорогобузький князь Iзяслав Iнгваревич, шумський князь Святослав Iнгваревич та билиннi богатирi Олексiй Попович, Добриня Золотий пояс, Тороп i Яким Iванович. Добравшись до Днiпра, Мстислав Удатний негайно переправився на другий берег i наказав спалити човни. Київський князь Мстислав Романович, зiбравши решту вiйськ, став на горi на березi Калки i три днi успiшно вiдбивав атаки Чигиркана i Шарукана, яких Джебе-нойон залишив на Калцi, переслiдуючи Мстислава Удатного. Воєвода бродникiв Плоскиня, якого монголи захопили на Днiпрi, присягнув на хрестi, що монголи за викуп дадуть можливiсть київському князевi повернутися на Русь. Але монголи не дотримали слова. Вони порубали дружинникiв, а князiв поклали на землю як опори для настилу, на якому бенкетували переможцi. Так загинули великий київський князь Мстислав Романович, канiвський князь Святослав Ярославич, турiвський князь Андрiй Iванович (зять київського князя Мстислава Романовича), яненський князь Святослав Ярославич, дубровицький князь Олександр Глiбович (також зять київського князя) i несвiзький князь Юрiй Ярополкович .

Пiсля перемоги на р. Калцi Джебе-нойон та Субудай-багатур вiдiйшли у Дешт-i-Кипчак, де по дорозі атакували Волзьку Болгарію. В цій війні Джебе-нойон загинув , а Субудай-багатур приєднався до Д., який виступив їм назустріч. Ще один знак, що саме вiн вiдправляв їх у цю стратегiчну розвiдку.

За розподiлом 1224 р. Чингiз-хан долучив до улусу Д. всiх кипчакiв з розгромленої iмперiї хорезм-шаха. Але схiдна межа володiнь Д. була обмежена до басейну Iртиша, уступаючи решту Угедею (окрiм кочовищ ойратiв, киргизiв та хантiв). На пiвднi улус Д. впирався у володiння Чагатая в Хорезмi, а на заходi його володiння мали сягати меж “куди доходили копита монгольських коней”. Чингiз-хан пiдштовхував старшого сина до завойовницького походу на захiд. Але Д. повернувся у свою ставку на р.Iртишi, що викликало лють у батька, який хотiв, щоб той залишився у Дешт-i-Кипчаку.

Д. став жертовою змови молодших братів, взаємна неприязнь синів Чингіз-хана проявилася ще під час війни з Хорезм-шахом Мухаммедом. Середнi брати Чагатай та Угедай поширювали чутки нiби Д. хотiв вбити батька i зблизитися з хорезм-шахом Джелал-ед-Дiном пiсля завоювання Деш-i-Кипчака. За ал-Джузджанi Д. був отруєний пiсля доносу Чагатая. За Рашидом ад-Дiном Д. вiдмовився прибути до Чингiз-хана, заявивши, що вiн хворий. Але один манкут при дворi каана донiс, що бачив як Д. полює. Тодi розгнiваний Чингiз-хан послав проти Д. вiйська Чагатая i Угедая. Пiд час походу прийшла звiстка про смерть Д. Манкута пiзнiше не знайшли. Д. помер у вiцi біля 40 років за шiсть мiсяцiв до смертi батька у лютому 1227 р. або трохи ранiше.

Д. мав одружитися з Джур-біке, дочкою Онг-хана, який врятував його матiр. Але старшою його дружиною стала племiнниця Онг-хана, дочка Джакембо – Нiктiмiш-Фунджiн (Бектутмиш), сестра дружини Чингiзхана Абака-бегi i дружини Тулуя – Союркунташi. З iнших його дружин вiдомi: Укi-Фуджiн, дочка Анчi-нойона з племенi конгурат, – мати Бату; Саркаду-хатун з племенi конгурат – мати Орду; Султан-хатун з племенi iмек (чи iкерас?) – мати Берке, Беркечара i Буре; Кутлук-хатун з племенi баргут – мати Чимпая; Куйкi-хатун з племенi кераїт – мати Танкута; Кесер - мати Шибана i Чiвалука (Чілаукуна); Фарiс[?] – мати Шінкума (Сімгкума) i Шінгкура. Вiд наложницi Караджiн-хатун народився Бувал, вiд iншої наложницi Кагрi-хатун з племенi меркiтiв – Тука-Тимур. За Iбн Хадлуном наложницею стала i старша дочка хорезмшаха, взята у полон в фортецi Iлал. Всьго у Д. було 14 синiв. “Муiз-ал-аксаб” нараховує їх аж 18: крiм iнших ще Есена, Хулачi i Кувадура. Можливо, що вони померли дітьми.

3. ЧАГАТАЙ (+ 1242) .............................................................................................................. 1

Другий син Чингiз-хана i противник Джучi перебував у дружнiх стосунках зi своїм молодшим братом Угедаєм. Вiн також брав участь у завоюваннi Китаю та Хорезму, хоча i не вiдзначався так як Джучi. За розподiлом 1224 р. отримав в улус землi у Середнiй Азiї вiд Алмалика до Аму-Дар’ї та Сир-Дар’ї. Його ставка знаходилася на р. Iлi. По смертi Джучi i Чингiз-хана уступив першiсть Угедею. Схилив його до цього радник Чингіз-хана Елюй Чу-цай, який побоювався, що за Ч., який відзначався суворістю і непохитністю, будучи схожим на свого батька, він не зможе продовжувати свої реформи. Елюй спирався на останню волю Чингіз-хана, який хотів бачити наступником Угедая, а до курултаю призначив регеншою Бурте-Фуджiн . Монгольська знать також схилялася на користь більш м’якого Угедая. Вона втомилася від великого завойовника. Ч. жив потiм часто у столицi в Каракорумi. Славився як знавець монгольських законiв (“яси”), справедливий правитель i недруг мусульман .

Два старші сини Ч. Гайдар (Байдар) і Мутуган (+ 1223) померли при житті батька. Молодший син Гайдара – Бурі відзначився у походах Бату.

В Чагатайському (Джагатайському) улусi на територiї Мавераннахру, Семирiччя i Схiдного Туркестану правили наступнi нащадки Ч. (за К.Е.Босвортом): Кара-Холегю (1241–1247, 1252), Есю-Менгу (1247–1252), Оркiна-хатун (1252–1261), Алугу (1261–1266), Мубарок-шах (1266), Барак (1266–1270), Кегюбей (бл.1271–1272), Тука-Тимур (1272–бл.1291), Дува (бл.1291–1306), Кiнчек (1306–1308), Талику (1308–1309), Кебек (1309, 1318–1326), Есен-Бука I (1309–1318), Елджигiдей (1326), Дува-Тимур (1326), Ала ед-Дiн Тармашiрiн (1326–1334), Чангшi (1334), Бузан (1334–бл.1338), Есюк-Тимур (бл.1338–бл.1342), Мухаммад (бл.1342–1343), Казан (1343–1346), Данiшмеджi (1346–1348), Баян-Кулi (1348–1359), Шах-Тимур (1359), Туглук-Тимур (1359–1370). У 1370–1429 рр. емір Тимур Кульгавий та його нащадки оволодiли всiм улусом. Як їх васал правив у частинi улусу Есен-Бука II (1429–1462). У 1429–1468 рр. Хорезм i Мавераннахр захопив Абулхайр, який належав до Шейбанiдiв, гiлки Джучидiв.

3. УГЕДАЙ (+ 1241) ........................................................................................................ 1

Третiй син Чингiз-хана. Великий каан Монголiї (1229–1241). Був м’яким і схильним до алкоголю, але вмів домовлятися з іншими, тому часто батько призначав його начальником над двома старшими братами Джучі і Чагатаєм, які не виносили один одного. Можливо через це вміння знаходити компроміси Чингіз-хан і призначив його своїм наступником, що радо підтримала монгольська верхівка. У 1228 р. по смертi Чингiз-хана на курултаї обраний великим кааном. Вiд синiв Джучi були присутнi Бату, Орду, Шибан, Танкут, Берке, Беркечар i Тука-Тимур. У. вступив на престол ребі І 626 р.х. (мiж 28.01-26.02.1229). Вiдправив у Хорасан проти хорезмшаха Джелал-ед-Дiна 30 тис. вiйська на чолi з Чурмагуном. Куктай i Субудай-багатур були посланi проти кипчакiв, Саксiна i Булгара. При ньому було завершено завоювання імперії чжурдженів, держави Цзiнь (1234), Північного Китаю, Азербайджану, Вірменії та Грузії. У 1236 р. У. санкцiонував похiд Бату на захiд.

Збудував розкiшний палац у Каракорумi, перетворивши це мiсто у величезний ремiсничий i торговельний центр. Органiзував пошту у Монгольськiй iмперiї.

Помер У. за Джувейні 5 джумада 639 р.х. (11.12.1241), за іншими даними – на початку 639 р. х. (1241 р.) . Існувала версія про смерть У. від отрути, у якій звинуватили одну з його сестер. Цей суд, на якому були присутні Чингізиди та їх дружини, описав Д. Плано де Карпіні. Інші джерела тільки зафіксували смерть У. Бату пізніше звинувачував Гуюка та нащадків У. в усуненні від влади Шірамуна, улюбленого внука У., якого він хотів бачити своїм наступником, та вбивстві улюбленої дочки Чингіз-хана Алтакун-біке (Джавур-саджан). Можливо, що саме її звинуватили в отруєнні У.

Смерть У. спричинилася до зупинки західного походу. Військо Бату самовільно покинув Гуюк, син У., та інші царевичі. Саме це, а не втрати під час завоювання Київської Русі , змусило Бату зупинитися. Бату, стосунки якого з Гуюком не склалися ще з початку походу, так і не зміг цього забути. Через мнимий параліч він не змiг прибути на курултай з виборiв каана. Туракiна-хатун, вдова У., яка не допустила до влади внука Шiрамуна, у 1241–1246 рр. утримувала трон для свого сина Гуюка як регентша. Гуюк, який також хворiв, добрався до Монголії і почав гутувати свої вибори, шукаючи підтримки у інших Чингізидів. На курултаї, який зібрався аж у 1246 р. Бату представляли Орду, Шибан, Берке, Беркечар, Танкут i Тука-Тимур. Ставши великим кааном Гуюк (1246–1249), не залишився у столицi, а повернувся у свiй старовинний удiл мiж рiкою Емiль i оз. Алакуль (Схiдний Казахстан i Пiвн. Китай), не без пiдстав побоюючись Бату . Оточення Гуюка складали переважно уйгури (Чінгай, Кадак, Бала), які були християнами-несторіанинами, через що і він був дещо прихильним до християн. Не зумівши зашкодити виборам Гуюка, Бату справдi готувався до повалення каана. Через вдову Тулi, молодшого брата У., Союркуктанi-бегi він отримував iнформацiю про плани Гуюка. Обидва суперники стягували війська до східної межі улусу Джучі. Несподiвана смерть Гуюка бiля Самарканда не стишила протистояння мiж нащадками У. та Джучидами. Вдова Гуюка Огул-Гаймиш як регентша утримувала ще престол каана до 1251 р., коли Бату посадив на нього Менгу, сина Тулi. Багато царевичів з гілки У. були страчені за участь у змові проти Менгу, інші дали початок кільком монгольським князiвським родам.

4. ТУЛI (ТОЛУЙ) .......................................... …………………………………………..1

Наймолодший з братiв (вiд Бурте-Фуджiн) отримав удiл у Монголiї в батькiвських володiннях. Був у дружнiх стосунках з Джучi. Помер при житті Угедая. Його вдова Союркуктані-бегі підтримувала тісні контакти з Джучидами і передавала Б. інформацію про двірцеві інтриги під час його конфронтації з Гуюком. По смерті Гуюка Бату посадив на монгольський престол сина Т. i Союркуктанi-бiке свого соратника Менгу (Мунке), на допомогу якому послав у Монголiю Берке i Сартака з трьома туменами вiйська. По смерті Менгу його брат Хубілай, один з найвидатніших монгольських ханів, закріпив найвищий монгольський престол за нащадками Т.

Великi хани (каани), нащадки Т., правили спочатку як сюзерени всiєї гiгантської iмперiї Чингiзидiв, з кiнця ХIII ст. – тiльки Монголiї i Китаю, куди з Каракорума у Ханбалик (Пекiн) Хубiлай перенiс столицю (до 1368 р.), далi – тiльки Монголiї (до 1634). В Китаї ця гілка отримала назву династії Юань . Після маньчжурського завоювання нащадки цієї гілки дали кілька монгольських князівських родів, зокрема родини Тушету-ханів.

Великi каани: Чингiз-хан (1206–1227); Угедай (1228–1241); Туракiна-хатун (Торечене), регенша (1241–1246); Гуюк (1246–1249); Огул-Гаймиш, регентша (1249–1251); Менгу (Мунке) (1251–1260); Хубiлай (1260–1294); Тимур-Олджейтю (1294–1307); Кайшан-Гюлюк (1307–1311); Айурпарiбхадра Буянту (1311–1320); Суодхопала-Геген (1320–1323); Есюк-Тимур (1323–1328); Арiгаба (1328); Джiджагату Ток-Тимур (1328–1329); Кушила Кутукту (1329–1332); Рiнченджпал (1332–1333); Тоган-Тимур (1333–1370), Тогус-Тимур (1370–1388), Білікту (1370–1379), Усагал (1379–1389), Енгке-Сорікту (1389–1393), Елбек (1393–1400), Гун-Тимур (1400–1403), Олей-Тимур (1403–1411), Делбег (1411–1415), Есеку (1415–1425), Адай-Каан (1425–1438), Есен Тогхан Тайші (1438–1440), Тайшунг-Каан (1440–1452), Есен Тайші (1452–1455), Молон-хан Тогус (1452–1454), Маква Куркіс (1454–1463?), Мандукулі (1463?–1467), Баян-Мунке (1467–1470), у 1470–1485 рр. тривала боротьба між претендентами, Даян-хан (1479–1543), Алтан-хан (1543–1583), Куденг Дарайсун (1547–1557), Тумен Ясакту (1557–1592), Сечен-хан (1592–1604), Лікдан-хан (1604–1634).

Золота Орда ще за життя Берке у першi роки правлiння Хубiлая практично вiддiлилася вiд iмперiї. Процес цей завершився пiсля перенесення столицi у Ханбалик. Формальна залежність зберігалася до смерті великого каана Тимура-Олджейтю.

Вiд Хулагу, молодшого брата Менгу i Бучека, який також відзначився у поході Бату, походили iльхани, якi правили завойованим Iраном та Iраком: Хулагу (1256–1265); Абака (1265–1282); Ахмад Текюдер (1282–1284); Аргун (1284–1291); Ганхату (Кейхату) (1291–1295); Байду (1295); Махмуд-Газан (Газан-хан) (1295–1304); Мухаммад Худабанд Олджейтю (Улджейту) (1304–1317); Абу Саїд (1317–1335); Арпа (1335–1336); Муса (1336). У 1336–1353 рр. - ставленики Джалаїрiдiв Амiр Хасан Бузурга i Чупанiда Амiр Хасан Кочюка. У цей перiод Iран подiлили Джалаїрiди, Музафараїрiди i сарбадари Хорасану (1337–1381) аж до завоювання Тимура та його нащадкiв.

5. КУЛЬКАН (+ 1238) ............................................................................................ 1

Народився бл. 1221 р. Взяв участь у походi Бату на захiд. Загинув при штурмi Коломни на початку 1238 р. У нього було четверо синів, старшого з яких звали Коджа. Коджа мав сина Ордуя та внука Ебугана, на якому ця гілка обірвалася.